Україна та Європа: ближче до ЄС, але далі від членства?

П'ятниця, 5 червня 2015, 15:51 — Крісті Райк, Гельсінки, для Європейської правди

"Європейська правда" та Інститут світової політики продовжують публікацію серії матеріалів, написаних європейськими лідерами думок – експертами та провідними журналістами.

Як сприймають Україну та українців на Заході? В чому полягають перепони для повної підтримки нашої держави у країнах ЄС? Нарешті, що мають зробити Київ та наше суспільство, щоби змінити це сприйняття на краще?

Автором попередньої, досить небанальної публікації був італійський експерт, нині до вашої уваги - погляд з Фінляндії.

* * * * *

Українці зробили дві революції впродовж десяти років, і обидві дали поштовх до "європейського вибору" країни. І все ж "реальна мета" – членство країни в ЄС – сьогодні видається ще більш далекою, ніж було десять років тому.

Впродовж минулого року вітер реалізму змінив настрої ЄС щодо східних сусідів у цілому та України зокрема.

Євросоюз був змушений визнати, що не здатний зберегти стабільність у сусідніх країнах.

Агресія Росії проти України підкреслила той факт, що європейським технократам, зосередженим на внутрішніх реформах, варто серйозніше ставитися до геополітичного контексту.

Але у підсумку Брюссель нині більше говорить про захист інтересів Європи, ніж про унікальну зовнішню політику, засновану на цінностях. Питання подальшого розширення Європейського союзу знято з порядку денного.

Через все це межі розвитку взаємин ЄС зі східними сусідами стали дуже виразними (хоча вони й раніше не були секретом). Варто виділити три основні напрямки, за якими існують обмеження.

По-перше, ЄС нині не здатний визначити спільну стратегію відносин зі східними сусідами.

Значним тягарем є навіть виконання зобов’язання Євросоюзу у рамках DCFTA (поглиблених і всеосяжних зон вільної торгівлі), тобто щодо інтеграції тих сусідів, хто цього забажає, до спільного ринку ЄС.

Хай навіть це завдання є дуже важливим.

Процес ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (що включає DCFTA) триває, і ЄС підтвердив свої наміри почати виконання її торговельної частини з 1 січня 2016 року. Москва виступила проти Угоди, але нещодавно змінила свою риторику, заявивши, що більше не намагатиметься блокувати її.

Тристоронні консультації між ЄС, Росією та Україною щодо реалізації DCFTA, які досі тривають, є певним дипломатичним жестом у бік Москви, який демонструє готовність обговорювати її побоювання, але не вносить розлад у взаємини між Україною та ЄС.

Економічна інтеграція (що, зрештою, лежить в основі ЄС) може стати важливою складовою стратегії для тих сусідів, які зацікавлені у більш тісних зв'язках – України, Грузії та Молдови.

Водночас є й важливі стратегічні питання, щодо яких 28 держав-членів не мають спільної позиції.

Одне з них - можливість надання перспективи членства Україні та іншим зацікавленим східним сусідам.

Ще у 2005 р., після Помаранчевої революції, в ЄС точилися напружені дискусії з цієї проблеми. Результатом стали лише чергові визнання європейських прагнень України та посилання на "нові перспективи" та ймовірність "подальшого прогресу" у відносинах.

У березні 2014 р. європейські високопосадовці заявили, що Угода про асоціацію "не є кінцевою метою" у взаєминах між Україною та ЄС. Ці слова були сприйняті як досягнення, хоча вони являють собою лише нове формулювання попередніх заяв.

Нині, у травні 2015 р., деякі держави-члени виявилися не готові повторити навіть ці слова у декларації саміту Східного партнерства у Ризі.

Нескінченна словесна еквілібристика лише розчаровує всіх учасників процесу та відвертає увагу від більш конкретних аспектів двосторонніх відносин.

Іншою, ще небезпечною стратегічною проблемою є відносини ЄС з Росією, у контексті яких спільні сусіди стали найбільш гострою темою.

Росія і далі демонструє глибоке невдоволення системою безпеки у Європі, що ствердилася після завершення холодної війни, і вимагає визнати її сферу інтересів на пострадянському просторі, а це є причиною фундаментальної та принципової незгоди між Росією та ЄС.

Для Європейського союзу не може бути й мови про поділ сфер впливу проти волі зацікавлених країн.

Проте ЄС не зміг дати чіткої відповіді на російську тактику застосування як військової сили, так і гібридних форм тиску для просування своїх інтересів у регіоні.

Звідси випливає друге обмеження: ЄС не здатний захистити суверенітет і територіальну цілісність своїх східних сусідів.

Звісно, він не визнає порушення міжнародного права, вчинені Росією.

Втім, на практиці Кремль готовий застосовувати військову силу в регіоні, на відміну від ЄС та США.

Економічні санкції ЄС проти Росії є жорсткішою мірою, ніж очікувалося, але, як і будь-які санкції, вони не дають швидких результатів. Стратегічне терпіння ЄС, до якого закликає Німеччина, пройде серйозний тест у червні, коли має бути прийняте рішення щодо продовження терміну дії санкцій.

По-третє, ЄС виявився не здатний перетворювати сусідні країни на стабільні демократії з життєздатними інституціями.

Дослідники демократизації припускають, що успіх політичної трансформації визначає, передусім, ситуація в країні. Зовнішні чинники можуть сприяти або перешкоджати процесу, але зазвичай не є вирішальними.

Вважається, що у минулому обіцянка членства в ЄС творила дива.

Проте країни Балтії, наприклад, запровадили найрадикальніші реформи в першій половині 1990-х, коли перспектива їхнього членства в ЄС і НАТО вважалася у Західній Європі нереальною та небажаною.

Балтійці скористалися вікном можливостей, поки їхній великий східний сусід був слабкий.

Включення країн Балтії до процесу розширення ЄС було погоджено лише у 1998 р. у результаті напруженої роботи на двох фронтах – внутрішніх реформ та дипломатії.

Для України нинішня міжнародна ситуація, коли на сході постає Росія, а на заході вагається ЄС, є, вочевидь, менш сприятливою.

Окрім того, Україна ще має довести європейським партнерам свою готовність до подальших системних реформ.

"Ви продовжуєте реформи – ми продовжуємо підтримку", – заявив голова Європейської комісії Жан-Клод Юнкер у Києві у квітні 2015 р., і ця заява визначає порядок наступних кроків.

Враховуючи настрої в ЄС і ситуацію в Україні, президент Петро Порошенко вчинив раціонально, відклавши питання щодо подання заяви про вступ до ЄС до 2020 р. Зайвий тиск з боку України або її прихильників серед держав-членів може призвести до негативної реакції ЄС, яку буде важко змінити у майбутньому.

 

Автор:

Крісті Райк,

Фінський інститут міжнародної політики

Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики та "Європейської правди".

Публікація статей європейських аналітиків здійснюється за підтримки Фонду Фрідріха Еберта в Україні.

Стаття була підготовлена за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики 20-22 квітня (інформація тут, а також тут)

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua