Венесуельський недоімпічмент. Що означає криза одного з найпалкіших "ворогів" США

Вівторок, 24 січня 2017, 09:00 — , для Європейської правди
Фото cbc.ca

Інформаційний простір наприкінці 2016 та на початку 2017 років насичений новинами з Венесуели, які свідчать про подальше стрімке загострення ситуації в цій латиноамериканській країні.

Після того, як 21 жовтня минулого року Центральна виборча комісія Венесуели призупинила збір підписів за проведення референдуму про дострокове усунення від влади президента країни Ніколаса Мадуро, опозиційні депутати, які наразі становлять більшість у Національній асамблеї, звинуватили президента у спробі державного перевороту та ініціювали процедуру його імпічменту, запросивши до стін парламенту для надання свідчень.

Однак Мадуро це запрошення проігнорував, хоча і сів із представниками опозиції за стіл переговорів, ініційованих за особистого сприяння папи Франциска. І це при тому, що раніше він стверджував: будь-які переговори з опозицією є "зрадою ідеалів чавізму".

Переговори мали деякий ефект, адже сам Мадуро, схоже, потроху змінював свою агресивну риторику щодо опозиції: він вже не називав публічно всіх її представників, як раніше, "агентами США", а розгледів в них "представників венесуельського народу, які прагнуть зберегти мир", втім, тих, хто відмовляється від діалогу, і надалі вважає "терористами".

Справді, проблема сьогоднішньої венесуельської опозиції в тому, що в ній немає єдності щодо методів усунення чинного президента від влади. Одні вважають, що слід надати перевагу легальним методам боротьби, діючи у правовому полі, інші (приміром, Леопольд Лопес та очолювана ним партія "Воля народу") наполягають, що оскільки в країні встановлено диктаторський режим, то існує єдина можливість його скинути – вивести народ на вулиці.

Чергове загострення внутрішньополітичної ситуації у Венесуелі відбулося на початку цього року.

Минулого тижня Національна асамблея ухвалила рішення, яким президент Мадуро визнавався таким, "що залишив свою посаду".

Це була спроба опозиційних парламентаріїв використати статтю 234 конституції країни, якою визначаються легальні підстави щодо зміни влади в країні. Так, зокрема, в разі відсутності президента на посаді упродовж 90 календарних днів Національна асамблея має ухвалити рішення про те, чи є посада президента "вільною".

 Ніколас Мадуро

Інші легальні шляхи, прописані статтею 233 Конституції, а саме коли посада президента звільняється в разі його смерті, добровільної відмови чи визнання недієздатності в разі невиліковного соматичного чи психічного захворювання, а також в разі позбавлення його мандату шляхом всенародного волевиявлення на референдумі, не можуть бути застосовані.

Як бачимо, процедура імпічменту президента у венесуельській конституції не передбачена, натомість єдиний державний орган, який має право винести рішення про відставку чинного глави держави – це Верховний суд.

Втім, повноваження його 13 суддів Мадуро достроково зупинив ще перед парламентськими виборами грудня 2015 року, прагнучи замінити їх на лояльніших. Тож не дивно, що реакція Верховного суду на рішення Національної асамблеї була жорсткою, він не тільки назвав це рішення неконституційним, але й закликав законодавців "не вчиняти дії, які порушують суспільний порядок, підбурюють проти влади та лежать за межами їхніх конституційних повноважень".

Час "яструбів"

Реакція самого Мадуро на рішення парламенту була показово агресивною: він не тільки назвав "змовниками" депутатів, які голосували за його усунення, але й закликав своїх прибічників до рішучої відсічі "провокації" правих сил, які, за його словами, "підпорядковуються посольству США в Каракасі", відкинувши, таким чином, усі можливості для подальшого діалогу з опозицією.

Керівник фракції правлячої Єдиної соціалістичної партії у парламенті Ектор Родрігес зажадав адміністративної та кримінальної відповідальності для "депутатів-змовників". Та й офіційна реакція не забарилася: у четвер, 12 січня, влада Венесуели заарештувала двох опозиційних політиків, звинувативши їх у змові, яка могла б призвести до жертв серед мирного населення під час запланованого мітингу.

Ще одного опозиційного політика, депутата Національної асамблеї, члена правої партії "Воля народу", Жільберто Александро Каро Алфонсо було заарештовано за звинуваченням у тероризмі, в його маєтку знайшли вибухівку та зброю.

Арешти були проведені новоствореною державною структурою Anti-Coup Command, очолюваною віце-президентом. Її завдання полягає у протистоянні спробам державного перевороту.

Минулого тижня також було відкрито справу проти одного з лідерів опозиції Енріке Капрілеса, губернатора штату Міранда з 2008 року, який двічі брав участь у президентських виборах. Чергове судове переслідування та звинувачення у корупції може мати наслідком для нього заборону обіймати державні посади.

На перший погляд, теперішня спроба парламентарів усунути від влади Мадуро виглядає нелогічною, адже до закінчення терміну його конституційних повноважень йому залишилось перебувати на своїй посаді два роки, а за Конституцією в разі усунення президента з посади у два останні роки його конституційного терміну дострокові вибори вже не проводяться, а посаду має обійняти віце-президент до закінчення терміну повноважень.

4 січня Мадуро призначив новим віце-президентом адвоката за фахом, молодого амбітного політика, радикального чавіста, міністра юстиції в уряді Уго Чавеса, ініціатора створення у 2009 році національних поліцейських сил /Корпус Національної Боліваріанської поліції – CPNB/, колишнього губернатора провінції Арагуа Тарека Ель-Айссамі, якого США підозрюють у  зв’язках із злочинними угрупуваннями, пов’язаними із незаконним обігом наркотиків.

Його можна вважати своєрідним "яструбом" в уряді Мадуро. Він вже відреагував на останні арешти опозиційних політиків, заявивши: "Досить безкарності!".

Зважаючи на це, найкращим виходом для Венесуели буде не добровільна чи примусова відставка Мадуро, який вже залишив свого правонаступника, а злам існуючої соціально-економічної моделі.

Криза по-венесуельськи

Нинішня соціально-економічна криза у Венесуелі – це величезна трагедія майже 31-мільйонного населення країни, яка має 18% загальносвітових розвіданих запасів нафти, що становить 297 млрд барелів.

Венесуела залежить від імпорту багатьох продуктів і товарів широкого вжитку, за який країна розраховується прибутками від продажу нафти. Саме на "нафтові гроші", які складають 50% ВВП країни, реалізовувалися численні урядові програми щодо соціального захисту населення, приміром, на них було збудовано близько 1 млн помешкань для бідних венесуельців, а 90% людей пенсійного віку було гарантовано державне фінансування пенсійних виплат.

Після стрімкого падіння цін на нафту у 2014-2016 роках із 120 до 40 доларів за барель у Венесуели скінчилася валюта, а разом із нею скоротився і імпорт, в країні почався економічний хаос.

У світових ЗМІ заговорили про голод в країні. Своєрідної "олії у вогонь" додали експерти Продовольчої організації ООН та Amnesty International, які заявили, що керівництво Венесуели відкидає будь-яку гуманітарну допомогу, певно, через побоювання, що тим самим воно засвідчить свою недієздатність.

 

Попри офіційне замовчування владою проблеми з падінням рівня споживання продуктів харчування, населення активно висловлює своє невдоволення, яке упродовж 2014–2016 років неодноразово переростало у масове відкрите протистояння.

Лише у травні 2016 року країною прокотилося 50 "голодних бунтів", внаслідок чого уряд Мадуро оголосив в країні надзвичайний стан. 

Упродовж літа він встановив контроль над цінами, націоналізував та фактично донищив невелике приватне виробництво, встановив контроль над обмінним курсом болівара. Однак державне регулювання мало зворотній ефект: розростання "чорного ринку", недонадходження до бюджету через несплату податків та подальша девальвація національної валюти.

Падіння прибутків державного бюджету від продажу нафти позначилось і на виконанні соціальних програм, багато з них залишились без фінансування. Особливо небезпечна ситуація у сфері охорони здоров’я: недофінансування цієї галузі, перебої із постачанням медикаментів вже позначились на загостренні ситуації із захворюваністю на різні недуги, приміром, рівень захворювання на малярію у першій половині 2016 року зріс на 72%.

Наразі реальну картину економічної кризи важко встановити, оскільки керівництво Венесуели вкрай обмежено подає офіційну інформацію, а дані по інфляції за 2016 рік взагалі не оприлюднювалися.

Дані міжнародних організацій та дослідницьких центрів різняться, зокрема, рівень інфляції за 2016 рік вказується в межах 545–700%, а падіння ВВП – від 8% до 10%. На 2017 рік прогнозують подальше погіршення ситуації: так, за оцінками МВФ, рівень інфляції може перебільшувати 1600%.

Виклик для Трампа

У нинішніх діях опозиції можна простежити бажання привернути увагу новообраного президента США Дональда Трампа до ситуації у Венесуелі.

І поки новий президент якийсь час розбиратиметься зі справами, діючий президент Барак Обама 13 січня 2017 року, в останні дні свого перебування на посаді, вже підписав декрет, за яким Венесуела знову внесена до т. зв. "санкційного списку" і визнана країною, яка становить загрозу національній безпеці США.

 

Американсько-венесуельські політичні відносини нині перебувають в стадії загострення. Основні загрози з боку Венесуели для безпеки в Західній півкулі, на думку нинішньої адміністрації Білого дому, полягають у тому, що останнім часом країна перетворилась на важливу ланку в наркотрафіку, підтримувала повстанців терористичної організації Революційні збройні сили Колумбії (FARC), розпалюючи таким чином півстолітній громадянській конфлікт у сусідній країні, втручалась у виборчий процес, надаючи, зокрема, фінансову допомогу діючому тоді президенту Аргентини Крістіні Кіршнер у її президентській кампанії 2015 року.  

На американсько-венесуельські політичні відносини впливають і дружні стосунки, які склалися у нинішнього керівництва Венесуели із Іраном, Сирією, Китаєм та Росією.

Важко не помітити, що останнім часом Венесуела стрімко мілітаризується, що стало наслідком активізації військово-технічної співпраці із КНР та Росією, причому частка російських поставок значно зросла: упродовж 2010-2014 років РФ продала Венесуелі зброї на $1,96 млрд, в той же час як Китай – на $349 млн.

Для модернізації своєї армії Венесуела зацікавлена у поставках російських винищувачів, гелікоптерів, засобів протиповітряної оборони, бронетехніки та стрілецької зброї, причому, як заявив в кінці грудня 2016 року під час щорічного послання до збройних сил Мадуро, попри економічну кризу, він виділить бюджетні кошти на закупівлю чергової партії зброї.

На думку деяких військових аналітиків, армія Венесуели сьогодні готова не тільки до проведення ефективних антипартизанських операцій, а й до повномасштабної класичної війни та значно переважає військовий потенціал своїх сусідів.

Інтерес Російської Федерації до країн Латинської Америки ґрунтується на оновленій військовій та морській доктринах. Зокрема, виходячи із положень останньої, РФ усвідомлює, що Венесуела (разом із Нікарагуа і Кубою) є потенційно привабливою для формування системи військово-морського базування для кораблів російського ВМФ в безпосередній близькості до кордонів США в рамках т.зв. "неядерного стримування".

Свідченням цього є перші "дружні візити" кораблів російського ВМФ до венесуельських портів у листопаді 2008 року.

До того ж Росія явно зацікавлена в подальшій мілітаризації регіону Латинської Америки, оцінюючи ринок продажу сюди своєї зброї на найближче десятиліття у $50 млрд. Певно, з цією метою РФ намагається реалізувати спільний російсько-венесуельський проект з будівництва у країні заводу з виробництва автоматів Калашникова, потужністю до 25 тис. одиниць на рік.

Очевидно, що Росія останнім часом прагне відновити втрачені нею у пострадянській період позиції в Латинській Америці в умовах, коли вплив США в регіоні послабшав.

Слід також взяти до уваги, що венесуельське керівництво надає вагому політичну підтримку діям Російської Федерації на міжнародній арені. Так, під час голосувань в ООН по всіх резонансних резолюціях стосовно Грузії, Сирії та України Венесуела солідаризується із позицією Російської Федерації, вона ж на догоду Росії визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії.

А наступне засідання російсько-венесуельської комісії з питань військово-технічної співпраці має пройти в анексованому Росією Криму.

Саме тому "венесуельське питання" може стати першим серйозним випробовуванням для нової адміністрації Білого дому, якщо США мають намір повернути собі втрачені позиції в регіоні.

Кінець "лівої" Америки

Венесуельська криза вказує на народження нової для Південної Америки тенденції. Йдеться про кінець домінування в регіоні лівої ідеології.

Відомо, що з кінця ХХ ст. в регіоні відбувався так званий "лівий поворот", який втілився у формування "лівої вісі". Її стрижень становили Куба, Венесуела, Нікарагуа, до яких згодом приєдналися Болівія та Еквадор.

За останні півтора десятиліття лівоцентристські та популістські режими встановилися при владі в Аргентині, Бразилії, Чилі.

Екс-президент Бразилії Ділма Русеф (пішла з посади внаслідок імпічменту) та Мадуро

Починаючи з 2010-х років "ліві" режими поступово втрачають популярність, поступаючись владою в результаті президентських виборів (Чилі, Аргентина) або імпічменту (Бразилія).

Втім, схоже, у Венесуелі, вперше в Латинській Америці, "лівий" режим може впасти внаслідок всенародного обурення.

Звісно, це завдало б болючого удару по лівій ідеології загалом та концепції боліварізму Уго Чавеса зокрема.

Саме тому ми спостерігаємо спроби керівництва Венесуели видати теперішню кризу як результат діяльності зовнішніх сил ("рука Америки") або як державний переворот, що інспірований місцевими "терористами" з числа опозиціонерів.

У будь-якому випадку нинішній режим, по суті, знімає із себе відповідальність за наслідки.

 

Автор: Наталія Шевченко,

кандидат історичних наук,

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua