За лаштунками Суду ООН: де заховані ризики для України

П'ятниця, 10 березня 2017, 10:40 — , Європейська правда
Автор фото: Kysia Hekster, журналістка голландського мовника NOS

Процес "Україна проти Росії", слухання з якого розпочалися в понеділок в Міжнародному Суді ООН, продовжує ламати стереотипи. Мабуть, жодна інша зовнішньополітична подія досі не була здатна чотири дні поспіль утримувати увагу читачів та глядачів. І це не дивно, адже йдеться про перше відкрите слухання у міжнародному суді у справі проти російського агресора.

Та міжнародне право – річ складна, тому за ці чотири дні прозвучало також чимало запитань і до МЗС, і загалом щодо процесу в Гаазі.

– Чому Україна не оскаржує агресію РФ і анексію Криму? Чому йдеться лише про "тероризм" та "расову дискримінацію"? Це запитання лунає чи не найчастіше, часом навіть констатується як "зрада", мовляв, Київ свідомо не обрав вигіднішу стратегію.

– То кого ми визнаємо терористами – саму Росію чи ДНР/ЛНР? І чи не "купиться" суд на фейки з Москви, де терористами називають українських військових?

– Які підсумки слухань цього тижня? Хто лишився переможцем – Україна чи Росія?

 Чого, зрештою, хоче Київ? На що ми розраховуємо?

– Якщо ми виграємо, як змусити Росію виконати рішення суду?

"Європейська правда" висвітлювала "гаазький тиждень", можливо, найактивніше серед українських ЗМІ. Ми публікували промову агента України та одного із захисників, аналізували документи з фейками, представлені російською стороною, надали слово урядові, переклали позовні вимоги України, а також подавали для своїх читачів чимало новин з Гааги.

А тепер ми спробуємо відповісти також на питання, що лунали від читачів.

Агресор без агресії

Навіть за найкращого для Києва сценарію Суд ООН у нинішньому процесі "Україна проти РФ" не визнає Росію державою-агресором.

Це можна впевнено стверджувати вже зараз, адже український уряд прямо підкреслює – він не вимагає такого визнання.

"Ми не просимо і не проситимемо Суд визначити законність російської агресії або підтвердити український суверенітет в Криму, незважаючи на театральність "референдуму" (проведеного в березні 2014 року)", – заявив, зокрема, професор Коу, представляючи українську позицію (див. публікацію "Як Україна протистояла РФ у Гаазі: ключова доповідь Києва в Суді ООН").

Такий підхід вже викликав запитання і навіть звинувачення читачів та глядачів.

Та не поспішайте говорити про "зраду".

Суд ООН – не те місце, де варто вимагати всього і одразу. Відсутність такої вимоги є швидше сильною, аніж слабкою стороною українського позову.

Річ у тім, що можливості Міжнародного Суду ООН не є необмеженими, він лише може встановити, чи порушувала країна-член ООН певні міжнародні конвенції, ратифіковані і Україною, і Росією. Більше того, у низці випадків Росія мала би надати згоду на те, щоби Суд ООН взявся за український позов (і очевидно, що в наперед програшних справах Москва такої згоди не дасть).

Нині в Гаазі Україна доводить, що РФ порушила дві конвенції: про боротьбу з фінансуванням тероризму та про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Обидві ратифіковані Росією, і щодо обох Суд ООН може ухвалювати рішення, не питаючи згоди Кремля.

Погодьтеся, це важливо.

Але доводити агресію за цими конвенціями Україна не могла: цей термін там просто не згадується.

Варто додати: в соцмережах лунає також протилежна думка, мовляв, питання агресії в принципі не розглядається в Суді ООН. Це також неправильно. Хоча окремої конвенції щодо цього немає, та формально Україна все ж могла поскаржитися в Гаагу на порушення Кремлем п.2.4 Статуту ООН. Однак тут випливає низка проблем, тож профільні юристи сходяться на думці, що шлях обраний правильно.

А згодом можна буде повернутися і до визнання агресії.

Не всі "Л/ДНР" – терористи,
не всі терористи – "Л/ДНР"

Отже, з агресією розібралися, переходимо до тероризму. Тут – ще одна "зрада", хоча ми знову не погодимося зі скептиками.

Але якщо ви очікуєте, що гаазький суд визнає "ДНР" або "ЛНР" терористичними організаціями, то маємо розчарувати: це питання не стоїть на порядку денному. Суд ООН взагалі не є тим органом, який компетентний присвоювати будь-кому статус терориста, і в українському позові немає такої вимоги.

Ще одна цитата професора Коу, тепер – з його виступу 6 березня: "Я не кажу, що всі ті, хто воюють на Сході, є терористами". Схожу тезу повторювали й інші юристи, що представляли Україну.

Це дійсно так, саме на цьому ґрунтується український позов.

Київ визнає: тих бойовиків, хто обстрілює ВСУ, але не причетний до атак на цивільних, не можна вважати терористами.

Це суперечить міжнародним визначенням даного терміну.

Та повернемося до задачі процесу. В Гаазі Україна не намагається визначити, хто є терористом, а хто – не дуже. Задача – показати, що Росія свідомо надавала озброєння, боєприпаси та іншу допомогу тим, хто вчиняв атаки на цивільних, і визнати на цій підставі, що Російська держава причетна до фінансування тероризму. (Крим – окрема історія з іншими звинуваченнями, до них перейдемо пізніше).

Задача, якщо відверто, непроста.

За фейки не карають

Перший день російських виступів у Гаазі українські читачі сприйняли швидше як день сміху.

В мережі поширювали жарти і "фотожаби" за мотивами російських виступів – зокрема, про "поклади зброї в шахтах Донбаса".

 
 

У виступах росіян, а також у супровідних документах не бракувало також відвертих фейків та перекручувань, частину з яких ми виклали в окремій статті.

Та юридична реальність інша.

"В позиції РФ не все так смішно, як здається", – зауважив у дописі після виступу РФ юрист Андрій Гук. Лінія захисту росіян не грунтується на захисті неправдивих свідчень, це – лише епізод у їхній стратегії.

І її не варто недооцінювати.

РФ навіть не намагається довести свою невинуватість, вона обрала іншу тактику.

У своїх виступах протягом двох днів російські адвокати підводили юридичну базу під твердження про те, що Україні мають відмовити у задоволенні позову за формальними ознаками. Юристи РФ вдалися навіть до вкрай небезпечного для себе маневру – по суті, вони не виключили, що ЗРК "Бук", який збив малайзійський Boeing, справді прибув з території РФ, але взялися довести Суду ООН, що бойовики мали намір збити не цивільний авіалайнер, а військовий.

А війна – то, звичайно, штука погана, але вона не має відношення до тероризму і не може бути покарана відповідно до тих конвенцій, на які посилається Україна.

Росія доводить, що Суд взагалі не має братися за розгляд українських скарг, бо Київ не виконав процедуру, не намагався домовитися з Москвою мирно, не вичерпав усі шляхи вирішення конфлікту. Або – не довів умисел РФ чи відповідність своїх звинувачень усім вимогам.

Один із найцинічніших прикладів стосується "кримського" блоку позову. В одному з елементів, щодо заборони діяльності Меджлісу, РФ наголошує, що Україна мала попросити РФ скасувати цю заборону у спеціальному форматі, на Комітеті Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Київ порушував це питання у дипломатичних нотах, офіційних заявах і зверненнях, але, на думку РФ, перш за все має бути дотриманий формат.

Щоправда, з’ясувалося, що засідання згаданого Комітету, де Україна мала передати таке звернення, не відбувалося... бо його проведення ігнорувала Росія!

І так – за кожним пунктом.

Однак ця юридична казуїстика може стати підставою для відхилення вимог України, якщо Київ не доведе в Гаазі, що зробив усе від нього залежне для виконання вимог Конвенції.

Загалом юридичні доводи Росії можна розбити на три групи:

  1. Не заперечуємо, що вчинок поганий, але й не підтверджуємо, бо це – не питання для даного суду.
  2. Україна вчиняє так само, тому які до нас претензії?
  3. Може, це й погано, але у вас немає доказів.

Приклади першого підходу ми вже навели.

Другий пункт – це повідомлення про українських "карателів", і довести їхню фейковість не завжди реально. Також РФ використовує це у кримському блоці – приміром, наводить приклади про те, що і за Януковича (тобто до анексії) кримські татари відчували утиски в Криму.

Третє, мабуть, не потребує детальних прикладів. Документальні докази злочинів РФ насправді здобути непросто, особливо враховуючи те, що події відбуваються в Криму та ОРДЛО.

Отже, підсумовуючи: так, Україна зробила чимало для того, щоби спростувати в Гаазі російську брехню, але для перемоги цього точно недостатньо. Наразі жодна зі сторін не може бути впевненою, що виграє цю справу.

Все вирішить непублічна робота, яка зараз лише починається – надання Суду ООН доказів, пояснень та обґрунтувань.

Виграш буває різним

Варто уточнити, чого саме ми чекаємо від Гааги.

Детально про позовні вимоги України можна почитати у нашій статті "Переклад позовних вимог та претензій України до РФ у Міжнародному Суді ООН".

Але наразі мета не в тому, щоби виграти позов. Спершу Україна має домогтися, щоби Суд запровадив так звані "тимчасові заходи", тобто наклав на РФ обмеження на період, доки не буде ухвалене рішення по суті (їхній перелік також є за лінком, наведеним вище).

Саме питанню тимчасових заходів були присвячені минулі чотири дні.

У цих обмеженнях не було б нічого небезпечного для Росії – але це в разі, якби вона і справді не була причетна до діяльності бойовиків на Донбасі та утиску прав неросійськомовних у Криму. І на цьому наголосив професор Коу у виступі на захист України:

"Україна лише вимагає від Росії виконувати свої зобов'язання, тобто не дискримінувати на основі раси та національності… Україна просить наказати Росії припинити потік зброї та допомоги через свій кордон для груп, які вдаються до терористичних атак проти цивільних, та припинити кампанії культурного винищення.

Дозвольте мені повторити: якщо Росія не вчиняє цих незаконних дій, вона не відчує незручностей.

Якщо ж Росія не утримається від повторення своїх дій, це тому, що її поведінка не є ані невинною, ані законною".

І в цьому – суть нинішнього процесу в Гаазі.

Перемогою України стане навіть саме лише запровадження тимчасових обмежень.

Адже в цьому разі кожна наступна доведена передача бойовикам зброї, чи навіть просто приїзд "гумконвою", під який часом маскують військове постачання, буде не лише черговим таким актом. Це означатиме, що Росія демонстративно ігнорує вимоги найвищої судової інстанції ООН.

І йдеться не про вплив на подальший розгляд, тобто на рішення по суті – якраз тут не варто мати надмірних сподівань.

Порушення вимог Суду ООН стане доброю підтримкою для України, коли в ЄС чи в США знову постане питання продовження санкцій проти Росії. А нині, коли "любов до санкцій" на Заході слабшає, нам справді потрібні такі аргументи.

І останнє.

Якщо зрештою, десь за три роки, ми виграємо справу по суті – як ми зможемо змусити Росію виконати рішення суду? На це питання відповідь проста: ніяк. ООН має єдиний інструмент, який можна задіяти для примусового виконання - рішення Радбезу ООН. Але у випадку з Росією він не працює: РФ заблокує будь-яке рішення, спрямоване проти себе. 

В історії Суду ООН вже був такий прецедент - США програли Нікарагуа, але так і не виконали рішення, однак... згодом в Нікарагуа змінилася влада, була досягнута "полюбовна" домовленість і суперечку закрили.

Поза цим, потрібно усвідомлювати: якщо виграш України не вирішить усіх проблем (хоча й допоможе зберегти тиск Заходу), то програш - вкрай небезпечний. За певних умов він може суттєво підірвати позиції України в світі. Отже, програвати - вкрай небажано.  

А тому – стежимо й надалі за першим міжнародним судом щодо російської агресії проти України.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua