Чи закривають окуповані території шлях України до НАТО?

П'ятниця, 10 липня 2015, 13:30 — Юліан Кіфу, Бухарест
@NATO

В українському суспільстві і навіть серед аналітиків побутує думка, що для кожної країни на шляху до членства у НАТО існує одна неформальна вимога: відсутність будь-яких відкритих конфліктів з сусідами.

Утім, нова загроза, що постає перед Західним світом, і війна, розв’язана Росією, відкривають можливість для створення на території України нової лінії оборони, фактичного кордону – демаркаційної лінії, яка може стати новою межею між Сходом та Заходом на найближчі десятиліття.

Вступ до НАТО: умови та положення

НАТО – організація, що не вносила змін до своїх статутних документів із часів Вашингтонського саміту 1949 року.

Текст договору був написаний дуже якісно і настільки загально та широко, наскільки дозволяє юридична англійська, а отже, його можна було з однаковим успіхом застосовувати під час падіння Берлінської стіни, наприкінці холодної війни, після розпаду Радянського Союзу на незалежні держави, формальної ліквідації Організації Варшавського договору та процесу розширення Альянсу, що охоплював колишні комуністичні держави задля побудови об’єднаної, вільної та мирної Європи.

Для порівняння, поправки до Договору ЄС вносилися після кожної хвилі і на кожному етапі подальшої інтеграції держав-членів, а також під час заснування нових інституцій.

Розширення Альянсу передбачено статтею 10: "Сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні".

Умови зрозумілі: одностайне рішення країн-членів, повага до принципів Договору і сприяння безпеці у Північноатлантичному регіоні.

Тобто країна може приєднатися до НАТО, якщо вона поважає принципи Альянсу та робить внесок у його безпеку.

Існують також умови, що висуваються Альянсом і державами-членами та стосуються рівня демократії, дотримання прав людини та прав меншин, а також ринкової економіки, верховенства права, незалежності судової системи і боротьби з корупцією.

У цьому контексті, як на мене, Україна потребує широкого спектру ефективних реформ, у тому числі всеосяжної реформи сектору безпеки, що включатиме забезпечення взаємодії Україна-НАТО: діагностика партнерства цивільного контролю над збройними силами, створення професійної та якісної армії та пов’язаних з нею служб безпеки і розвідки, дотримання демократичних правил, а також деполітизацію збройних сил, служби безпеки і розвідки.

По-друге, країна-претендент має довести свою цінність зважаючи на своє географічне розташування та військовий потенціал, а також свою "додану вартість" для Альянсу.

Для того щоб Україні це вдалося, потрібні реформи в усіх сферах, у тому числі ті, що вже передбачені у рамках Угоди про асоціацію та ЗВТ з ЄС, а також ті, що здійснюються у ході процесу лібералізації візового режиму.

Проте є одна дуже специфічна вимога, яка стосується території держави, що прагне приєднатися до Альянсу, оскільки будь-який кандидат у члени НАТО вступає в організацію як країна, що має населення, певну територію, контролює свої кордони, політичну волю та волю громадян до вступу в НАТО.

Не існує прецеденту вступу в НАТО країни, яка б не мала повного контролю над своїми кордонами або не була здатною захистити себе і зробити внесок у колективну оборону союзників.

 Однак це не означає, що за умови виконання вимог Вашингтонського договору Україна не зможе вступити в НАТО.

Втім, подібне рішення вимагатиме від країн-членів неупередженого підходу та прийняття деяких застережень. І це стосується всіх країн-учасниць Альянсу.

Повернення до витоків: територіальна оборона

Україна є партнером Альянсу, бере активну участь у програмі "Партнерство заради миру", розробила план індивідуального партнерства, а НАТО, в свою чергу, приділяє особливу увагу відносинам з Україною в оборонній сфері.

Згідно з декларацією Уельського саміту 2014 року, НАТО не лише бере до уваги прагнення українського народу та політичного класу стати членом Альянсу та повторює умови для подальшого зближення, а й робить конкретні кроки для того, щоб допомогти Україні виконати вимоги, необхідні для самозахисту і, зрештою, за наявності такого бажання, для вступу в Альянс.

Відповідні зобов’язання можна знайти в усіх документах не лише Уельського саміту, але й наступних зустрічей альянсу на всіх рівнях.

Це пов’язано з поверненням Альянсу до своєї початкової та найважливішої місії – захисту громадян і території своїх держав-членів.

У цьому контексті Україна має сформулювати, яким буде її власний внесок до безпеки і колективної оборони Альянсу після завершення реформ. Зокрема, вона може відігравати роль захисника західних цінностей і нового кордону Альянсу між Сходом і Заходом.

Росія змінила символічний кордон між Сходом і Заходом, який у рамках Східного партнерства ЄС описувався як зона перетину та впливів усіх акторів. Москва вдалася до воєнної агресії, щоб перешкодити вільному вибору українського народу та законно обраної влади приєднатися до Зони поглибленої та всеосяжної вільної торгівлі з ЄС – кроку, що начебто блокував прагнення Путіна відновити Радянський Союз в новому форматі та під його авторитарним контролем.

Це означає, що новий кордон між Сходом і Заходом, що його Москва пропонує світові та Європі, є зміцненим, мілітаризованим та обороноздатним. 

У цьому контексті Україна повинна отримати можливість захистити себе, а для цього слід якомога швидше організувати лінію оборони на захід від наявної демаркаційної лінії на Донбасі та на півночі Криму.

Надання Україні оборонного озброєння та підготовка Національної гвардії, сил оборони і внутрішніх військ України вкрай важливі для протистояння ймовірній подальшій агресії. Уточнимо - це озброєння не може бути використане для силового звільнення території Донбасу. Будь-яка спроба ліквідації сепаратистського анклаву може призвести до того, що Росія введе додаткові війська і озброєння, та, відповідно, до посилення кровопролиття.

З іншого боку, допомога Україні у зміцненні її здатності протистояти будь-яким подальшим атакам або спробам захоплення нових територій (тобто підготовка збройних сил і надання Києву необхідного оборонного озброєння) є цілком виправданою. І це могло б стати основою майбутнього кордону між Сходом і Заходом.

Це не означає, що Україна має колись відмовитися від своїх прав на території, визначені міжнародним правом і міжнародно визнаними кордонами. У всіх документах НАТО зазначено, що в Криму відбулася анексія Росією території України, а складовою вирішення конфлікту на Донбасі є повернення Україні повного контролю над її кордоном.

Прагнення Києва покращити свою здатність контролювати та захищати свою територію за допомогою та за підтримки НАТО, у ході реформування державних органів та запровадження принципів ЄС і НАТО (якщо це дійсно є вибором громадян України), не зашкодить та не вплине у негативному сенсі на перспективу відновлення у майбутньому контролю України над всією своєю територією.

Україна: загрози та можливості

Подібний розвиток подій несе з собою серйозну загрозу.

Якщо конфлікт не буде розв’язано (а це цілком можливо), населення, що залишиться в деяких регіонах Сходу України та в Криму, виявиться відрізаним від суверенного простору України на десятиліття; виникне відчуття відчуженості, подібно до того, як це сталося в зонах інших заморожених конфліктів, наприклад у Придністров’ї. Ця частина населення залежатиме від фінансових асигнувань з Москви і буде де-факто інтегрована у Росію.

З іншого боку, на території, яка залишається під контролем законної влади в Києві і буде захищеною, можна проводити реформи, що означатиме запровадження відповідних норм та створення відповідних органів, тобто забезпечення реальної присутності демократичних та євроатлантичних інституцій.

Це стане важливим кроком до вступу України в ЄС і НАТО. Виконуючи зобов’язання, взяті з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС та ЗВТ, а також у рамках процесу лібералізації візового режиму, Україна зможе стати ближчою до ЄС і НАТО, а отже - має більше шансів у середньо- або довгостроковій перспективі стати повноправним членом обох організацій.

Підкреслимо - це може статися ще до того, як Київ відновить повний контроль над своєю міжнародно визнаною територією.

Держава, яка не є членом НАТО, не може мати права вето на внутрішнє рішення Альянсу щодо вступу України або принаймні на рішення щодо частини території, контрольованої законною владою.

Дієвою стратегією щодо Криму може стати рішуче засудження анексії території військовою силою, своєрідного аншлюсу із загрозою застосування зброї проти місцевого населення.

Також варто звернути увагу на порушення прав людини і національних меншин, передусім – кримських татар.

На Донбасі ж, по той бік фактичного внутрішнього кордону, мають бути реалізовані мінські угоди. Це означає виведення всіх військових та воєнізованих груп, сил і засобів із зони конфлікту та відновлення повного контролю України над кордоном. Це також передбачає дотримання принципів, які Москва визнає, принаймні на словах, якщо вірити міністерству закордонних справ Росії, а саме територіальної цілісності, незалежності та суверенітету України.

Така стратегія виключає будь-які особливі умови для "співвітчизників за кордоном" або інші форми брежнєвської "доктрини обмеженого суверенітету", що намагається нав’язати РФ.

Якщо Росія відкине такий варіант розвитку подій, тобто припинення вогню та повне дотримання мінських угод, або спробує змінити ситуацію на свою користь з метою обміну миру на обмеження суверенітету України, її права самостійно обирати інструменти для підтримання своєї безпеки (приєднання до НАТО) та процвітання (вступ до ЄС), Київ матиме виграшну позицію для подальших переговорів щодо вступу в ЄС та/або НАТО.

Навіть тимчасова відсутність контролю над всією територією не може виключати перспективу повернення втрачених територій у майбутньому.

Це є важким вибором для України, і так само це стане важким вибором для НАТО та ЄС у разі успішного проведення Києвом реформ і подання формальної заявки на вступ до обох організацій.

Однак надзвичайні умови і надзвичайні ситуації вимагають надзвичайних рішень. І така ситуація є цілком можливою, якщо українська суверенна влада прийме відповідне рішення, а народ України підтримає його.

 

Автор: Юліан Кіфу,

президент Центру запобігання та раннього попередження конфліктів (Бухарест)

Ця стаття є частиною аналітичної збірки Інституту світової політики "Україна-НАТО: діагностика партнерства", підготовленої за підсумками "Стратегічного дискусійного клубу в регіонах". Проект здійснювався у партнерстві з Офісом зв’язку НАТО в Україні та за підтримки уряду Норвегії.

Публікується на "Європейській правді" з редакційними змінами

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua