НАТО і українці. Чи вплине суспільство на перспективи вступу в Альянс?

Вівторок, 30 червня 2015, 15:55 — Сергій Солодкий, Інститут світової політики, для ЄП
Фото Day.kiev.ua / Reutes

Ще ніколи українці не підтримували інтеграцію України до НАТО так, як нині. За окремими соцопитуваннями підтримка членства в Альянсі перевищила 50%.

Утім, це зростання зовсім не зблизило сторони. В Альянсі продовжують наголошувати на відсутності консенсусу серед українців.

Проте навіть наявність 90% підтримки курсу на НАТО серед українців навряд чи змусить західні країни відчинити двері перед Україною у короткій перспективі.

Чому так? Спробуємо розібратися.

Євроатлантичні симпатії.
 Що змінила агресія Росії?

То якою насправді є підтримка інтеграції до НАТО і чому в Брюсселі мають сумнів щодо її щирості?

Нагадаємо, минулого року спостерігався стрімкий ріст підтримки євроатлантичної інтеграції серед українців. Наприкінці 2014 року соціологічні компанії фіксували небачені досі показники в понад 45%.

Наприкінці 2014 року близько половини українців підтримали би вступ, не більше третини – проголосували проти. Ще чверть – не визначилися або не брали б участі у референдумі (опитування соціологічної групи "Рейтинг")

Дискусії, які Інститут світової політики проводив у південних та східних обласних центрах України підтвердили зміну позицій.

Ті журналісти, громадські активісти, місцеві політики, які ще півтора року тому виступали за позаблоковість, сьогодні – судячи з їх висловлювань - перетворюються на палких прихильників руху до НАТО.

Однак підтримка зближення до альянсу (особливо це було помітно в Одесі) виражається не так в позитивними очікуваннями, як критикою.

Найпоширеніші заклики одеських лідерів думок: "Чому країни НАТО не поставляють свою зброю в Україну?", "Чому НАТО не приймає Україну в свої члени?", "Чому НАТО постійно не проводить свої навчання на території України?".

Тобто, якщо два роки тому більшість місцевих діячів у Одесі, Харкові чи Запоріжжі критикували би НАТО за його наміри "втягнути Україну", то сьогодні така ж більшість журналістів, активістів критикує Альянс за протилежне – тобто за брак рішучості у підтримці України.

Звичайно, це не є показником сталої підтримки євроатлантичної інтеграції Києва. Навпаки, серед антизахідників нині популярний аргумент: "Україна нікому не потрібна".

Натомість, основний аргумент тих, хто виступає за як мінімум тісну кооперацію з НАТО або ж за повноцінне членство в організації, є наступним: "Співпраця з НАТО дозволить швидко модернізувати оборонний сектор України. Україні потрібні союзники в боротьбі з агресією Росії, оскільки наодинці державі з російською воєнною машиною не впоратися".

Кремль – найкращий агітатор
за вступ до НАТО

Утім, саме російський чинник наразі виявився найбільш ефективним для мобілізації громадської думки: після анексії Криму Росією більше ніж удвічі зросла кількість прибічників вступу до НАТО, настільки ж зменшилося число опонентів євроатлантичного вибору.

Нагадаємо, в нашій державі одного разу вже був сплеск підтримки інтеграції до НАТО на тлі страхів перед Росією – під час Тузлинської кризи 2003 року.

При цьому ріст підтримки (нехай і незначний – лише на 4%) відбувся всупереч масовій антизахідній істерії, яка панувала в той час із ініціативи оточення ізольованого Заходом Кучми.

Відтоді, на тлі нищівної критики західних країн в українських мас-медіа спостерігалося стабільне збільшення суспільної опозиції до Альянсу. У листопаді 2004 року (перед Помаранчевою революцією) підтримка НАТО впала до 15% – меншого показника за останні 15 років не було.

З того часу рівень настроїв "за" НАТО не перевищував 25-27%, менше навіть за 2002 рік. Натомість число опонентів розширювалося: в останній рік президентства Кучми не хотіли вступати до Альянсу майже 56% українців, згодом цей показник сягнув 60% – уже за президента Віктора Ющенка (у вересні 2005 року).

Цей тренд тривалістю в десятиліття змінили саме агресивні дії Росії – вже у квітні 2014 року кількість прибічників вступу до НАТО зросла до небачених досі 36,7% і продовжує зростання до сьогодні.

 натисніть на зображення для перегляду інфографіки

Воля народу має значення
... але не завжди

Зростання рівня підтримки вступу до НАТО серед українців, утім, не робить такий вступ ближчим.  

І взагалі, врахування суспільних настроїв щодо вступу країни до НАТО – порівняно нова тенденція.

За часів холодної війни, коли домінував принцип жорсткого інтересу, антирадянський табір не надто переймався ставленням до НАТО пересічних громадян.

Політичні еліти західних країн діяли відповідно до зрозумілої логіки: суспільна думка багатьох країн Заходу тяжіла до лівацтва, яке в свою чергу сприймалося правлячими колами як загроза безпеці через тісні контакти з комуністичною Москвою. Так, в 1948 році існував серйозний ризик приходу до влади в Італії комуністів, що вбачалося як серйозний ризик трансатлантичній безпеці.

Утім, повністю ігнорувати "голос народу" країнам-членам Альянсу не вдавалося і під час протистояння з Варшавським блоком.

Так, Іспанія після масових протестів проти членства країни в Альянсі зрештою провела референдум з приводу перебування серед членів НАТО – його було організовано в 1986 році, за чотири роки після вступу країни в організацію.

Зрештою 57% іспанців висловилися на користь членства в НАТО. Приклад Іспанії цікавий також і в тому контексті, що США пропонували союзникам прийняти країну до Альянсу ще за часів режиму Франциско Франко, але інші члени організації виступили проти через нехтування іспанським керівництвом принципами демократії.

Відтак Мадрид – яскраве відображення того, що навіть у часи біполярної конфронтації роль демократичних стандартів мала значення. Хоча, імовірно, не таке ключове, як після повалення Берлінського муру.

За пострадянських часів демократизація внесла відповідні корективи і в неформальний перелік критеріїв розширення НАТО. Угорщина, Словенія провели референдуми щодо вступу в НАТО: перша – в 1999 році, друга – в 2003 році.

 Однак проведення референдуму немає серед умов членства в Альянсі – функціонери НАТО підтверджують, що їм цілком достатньо результатів соцопитувань.

Українська ж влада, як відомо, від початку проголошення євроатлантичного курсу в 2002 році наголошувала, що в країні буде проведено референдум щодо членства в НАТО.

Так чи інакше, інтерес НАТО до суспільної думки – не випадковий.

Із одного боку, він вкладається в парадигму проекту демократизації – згідно з нею важливі політичні рішення мають прийматися за високої поінформованості громадян і, відповідно, політичні еліти повинні грунтувати свою позицію на волі більшості громадян.

Існує і більш раціональний мотив: НАТО не може наражати себе на небезпеку, аби країна входила і виходила з організації, щойно в ній змінюватиметься політичний режим. Більше того, несхвалення рішення про членство в НАТО громадянами може обмежувати простір для прийняття рішень у сфері євроатлантичної безпеки або ж просто може делегітимізувати прийняті рішення.

Хоча, варто зазначити, в історії НАТО траплялися випадки з виходом країн, і це не надто впливало на ефективність організації: так було з виходом Франції з об’єднаної військової структури НАТО у 1966 році; а також з короткостроковим виходом Греції (1974-1980 роки) через інтервенцію турецької армії до Кіпру.

Симпатії українців
vs
страхи перед Росією

Низький рівень підтримки шляху до НАТО в Україні вважався дотепер значною перешкодою для успішної інтеграції. У 2008 році, коли на саміті НАТО у Бухаресті розглядалося питання про надання Україні Плану дій щодо членства, саме відсутність суспільної підтримки називалася однією з головних перешкод цьому.

У спостерігачів, утім, не виникало сумнівів, що основна причина усе-таки полягала в жорсткій реакції російського керівництва на зближення України та Альянсу –

Німеччина, Франція, Італія, країни Бенілюкс сподівалися на розвиток "нової архітектури безпеки в Європі", яка базувалася на врахуванні позиції Росії.

Хоч офіційно всі керівники країн-членів НАТО заявляли, що Москва не матиме права вето на розширення організації, де-факто виглядало так, що країна таку преференцію отримала.

Понад те, сьогодні це неформальне право вето Росії навіть посилилося через розв’язану нею агресію.

Дипломати, які представляють країни-члени НАТО, як і, власне, функціонери штаб-квартири Альянсу наголошують, що в Україні досі немає консенсусу щодо теми вступу до НАТО: це питання ділить країну фактично навпіл.

Щоправда, в НАТО ніхто поки не пояснив, який саме консенсус буде вважатися релевантним.

Чи можна буде вважати консенсусними 60% підтримки? Чи необхідно досягнути рівня в 70%?

Згодом, вочевидь, в НАТО можуть з’явитися додаткові аргументи для заяв про несвоєчасність розмов про можливе членство України в Альянсі – приміром, можна заявити про ситуативний характер підтримки НАТО серед української громадськості. Адже можна припустити, що з нормалізацією відносин між Україною та Росією популярність НАТО знизиться.

До того ж, на тлі відсутності чіткої відповіді з боку НАТО щодо перспектив відносин із Україною не виключено, що серед громадян зростатиме кількість тих, хто виступатиме або за нейтралітет, або ж поповнить табір "невизначенців".

На позицію багатьох українців, які виступають проти інтеграції в західні структури, впливає чинник пониженої самооцінки: "Ми там все одно нікому не потрібні". Поглиблення таких настроїв може загрожувати зростанням популярності популістських політичних сил, які будуть експлуатувати антизахідні чи навіть антидемократичні лозунги.

Відтак , у рамках партнерства України та НАТО, на обидві сторони покладається значна відповідальність за збереження підтримки тіснішої співпраці.

Українська влада повинна використовувати всі наявні можливості для реформування безпекового сектору за підтримки Альянсу. НАТО, зі свого боку, має демонструвати більшу рішучість у підтримці України у її протистоянні агресії. Чим більше прикладів ефективної кооперації – тим більш імовірно, що антизахідні, проавторитарні популісти не матимуть довіри.

НАТО також має з більшим терпінням ставитися до заяв українських діячів про надання перспективи членства.

Нашарування старих образ, недовіри чи страх перед Росією не повинні стати на заваді активізації "особливого партнерства", яке би зрештою не відбирало в українців шансу стати частиною євроатлантичного простору. 

 

Автор:

Сергій Солодкий,
перший заступник директора Інституту світової політики

Ця стаття є частиною аналітичного збірника ІСП "Україна-НАТО: діагностика партнерства", підготовленого за підсумками Стратегічного дискусійного клубу у регіонах. Проект здійснювався у партнерстві з Офісом зв’язку НАТО в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.

Публікується на "Європейській правді" з редакційними змінами 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua