Україна в обмін на збереження НАТО. Нова теза російської пропаганди

Понеділок, 15 серпня 2016, 10:10 — Микола Бєлєсков, для Європейської правди
Фото AP

Просування інтересів РФ на Заході не обмежується офіційними заявами дипломатів. Часто найбільш цікаві заяви робляться напівофіційно - із розрахунком на реакцію у відповідь. 

Саме в такому ключі необхідно розглядати візит до США Руслана Пухова, директора Центру аналізу стратегій і технологій, що відбувся наприкінці липня 2016 року.

Цей Центр - один із ключових російських think tank. При цьому, хоча сайт Центру постійно намагається зробити наголос на незалежному характері цієї установи, на ньому чітко говориться про те, що однією з головних функцій Центру є "забезпечення інформаційно-аналітичної підтримки російським профільним міністерствам". Окрім того, сам Руслан Пухов із 2007 року входить до складу громадської ради при Міністерстві оборони РФ. 

Програма візиту включала виступ і відповіді на питання у відомому своїми проросійськими поглядами Center for the National Interest, а також інтерв’ю у двох частинах (частині 1 і частина 2) для авторитетного американського видання з питань безпеки і оборони Defense News.

Руслан Пухов 

Однак фактичною прелюдією візиту до Вашингтона стала стаття Руслана Пухова під назвою "Наша карта Африки" від 15 липня для видання "Ведомости". Головною тезою цієї статті є ідея про те, що основна увага РФ, як показує воєнне будівництво на західному напрямку, зосереджена не на країнах Балтії чи Польщі, а саме на Україні.

Тим самим автор підводить читача до ідеї про те, що Кремль зовсім не цікавить агресія у будь-якій формі проти країн-членів НАТО, яка б тим самим ставила США і країни Західної Європи перед необхідністю виконувати статтю 5 Вашингтонського договору і могла б викликати екзистенційну кризу Альянсу.

Як наслідок, на думку Руслана Пухова,

виникає можливість для компромісу між Заходом і РФ – автор про це двічі недвозначно говорить.

Спершу він виголошує наступну тезу: "Парадокс посилюється тим, що, з точки зору Москви, вона зараз діє саме в руслі ідеалу російської зовнішньої політики з її ідеєю фікс про розмежування сфер впливу - по суті, визнаючи Прибалтику сферою впливу Заходу, Кремль продовжує відстоювати "свою" сферу впливу в Україні та інших частинах пострадянського простору".

Завершує ж автор статтю у ще більш оптимістичному руслі: "Ухилення від такої гонки озброєнь і стриманість щодо натовської ескалації (в тому числі у вигляді розгортання НАТО біля російських кордонів) і підтримка нехай і формального, але хоч якогось діалогу з Заходом у військовій сфері (для чого і необхідна в нинішній ситуації Рада Росія - НАТО, незважаючи на відтінок сюрреалістичності її існування) дозволять не тільки заощадити російські ресурси і зменшити хоча б якусь частину західної заклопотаності, але і в більш віддаленій перспективі можуть створити передумови для гіпотетичної "великої угоди" між Росією і Заходом щодо врегулювання широкого кола питань взаємної безпеки".

Мабуть, саме для можливості пошуку компромісу і відправився Руслан Пухов наприкінці липня 2016 року до Вашингтона.

Цікавим є і те, що перебуваючи у Окрузі Колумбія, директор Центру аналізу стратегій і технологій був набагато однозначнішим і відкритішим щодо можливих параметрів "великої угоди" між РФ і США.

Перш за все, виступаючи в Center for the National Interest, Руслан Пухов почав із головної тези своєї вищезгаданої статті – про те, що Кремль цікавить виключно Україна, а не країни Балтії чи Польща. При цьому готовність до компромісу доповнювалася типовим російським залякуванням для більшої переконливості – хоч Кремль і готовий до компромісу, однак і можлива конфронтація не лише не страшна, але може піти на користь режиму, адже змушуватиме збільшувати ефективність.

Окрім того, Руслан Пухов вирішив свідомо пограти на улюбленій темі усіх політичних реалістів США, які переконують у необхідності компромісу з РФ.

Так, під час свого виступу він чітко говорить, що сьогоднішні загравання із КНР іще не означають справжнього союзу і добросусідських відносин, як показує довга історія російсько-китайських відносин.

Тим самим у випадку компромісу за рахунок України РФ могла б стати на бік США у стратегічному трикутнику Вашингтон-Москва-Пекін.

В інтерв’ю ж для видання Defense News Руслан Пухов чітко визнав, що справжньою передумовою для великої угоди між США і РФ є виключно українське питання.

При цьому у випадку досягнення такої угоди, на його думку, відкриється можливість для взаємовигідної співпраці у питанні протидії тероризму, що має потенціал перетворення на широку коаліцію зразка Антигітлерівської коаліції Другої світової війни. Однак, як із жалем визнає директор Центру аналізу стратегій і технологій, на сьогодні у США відсутні лідери масштабу Франкліна Делано Рузвельта, які б враховували законні інтереси Кремля у процесі розбудови і підтримання функціонування системи міжнародних відносин.

Фактично тут прослідковується ностальгія Кремля за Ялтинською конференцією 1945 року, де США в особі тодішнього президента визнали де-факто за СРСР сферу впливу у регіоні ЦСЄ.

Саме до такого взаємного врахування принципових інтересів прагне РФ і сьогодні.

Це на практиці означає визнання Вашингтоном права вето Москви у питанні зовнішньополітичної орієнтації країн пострадянського простору із відповідними гарантіями – у випадку України шляхом фактичної конфедералізації нашої держави через реінтеграцію ОРДЛО при збереженні реального контролю Кремля над цими утвореннями.

Саме такий підхід, як фактично недвозначно натякає Руслан Пухов, дозволить і США, і РФ попередити непотрібну конфронтацію і зберегти необхідні обмежені ресурси для важливіших справ.

В іншому випадку Кремль готовий свідомо іти на конфронтацію.

Як переконує директор Центру аналізу стратегій і технологій, у військовій сфері, незважаючи на диспаритети у загальному силовому потенціалі на користь США і НАТО, РФ шляхом модернізації власних сил і далі зберігатиме більший вплив на країни ближнього зарубіжжя порівняно із США.

На практиці це зводиться до розгортання РФ систем заборони і обмеження доступу (системи ППО/ПРО, протикорабельні ракетні комплекси, ударні ракетні системи) і створення за допомогою них відповідних зон, що нівелюють здатність США у випадку необхідності проектувати силу на периферії пострадянського простору.

Тим самим маємо цікаву ситуацію. З одного боку, Руслан Пухов у своїх тезах слідує типовій російській стратегії "контрольованої ескалації" - хоча у даному випадку більше риторичної.

Кожна пропозиція компромісу в РФ супроводжується погрозами щодо масованого застосування сили чи готовності до тривалої конфронтації. Це, на думку Кремля і його рупорів, має зробити іншу сторону ще більш готовою до можливого компромісу і додасть вагомості російським аргументам.

Однак у пропозиціях, озвучених Русланом Пуховим у статті і подальших виступах, є і нотка новаторства, що, з великою вірогідністю, є спробою справжнього зондування готовності США до компромісу.

Йдеться про фактичну спробу розширення об’єкту конфлікту з метою знаходження за рахунок цього компромісу – це є типовим підходом у конфліктології і теорії переговорів як науці до вирішення конфліктів. Якщо раніше об’єктом був лише статус України у регіональній системі безпеки, то тепер його пробують розширити за рахунок країн Балтії і Польщі.

Тим самим створюється, за думкою таких, як Руслан Пухов, основа для справжнього компромісу, який виглядатиме легітимним і справедливим в очах Заходу –

в обмін на визнання особливих прав РФ щодо України Кремль готовий гарантувати безпеку країн Балтії і Польщі, залишивши їх у спокої.

Однак така формула компромісу є настільки на перший погляд привабливою, як і небезпечною при справжньому аналізі.

Перш за все, не зрозуміло, яким чином при такому пошуку компромісу будуть враховувати інтереси України, яка не збирається бути об’єктом вирішення протиріч між США і РФ.

Тим самим така "велика угода" буде фактичним торгом з боку США суверенітетом формально незалежної держави, що дискредитує Вашингтон і фактично поставить під сумнів усю існуючу глобальну систему американських альянсів, що є однією з основ супердержавного статусу США. Оскільки у випадку торгу за рахунок України сьогодні ніхто не дає гарантій країнам Балтії чи Польщі, що завтра предметом торгу не стануть вони. 

Власне, в цьому і полягає інша небезпека можливої великої угоди за рахунок розмежування сфер впливу.

Адже ніхто не зможе дати гарантію, що після успішного вирішення для себе українського питання РФ не візьметься зосереджувати сили, які вивільняться, на напрямку країн Балтії і Польщі.

При цьому така ситуація є насправді можливою – командувач Сухопутних сил США в Європі генерал Бен Ходжес у березні 2015 року чітко сказав, що поки РФ зосереджена на Україні, вона не матиме достатньо сил для створення реальної загрози для країн Балтії. Гіпотетична велика угода по Україні такі сили зможе вивільнити – так само, як і надати РФ нові ресурси, адже означатиме відміну основних економічних санкцій.

Тим самим ми приходимо до висновку, який у своїй магістерській дисертації наприкінці 1930-х років зробив майбутній впливовий американський ядерний стратег Бернард Броді. На його думку, можливість дипломатичного вирішення суперечок щодо впливу між великими державами є привабливою ідеєю, яку важко реалізувати на практиці.

Проблема в тому, що компроміс часто сприймається однією стороною як занадто великі поступки, а іншою - як занадто малі.

Саме тому реалізація нової "дружньої пропозиції" не знімає головної проблеми у формі російського ревізіонізму регіонального масштабу, результатом якого стала як україно-російська війна, так і нинішнє протистояння між НАТО і РФ. 

 

Автор: Микола Бєлєсков,

політолог-міжнародник

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Реклама: