24 березня 2016 року в історії міжнародного кримінального правосуддя перегорнуто ще одну важливу сторінку.

Судова палата Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії (МКТЮ або Трибунал) оголосила рішення у справі Радована Караджича – найважливішого обвинуваченого, з яким мав справу цей трибунал після смерті Слободана Мілошевича. І хоча це рішення не завершує справу Караджича остаточно (з великою ймовірністю можна передбачити, що апеляція буде подана як стороною захисту, так і стороною обвинувачення), воно вже викликало чимало реакцій як на Балканах, так і в усьому світі.

Деякі висновки з цієї справи видаються важливими й для ситуації, в якій зараз опинилася Україна.

Трибунал

Створений резолюцією Ради безпеки ООН 1993 року, МКТЮ (повна офіційна назва – "Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснені на території колишньої Югославії з 1991 року") був першим органом міжнародного кримінального правосуддя, що виник після завершення роботи, проведеної за наслідками Другої світової війни міжнародними військовими трибуналами у Нюрнберзі та Токіо.

Мотивами заснування цього міжнародного судового органу стали як бажання створити механізм кримінальної відповідальності індивідів безпосередньо на підставі міжнародного права (тобто без посередництва внутрішньодержавних законів та судів) за жахливі злочини, що відбувалися на території колишньої Югославії, так і загальний розпач міжнародного співтовариства, викликаний провалом усіх міжнародних зусиль із припинення війни у регіоні.

Цей спеціальний за своїм характером трибунал, обмежений конкретним регіоном та конкретними часовими рамками, досі не завершив свою роботу (як, наприклад, створений роком пізніше у відповідь на геноцид тутсі Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди, що остаточно припинив функціонування наприкінці 2015 року).

По суті, головна причина, чому МКТЮ досі працює – незавершеність процесів над лідерами боснійських сербів Радованом Караджичем та Ратко Младичем.

Ратко Младич (ліворуч) та Караджич

Нагадаємо читачу, що МКТЮ – це не Міжнародний кримінальний суд.

Останній є постійним міжнародним судовим органом, створеним на підставі Римського статуту 1998 року, та має юрисдикцію лише щодо злочинів, вчинених після набрання чинності його статутом (тобто після 1 липня 2002 року).

Обидва ці органи розташовані у Гаазі (утім, там знаходяться далеко не тільки ці два міжнародних суди), у зв’язку з чим у популярному вжитку (особливо в Україні) обидва фігурують під назвою "Гаазький трибунал".

Справа Караджича

Політичний лідер боснійських сербів у часи війни у Боснії і Герцеговині (1992 – 1995 рр.) та перший президент Республіки Сербської Радован Караджич розшукувався Трибуналом тривалий час за звинуваченням у повному наборі найтяжчих злочинів проти міжнародного права – геноциді, злочинах проти людяності та воєнних злочинах.

Його було заарештовано у Белграді влітку 2008 року та передано до Нідерландів у розпорядження МКТЮ.

Караджичу було пред’явлено 11 пунктів звинувачень, що стосуються подій боснійської війни та охоплюють усі категорії міжнародних злочинів, щодо яких Трибунал має юрисдикцію.

В опублікованому 24 березня 2016 року гігантському (2615 сторінок!) рішенні судової палати Трибуналу Караджича було визнано винним за 10 з 11 пунктів звинувачення – за одним із двох звинувачень у геноциді та за всіма іншими – у злочинах проти людяності та воєнних злочинах, зокрема вбивстві, переслідуванні, депортації та тероризуванні цивільного населення, а також взятті заручників.

Сімдесятирічному Радовану Караджичу призначено покарання у вигляді 40 років позбавлення волі, з якого він повинен відбути принаймні дві третини. Навіть з урахуванням часу, вже проведеного у досудовому ув’язненні, такий вирок є фактично довічним позбавленням волі.

Відповідальність політичного лідера

Одним із найцікавіших питань цієї справи є те, яким чином МКТЮ визначив відповідальність політичного лідера за численні злочини, безпосереднім виконавцем яких він не був.

Відповідь полягає у доктрині "спільного злочинного наміру", запровадженій у міжнародне кримінальне право цим Трибуналом. Ця доктрина передбачає, що кожен учасник колективного плану або політики несе індивідуальну відповідальність за злочини, вчинені відповідною групою в рамках цього спільного плану чи політики.

Караджичу було інкриміновано участь у чотирьох різних "спільних злочинних намірах".

Могили жертв геноциду у Сребрениці. Фото BBC

Обвинувачення довело, що геноцид у Сребрениці (липень 1995 року), а також напади на цивільне населення були частиною заздалегідь продуманого та організованого групою осіб плану з очищення від боснійського мусульманського та хорватського населення територій, що боснійські серби розглядали як свої.

За висновком судової палати, провідна роль Караджича в цих планах як їхнього ідеолога і організатора є повністю доведеною.

Серед інших ключових елементів обвинувачення – спільний злочинний намір, що полягав у безпосередній організації геноциду у формі масового вбивства мусульманських чоловіків та хлопчиків у Сребрениці, а також вигнання решти мусульманського населення з цієї місцевості.

Іншою підставою відповідальності Караджича за геноцид у Сребрениці стала доктрина відповідальності начальника за дії своїх підлеглих.

Інші "спільні злочинні наміри", за які Караджича було визнано винним, полягали в осаді Сараєва, що супроводжувалася снайперськими та артилерійськими обстрілами цивільного населення цього міста з квітня 1992 року по листопад 1995 року, а також у взятті в заручники персоналу ООН з метою примусити НАТО утриматися від ударів з повітря проти військових об’єктів боснійських сербів.

Геноцид

Окремо слід зупинитися на звинуваченні Караджича у геноциді – найбільш чутливій темі для всього балканського регіону.

Якщо за першим пунктом звинувачення у геноциді (події у Сребрениці) Караджича було визнано винним, то за другим, що охоплював винищення цивільного населення у інших муніципалітетах Боснії, судова палата не погодилася з обвинуваченням.

Причини такого рішення полягають у особливостях складу злочину геноциду за міжнародним правом, який вимагає наявності у обвинуваченої особи спеціального наміру "знищити певну національну, етнічну, расову або релігійну групу повністю або частково як таку".

І хоча жертви етнічних чисток у інших містах також зазнали жахливих страждань, їхні вбивства та вигнання були кваліфіковані судовою палатою як "всього лише" злочини проти людяності.

У результаті рішенням МКТЮ залишилися незадоволеними не тільки серби, які у своїй більшості донині заперечують встановлені Трибуналом факти, а й чимало боснійських мусульман та хорватів.

Видається, що ймовірність оскарження Прокурором МКТЮ цієї частини рішення судової палати до апеляційної палати "Залишкового механізму" (органу, що вже взяв на себе незавершені функції Міжнародного кримінального трибуналу з Руанди та поступово перебирає функції МКТЮ), є дуже високою, а результат апеляції – доволі непередбачуваним.

Рішення у справі Караджича, і насамперед саме у частині про геноцид, вже стало черговим приводом для гострих заяв низки політичних лідерів на Балканах, і передусім – у Боснії і Герцеговині.

Боснійські серби. Фото denverpost.com

Ці заяви коливаються від засудження МКТЮ за виправдання Караджича за одним з пунктів звинувачення у геноциді до повторення мантри про апріорі антисербський характер Трибуналу, що популярна не тільки серед сербів, але й вже достатньо давно є позицією російського МЗС.

Проте треба розуміти, що, мабуть,

ніде терміном "геноцид" настільки не зловживали, як у колишній Югославії.

Він увійшов у активний вжиток ще у 1980-ті роки у зв’язку з описанням подій Другої світової війни, активно використовувався впродовж дев’яностих, і продовжує застосовуватися сьогодні – і все це у марному змаганні за право вважатися найбільш постраждалим народом з усіх сусідніх.

Югославський досвід доводить, що нічого доброго таке змагання не приносить – ба гірше, у Боснії в 1995 році від слів про геноцид перейшли до справи. Ідея же об’єднувати націю довкола спільної трагедії є помилковою – концепція геноциду при популістському ставленні до неї має більший потенціал роз’єднувати людей, протиставляючи їхні групи одну одній.

У цьому сенсі концепція злочинів проти людяності, у складі яких ідеться про широкомасштабний або систематичний напад на цивільне населення, видається у схожих на боснійський контекстах більш вдалою: у центрі інтересів, що захищаються, - людина та її життя, а не колективні права та колективна ідентичність.

Захист же груп досягається саме через утвердження людини, її життя та гідності як найвищих цінностей.

Проте громадська думка на Балканах (та й деінде) нечасто вдовольняється засудженням злочинця за злочини проти людяності та вимагає кваліфікації подій саме як геноциду. Відповідно, зростає і протидія та несприйняття навіть рішень міжнародних судових установ (про національні суди годі й говорити!) з боку іншої сторони, на яку політиками покладається колективна провина за геноцид.

У результаті навіть найбільш очевидні та огидні злочини, зокрема геноцид боснійських мусульман у Сребрениці, залишаються предметом запеклих спорів.

І вже як наруга над пам’яттю жертв сприймається нездатність Ради Безпеки ООН минулого літа ухвалити резолюцію з нагоди двадцятиріччя цієї трагедії:

запропонований Великою Британією текст, що повністю базувався на висновках МКТЮ у попередніх справах, був заветований Російською Федерацією.

Додатковий сумний іронічний аспект цій ситуації додає те, що МКТЮ було створено саме Радою Безпеки ООН, і за своїм статусом він є її допоміжним органом.

Українські підсумки

З рішення МКТЮ у справі Караджича можна зробити принаймні два висновки, що є актуальними не тільки для екс-югославського контексту, але й для сучасної України.

Першим і найбільш очевидним висновком зі справи Караджича є те, що міжнародне правосуддя діє – нехай і через десятиліття.

Політичні лідери отримали чергове нагадування, що за свої дії доведеться платити. Воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид строків давності не мають та безслідно не минають. Їх неможливо "замести під килим", нереально сподіватися на те, що про них забудуть.

Тож ефективне розслідування всієї інформації про вчинення таких злочинів усіма сторонами конфлікту є єдиною відповідальною політикою.

Якщо цього не стається і держава виявляється неспроможною забезпечити правосуддя внутрішніми засобами, ситуація швидко виходить з-під контролю,

за справу беруться міжнародні кримінальні суди та трибунали, і наслідки не подобаються нікому.

По-друге, навіть міжнародні кримінальні суди та трибунали не можуть забезпечити, щоб встановлена ними версія подій була сприйнята всіма сторонами.

Коментуючи справу Караджича, не можна просто заплющити очі на майже тотальне несприйняття рішення трибуналу з боку сербської громади та продовження розколу боснійського суспільства й сьогодні, коли минуло понад 20 років з часу укладення Дейтонських мирних угод.

Цьому значною мірою посприяв брак постконфліктного примирення боснійського суспільства після укладення миру на умовах, визначених далеко за межами тієї держави.

Тож для врегулювання збройного конфлікту, що триває на території України, навіть з урахуванням усього масштабу зовнішньої участі – аж до прямої іноземної агресії, необхідно вже зараз всерйоз думати про створення механізмів досягнення суспільного примирення та консенсусу.

Плани тих, хто заготував для України долю Боснії і Герцеговини, не повинні справдитися. Завадити цим планам можуть тільки українці.

Автор: Микола Гнатовський,

доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка