Аудит зовнішньої політики. Якою має бути "російська стратегія" України

Середа, 28 вересня 2016, 16:40 — Олеся Яхно, Інститут світової політики
Фото bundeskanzlerin.de

Відносини між Україною та Росією завжди були важливим фактором впливу на ситуацію як на регіональному рівні, так і на глобальному. Регіональне лідерство дозволяло РФ позиціонувати себе як впливового геополітичного суб’єкта, що додавало Росії ваги в тих чи інших переговорних позиціях зі світовими лідерами.

Відповідно, будь-який "відрив" України від політичних, економічних та суспільних "стандартів" РФ болюче сприймався російською владою.

Незважаючи на перші прояви того, в якому напрямку може рухатися Росія в перспективі, а саме: "мюнхенська промова" Владіміра Путіна у лютому 2007 року та війна РФ з Грузією у серпні 2008 року — Захід недооцінив можливого масштабу розвороту РФ у майбутньому. Як і Україна, де більшість громадян та політиків навряд чи коли-небудь всерйоз допускали реальну військову загрозу з боку Росії.

Лише у 2014 році українці зрозуміли реальний зміст тези "Україна — не Росія".

Третій термін Владіміра Путіна став розворотом від Заходу. Російська політична еліта, яка протягом двох президентських термінів Путіна (2000-2008 роки) та одного президентського терміну Дмітрія Медведєва (2008-2012 роки) інтегрувалася в західні реалії та була активним учасником різних переговорних майданчиків, у 2014 році розірвала неформальний пакт із Заходом, будучи залежною за багатьма позиціями від нього.

Зміна курсу РФ в напрямку військової логіки лежить не у площині зовнішньої політики. Курс РФ на так званий "перспективний ізоляціонізм" — відповідь на неминуче економічне відставання Росії від великих геополітичних суб’єктів.

Розвилка в долі Росії виникла не з українських подій 2013 року, а з внутрішніх російських, приблизно в 2010-2012 роках, на тлі протестів на Болотній площі та проспекті Сахарова.

Тоді російська влада постала перед вибором між двома варіантами: 1) "наздоганяючої стратегії"; 2) "стратегії зламу".

Перший варіант, орієнтований на країну всередині, передбачав реформаторський курс, реальну модернізацію економіки, побудову сучасної пострадянської держави.

Другий варіант — орієнтований назовні, який передбачав не стільки збереження і розширення впливу Росії (без сильної економіки це завдання не є реальним), скільки злам розстановки сил та впливів у світі, з тим, щоб в цілому дестабілізувати ситуацію, послабити в цьому хаосі позиції інших суб’єктів геополітики і в результаті переглянути підсумки холодної війни.

Росія обрала другий варіант — звідси "російська весна" (при багатонаціональній РФ), окупація Криму та Донбасу з подальшою фашизацією російського суспільства.

На пострадянському просторі Кремль до 2014 року реалізовував два концептуальних, в рівній мірі застосовуваних, підходи зовнішньої політики РФ.

Перший передбачав відновлення лідерства Росії на пострадянському просторі і повернення статусу одного з центрів впливу у багатополярному світі. Другий натомість мав на меті отримання матеріального прибутку, а також створення захисного механізму від вірусу "кольорових революцій" на пострадянському просторі.

Курс РФ стосовно країн СНД завжди підкріплювався потужною медіа-підтримкою: в російських ЗМІ досить давно формувався негативний імідж України, Грузії, Молдови як країн, що проводять нібито недружню щодо Росії політику.

Пострадянського світу, сформованого після розвалу Радянського Союзу у 1991 році, більше не існує. Повернення до статус-кво на пострадянському просторі неможливе, навіть якщо уявити, що Росія визнає помилковою свою позицію щодо України за останні два роки.

Крім військової агресії, політичного тиску та інформаційної війни, Україна зіштовхнулася з проблемою необхідності подолання залежності від російських енергоресурсів та заміни російських ринків для українського експорту.

Якщо додати до цього зруйнований Донбас, який якраз і давав багато експортних позицій, то виявиться, що Україна фактично майже з нуля, по-новому, має будувати та переорієнтовувати свою економіку. Відтак

тісні регіональні зв’язки — а саме вони були найбільшою гарантією знаходження України в зоні впливу РФ та взаємозалежності двох країн — зруйнувала та руйнує далі сама Росія.

Митний союз виявився нефункціональним і звівся до наступної формули: союз сировинної імперії Росії та інших держав без економіки, які об’єднувала поточна, а не стратегічна, вигода й інтерес.

Зараз країнам Митного союзу взагалі пропонується нести солідарну відповідальність за політику і дії Кремля. Виявилося, що Митний союз створювався під війну й обмеження, а не під мир і можливості.

Після набуття чинності поглибленої та всеосяжної ЗВТ України з ЄС, введення Росією мит на українські товари і продовження безмитної торгівлі з Україною пострадянських країн-партнерів РФ виявилось, що де-факто немає ані Митного союзу, ані СНД, оскільки єдині правила більше не діють.

Нова геополітична реальність пострадянського простору — це Україна як центр консолідації західної частини євразійського "хартленду" та джерело європейських цінностей для цієї частини постімперської/пострадянської території. І що далі, то більше Росія розвертатиметься в бік ізоляціонізму, відгороджуючись "стінами" від усіх країн, які реально або потенційно належать до західного світу.

Пострадянські країни, які будуть орієнтуватися на Європу — це "західники" в розумінні РФ. Серце цих країн на пострадянському просторі — Україна.

По суті, Росія реалізувала одвічну внутрішню російську історичну суперечку між "західниками" та "почвенниками" в масштабах пострадянського простору.

До подій 2014 року Україна і Росія як пострадянські держави переживали багато в чому схожі процеси. Сьогодні Україна не має вибору, окрім як здійснювати реформи, боротися з корупцією, займатися енергодиверсифікацією та заміщенням російських ринків, зміцнювати обороноздатність, реалізовувати об’єднавчі доктрини, формувати відповідальний політичний клас — робити все те, що працює на виживання і розвиток держави, перетворення України в сучасну європейську країну, відновлення територіальної цілісності країни в межах 1991 року.

Росія ж добровільно і за власною ініціативою відкидає себе за рівнем економіки у XIX сторіччя. Більше того, Росія знецінила та дискредитувала привабливі геополітичні позиції та надбання, які їй дістались у спадок від Радянського Союзу: статус постійного члена РБ ООН, сприйняття Росії як переможця у Другій світовій війні.

Виявилося, що саме Владімір Путін завершує, умовно кажучи, партію "Сталін-Черчилль-Рузвельт", у якій у РФ як правонаступниці СРСР було багато виграшних позицій.

Між Україною та Росією в площині "політичного" від початку було апріорі набагато більше того, що роз’єднує, ніж того, що об’єднує (на відміну від економіки, де обидві держави перебували на "примітивному рівні" розвитку).

По-перше, принципово різні державні моделі та політичні системи обох країн, а також напрямки еволюції цих моделей: Росія рухається в бік закріплення авторитарної моделі, Україна — до поліцентричності влади (парламентсько-президентська форма правління).

По-друге, різні ідеологічні вектори державності. Україна будувала національний проект держави. Проект РФ — це проект імперії, за принципом інерції пострадянської легітимності.

По-третє, різні механізми приходу до влади президентів України і Росії, а отже, і ресурси легітимації як лідерів держави. Президент в Україні спирається на думку народу, президент у Росії — як наступник свого попередника спирається, перш за все, на консенсус еліт.

Можемо констатувати непоєднуваність вимог, які країни висувають одна одній.

Список вимог Росії до України, якщо проаналізувати заяви різних представників російської влади, містить наступні позиції:

1. Україна не займається поверненням Криму.

2. Україна не вступає в середньостроковій перспективі в НАТО, а також фіксує максимум євроінтеграції на рівні Угоди про асоціацію з ЄС (замість членства).

3. Україна не форсує ініціативу зі створення єдиної помісної православної церкви.

4. Україна переходить до федеративного устрою, тобто такого устрою, який дозволив би Росії поглиблювати/грати на ментальній різниці між окремими регіонами.

5. Україна визнає лідерство РФ на пострадянському просторі і не претендує на цей статус.

Своєю чергою, Україна ніколи чітко не артикулювала позицію щодо того, яка ж Росія як сусід відповідала б її інтересам, а, швидше, реагувала на ті чи інші кроки РФ — газові та торгові війни, шантаж щодо вступу до Митного союзу тощо.

Узагальнено можна так сформулювати підходи щодо того, яка Росія влаштовує Україну:

1.  Росія — не імперія, а сучасна держава, яка переймається, передусім, своїми внутрішніми питаннями.

2. Росія адекватно та чітко розуміє своє місце в сучасному світі. Це велика, багата країна зі значними природними ресурсами та людським потенціалом, але не глобальна і навіть не регіональна держава.

3. Росія сприймає кордони України, як і інших пострадянських країн, в межах 1991 року. Росія дотримується чинної двосторонньої договірної бази між Україною та Росією, зобов’язань у рамках міжнародного права.

4. Росія не спекулює на культурі та історії, не використовує історичні символи, події, пам’ять як інструмент розколів.

5.  Росія — партнер, який мислить категоріями взаємовигідних конкретних проектів у тій чи іншій сфері економіки чи культурі, а не категоріями використання економічного ресурсу чи ресурсу "м’якої сили" (мови, релігії) з метою політичного тиску та шантажу України/інших пострадянських країн. 

Ризики, пов’язані з Росією, можна класифікувати таким чином:

1)  пов’язані із зовнішнім тиском Росії (військовим, політичним, економічним, інформаційним);

2)  зумовлені спробами Кремля розхитати ситуацію в Україні зсередини через різні групи впливу в різних сферах та можливу диверсійну діяльність;

3)  визначені непрогнозованістю Росії, внутрішніми процесами в РФ, які так чи інакше впливатимуть на Україну.

Також групи ризиків можна розділити на дві категорії за критерієм терміну актуальності/дієвості: короткострокові/середньострокові та довгострокові.

Серед актуальних ризиків можна виділити, зокрема, такі:

ризик перманентної активізації військових дій як спосіб військового шантажу; ризик дискредитації України; ризик роботи Росії на розколи в Україні; ризик намірів Росії "гібридизувати" Європу; ризик загострення подій навколо Криму; ризик непрогнозованої Росії.

Оскільки Україна та Росія перебувають у стані "гібридної війни" та об’єктивно віддалятимуться одна від одної, прогнози та рекомендації щодо двосторонніх відносин стосуються, передусім, мінімізації наявних ризиків та реагування на чинні виклики.

Серед рекомендацій можна виокремити такі позиції:

1.  Всебічне вивчення проблематики РФ.

2. Приділення активної уваги з боку України країнам СНД.

3. Формування Україною бачення майбутніх стосунків з РФ на поствоєнний період/період досягнення остаточного миру, після повернення Росії в логіку міжнародного права.

4.  Підвищення рівня інформаційної складової зовнішньої політики.

5.  Розв’язання питання безпекових гарантій у регіональному та глобальному вимірах.

Автор: Олеся Яхно,

запрошений експерт Інституту світової політики

Публікація підготовлена в рамках проекту Інституту світової політики "Аудит зовнішньої політики України". Цей проект виконується за підтримки "Чорноморського фонду для регіональної співпраці" Німецького фонду Маршалла (GMF).

Погляди, висловлені в публікації, відображають особисту позицію автора та не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики (ІСП) та Німецького фонду Маршалла (GMF). 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua