Зовнішній Зе: хто формує міжнародну політику президента Зеленського

Середа, 20 листопада 2019, 11:50 — , Європейська правда
Зеленський та його зовнішньополітична команда у залі ГА ООН. У другому ряду: Вадим Пристайко, Андрій Єрмак, Ігор Жовква. Фото пресслужби президента

Розсекречені свідчення американських дипломатів про Україну, які лунають зараз на імпічмент-допитах у Конгресі США, знову підняли питання: хто ж у самій Україні відповідає за зовнішню політику? І не лише у контактах із США, а й загалом?

Відповідь на нього не така проста, як може видаватися.

Бо "міжнародний Зеленський" функціонує принципово відмінно від попередників.

За нової влади немає єдиного центру генерування міжнародних ідей.

За Порошенка можна було говорити про два таких центри – АП та МЗС, при цьому президентська адміністрація була явним лідером. За Зеленського їхня конкуренція не зникла, а набула інших форм. А ще додалися нові гравці, які, на перший погляд, не мають відношення до зовнішньої політики.

З’явилися також "неофіційні канали" міжнародного спілкування, і не лише зі США, але також з Росією. При цьому на Банковій часом виникає прагнення розширити цей перелік.

Чи не єдине, що лишилося незмінним – це те, що останнє слово лишається за президентом. І це не метафора, Зеленський справді визначає вектор та стратегію дій у зовнішній політиці. От тільки і розуміння міжнародної тематики, і бажання займатися нею у нього геть відмінне від попередника.

І є ще одна, украй важлива деталь. Багатьом дипломатам, навіть послам України бракує розуміння стратегії офіційного Києва. Доводилося навіть чути запитання: до якої міри можна критикувати РФ, щоби не отримати догану від Банкової, адже такий випадок вже був?

Брак розуміння цього досі отруює відносини Зеленського та дипломатичного корпусу і зменшує ефективність української дипломатії. Хоча є шанс, що ця проблема, принаймні частково, буде залагоджена до кінця року, коли має відбутися велика нарада послів, а за нею – масштабна ротація топ-дипломатів України за кордоном.

Як зривалися плани

У травні, менше ніж за добу після інавгурації, президенту Зеленському довелося скасовувати щойно підписаний указ. Це був документ про призначення Олени Зеркаль заступницею глави адміністрації президента, відповідальною за зовнішню політику.

Як відомо, причиною конфлікту стали персональні мотиви: Зеркаль не вважала за можливе працювати з Андрієм Богданом. Той конфлікт привернув увагу українських ЗМІ, бо зробив публічними проблеми, пов’язані зі сприйняттям Богдана. Однак ця історія мала також інший, зовнішньополітичний вимір, який лишився в тіні – але мав неабиякий вплив на подальші події.

Річ у тім, що зовнішньополітична команда Зеленського на той час була сформована: Пристайко мав стати міністром, а Зеркаль – очолити зовнішню політику Банкової.

"Випадіння" Зеркаль із цього пазла руйнувало його. 

По-перше, у Зе-команді бракувало дипломатів і готової заміни просто не було. По-друге, кандидат мав бути молодим (це вимога Зеленського) і підходити Зеленському за темпераментом. По-третє, він мав отримати схвалення Пристайка.

З численних джерел доводилося чути, що для Вадима Пристайка було критично важливим не повторити історію часів Порошенка, коли юридично МЗС очолював міністр, а фактично всі важливі рішення, навіть кадрові, залежали від зовнішньополітичного радника президента, Костянтина Єлісєєва. У парі із Зеркаль Пристайко був спокійний, що такого не повториться. Вони вже працювали в команді (обидва були заступниками міністра Клімкіна) і були впевнені, що спрацюються і зараз.

Знайти нову людину, яка би підійшла і Зе, і новому міністру, виявилося нелегко.

Не перший, але і не другий

Кількість кандидатур, які обговорювалися, була дуже великою. Дехто відмовлявся працювати на Банковій сам; декого відсіювало керівництво ОПУ або відмовляв Пристайко. Лише у середині вересня головний дипломат ОПУ був призначений офіційно.

Ним став Ігор Жовква, який працював на Банковій безперевно ще з 2014 (а з перервами - з 2002), але, на відміну від більшої частини зовнішньополітичної команди Порошенка, не пішов звідти зі зміною влади.

Але чи зберіг Пристайко незалежність від Банкової, якої він прагнув? І так, і ні.

Так – тому що МЗС нарешті позбулося опіки на кшталт тієї, що була за Порошенка. Передусім – кадрової опіки.

Ще від часів Ющенка діяв указ, за яким Банкова мала узгоджувати усі призначення дипломатів на значимі посади як у МЗС, так і у дипмісіях України за кордоном.

Читайте також
Обмеження Зеленського: чому президент урізав власні повноваження у зовнішній політиці

За документами кандидатури радників у посольствах, начальників управлінь у МЗС тощо погоджував глава держави. А в реальності людей по посадах розставляв, звісно ж, не президент, а його зовнішньополітичний радник. За Єлісєєва ця процедура стала особливо обтяжливою, стверджують дипломати.

Пристайко такого головного болю не матиме. В жовтні Зеленський підписав указ, яким скоротив узгодження до мінімуму. За даними ЄП, Ігор Жовква, повноваження якого скоротилися найбільше, не мав заперечень проти цього.

Однак недооцінювати вагу та вплив Жовкви також не варто.

За Конституцією, зовнішню політику України все ж таки формує президент, і міністр не має що цьому протиставити. Тому вже зараз у МЗС часом отримують вказівки з Банкової. До того ж можливість дати пораду президентові частіше має той, хто поруч ним – і це також не міністр.

Та головне те, що своїми повноваженнями і Пристайку, і Жовкві доводиться ділитися також з іншими членами команди Зеленського.

Тіньова дипломатія

"Я відповідаю в офісі президента за США, Росію і Європу", – так у розмові з ЄвроПравдою європейські політики переказують слова Андрія Єрмака, помічника Володимира Зеленського. А від тих, хто з ним спілкувався, доводилося чути про зацікавленість Китаєм, Тихоокеанським регіоном загалом та іншими ключовими напрямками. Словом, усім, що може являти собою стратегічний інтерес.

Втім, за даними "Європейської правди", зараз його сфера відповідальності все ж має межі.

Єрмак донедавна не був пов’язаний із дипломатією.

Він працював у міжнародній сфері, але у зовсім іншому секторі: на ринку кіноіндустрії. Добра англійська, давнє робоче знайомство із Зеленським, співпадіння із ним у ідеях та підходах, в тому числі украй негативне ставлення до попередньої влади – все це забезпечило Єрмаку місце на верхівці Зе-команди. А після втрати президентом свого зовнішньополітичного радника, Олени Зеркаль, перехід Єрмака у міжнародні справи став взагалі безальтернативним.

Примітно, що до класичної дипломатії Єрмак ставиться украй скептично.

Ті, хто спілкувався із помічником Зеленського, відзначають його зневіру до традиційних переговорів та до всього того, чим дипломати зазвичай займаються. Кажуть, він має переконання, що більшості результатів, яких прагне Україна на міжнародній арені, можна було б досягти через дружбу та неформальні домовленості із закордонними політиками – і тому волів би замінити більшість українських послів на тих, хто орієнтований на роботу не так за офіційним столом переговорів, у костюмах і краватках, як за обіднім столом, чи за кухлем пива, чи кави.

Цей підхід викликає у багатьох нерозуміння: доводиться чути резонні аргументи, що у більшості західних демократій це не спрацює, та й на Сході діє далеко не всюди.

Але не можна заперечити, що є держави, де саме неофіційна робота є найбільш ефективною – і її Україні справді бракує. Частиною з них помічник президента вже займається.

Зараз Андрій Єрмак, за даними ЄвроПравди, веде три міжнародних напрямки.

Перший добре відомий усьому світові: це "неофіційний канал" взаємодії із США. Слухання у Конгресі США в рамках процедури імпічменту президента Трампа не лише підтвердили роль Єрмака, а й розкрили чимало його деталей.

Перехід переговорів на неофіційний рівень був ініціативою Вашингтона, і це цілком збігалося із прагненнями Єрмака. Тому саме він був головним зв’язковим України на переговорах із адвокатом Трампа Рудольфом Джуліані та із неофіційним зв’язковим – послом США у ЄС Гордоном Сондлендом. Саме він вів переговори про те, що ж має зробити Зеленський задля призначення зустрічі у Білому домі тощо.

І тут треба відзначити: попри відсутність дипломатичних рядочків у резюме Єрмака, на цьому треку Україна не схибила. Попри тиск, Зе-команда не стала підігрувати Трампу у внутрішній політиці. І, до слова, в офісі Зеленського цю роботу Єрмака оцінюють дуже позитивно.

Другий напрямок роботи Андрія Єрмака – переговори з Росією щодо Донбасу та обміну полоненими.

Цим помічник президента опікувався від початку. Можливо, причина була у тому, що зі свого кіноминулого Єрмак приніс на Банкову актив, відсутній у класичних дипломатів – знайомства у московській еліті.

Так чи інакше, саме він веде в ОПУ переговори з РФ; він присутній на телефонних розмовах Зеленського з Путіним (до слова, Пристайку це вдавалося не завжди – як запевняють, через незбігання графіків).

І головне: він є відповідальним за два формати переговорів, про які більшість українців і не чули.

Це формати Єрмак – Сурков та Єрмак – Козак. Активним зараз є останній.

Російський віцепрем’єр Дмитрій Козак перебуває під санкціями Євросоюзу та США через свою пряму причетність до анексії Криму; він і досі є відповідальним за питання Криму в уряді РФ. А ще Козак віднедавна відповідає за Молдову (де проросійські сили зрештою взяли під контроль уряд) та значною мірою – за Україну.

Саме він курував переговори про обмін та про передачу Україні захоплених військових кораблів.

На цьому треку роботою Єрмака президент, певно, також задоволений, адже результати є.

І, нарешті, третій трек Єрмака – це "Нормандський формат" і все, що з ним пов’язане – включаючи стратегію дій на Донбасі, розведення тощо.

Причому, на відміну від двох попередніх треків, тут помічник президента діє не самостійно, а у зв’язці з Пристайком. Бо однією лише неформальною дипломатією "нормандські переговори" не забезпечити.

А тепер варто нагадати про те, про що йшлося на початку – кажуть, Андрій Єрмак зацікавлений вести більше тем. Мабуть, тому він супроводжує Зеленського у поїздках, які нібито й не входять у його сферу відповідальності – як-то візит до Японії чи зустріч із Лукашенком у Житомирі. Однак станом на зараз ЄвроПравді не вдалося знайти доказів його прямого впливу на політику щодо Китаю чи Євросоюзу.

Хоча непрямий вплив є, і він пов’язаний із тим, як ухвалюються рішення щодо зовнішньої політики у Зе-команді.

"Почую кожного"

Варто додати, що це не повний перелік тих, хто відповідає за зовнішню політику у команді Зеленського і навіть в офісі президента.

Після зміни влади не лише зберіг, а й наростив вплив непотоплюваний Руслан Демченко.

Цей дипломат ще від часів Ющенка входить до переліку тих, хто ухвалює рішення у зовнішній політиці. За Януковича його вага була найбільшою – тоді він відповідав не лише за російський вектор, а й формував ширший порядок денний, працюючи на посаді першого заступника глави МЗС.

Після Революції гідності він був змушений піти з МЗС, але Порошенко забрав його на Банкову, на російський напрям. Для цього експрезидент навіть пішов на порушення закону про люстрацію стосовно Демченка. За Зеленського дипломат лишився на цьому ж напрямку – він відповідає за Мінські переговори. Подейкують, що за його збереження виступив Леонід Кучма.

Попри скандал у Верховній раді, потужним гравцем залишається Богдан Яременко. Він формально не має посади на Банковій – але зберігає там авторитет. І навіть коли/якщо Яременка все-таки знімуть з посади голови парламентського комітету у закордонних справах, його вплив впаде несуттєво.

У ЗМІ вже потрапили дані про зустріч позаштатного радника президента Ігоря Новікова з американцями. За даними ЄП, Новіков радить саме на американському напрямку. Була ідея призначити його послом в США, що посилило би його товариша Єрмака, закріпивши за ним одночасно офіційний і неофіційний треки роботи з Вашингтоном, але це рішення не було ухвалене. Зеленський зупинив свій вибір на іншому кандидаті.

Також вплив на міжнародні справи, зокрема у питанні НАТО, має міністр оборони Андрій Загороднюк. До звільнення намагався грати свою гру секретар РНБО Олександр Данилюк тощо.

Та є й інші гравці, до яких дослухається президент у міжнародних питаннях.

Тут у Зеленського – принципова відмінність від Петра Порошенка.

Минулий президент чітко закріплював за радниками напрями, які вони ведуть. Умовно, той, хто вів переговори про обмін, не мав права навіть підняти питання розведення чи то Азову – Порошенко такі спроби переривав. Це, до слова, завдавало шкоди президентові, бо закривало його у "бульбашці", через що інформаційні провали, як правило, не привертали його уваги.

Чинний президент має іншу крайність. Він слухає ВСІХ ЩОДО ВСЬОГО.

Умовно кажучи, він може спитати і вислухати пораду щодо міжнародки у відповідального за енергетику чи фінанси – і ця порада буде почута і може бути навіть втілена.

У перший час після обрання Зеленський навіть потрапляв через це у халепи – як це сталося, приміром, із запрошенням для проросійського президента Молдови Додона (!). Згодом на Банкову надійшло вдосталь пояснень про те, чому цього не треба робити, і поки що про ідею зустрічі з Додоном вирішили "забути".

Але деякі поспішні дії мають триваліші наслідки.

Історія недовіри

27 червня 2019 року пресслужба президента оголосила про екстрений брифінг Володимира Зеленського, на якому він несподівано і украй емоційно висунув звинувачення на адресу тодішнього міністра закордонних справ Павла Клімкіна.

Причиною для критики, нагадаємо, стала чергова нота українського МЗС із вимогою до РФ віддати полонених. І хоча такий лист до РФ був далеко не першим та не містив якихось нових елементів (згодом Клімкін опублікував його текст) – Зеленський звинуватив міністра у шкідництві. "Спеціалісти і дипломати говорять, що такі дії можуть поставити під загрозу повернення наших моряків", – пояснив він.

Для більшості спостерігачів це був лише епізод формування нової влади. Нагадаймо, тоді була у розпалі парламентська кампанія. Президент та старий парламент були у неприхованій конфронтації; Рада двічі відмовилася навіть змінювати очільника МЗС, попри те, що ця сфера є "президентською".

Однак для багатьох дипломатів інцидент на Банковій став поворотним моментом.

Адже якщо відкинути лірику, то Клімкіна покарали за несанкціоновану критику на адресу держави-агресора – хоча МЗС тоді діяв у повній відповідності до існуючої практики.

То чи можна критикувати Росію за нової влади? До якої міри? Що дозволено робити українським послам без загрози бути покараними?  

Чіткої відповіді на ці питання не мали ані українські посли, ані тодішнє керівництво українського МЗС.

Читайте також
Мовчання для Путіна: чому стратегія Зеленського веде до програшу України

І те, що президент сам почав уникати критики росіян, не пройшло повз увагу дипломатів.

Призначення повноцінного міністра закордонних справ, Вадима Пристайка, дещо згладило проблему – але тільки частково.

Розуміння і досі бракує. Годі й говорити, що робота з оглядкою на запитання "а чи мене не покарають" не додає ефективності українській дипломатії.

І з цим обов’язково потрібно щось робити.

Зараз у МЗС є ідея провести наприкінці грудня велику нараду послів – тобто зібрати у Києві всіх чинних (і, певно, низку наступних) послів України, щоби пояснити їм, якою ж є стратегія Києва у протидії агресії РФ, чого ми прагнемо на Донбасі. І, зрештою, ким є Росія для України.

Поки що ця зустріч не затверджена. Схоже, що остаточна згода з’явиться після "нормандської зустрічі" (або ж тоді, коли наслідки цієї зустрічі нарешті можна буде передбачити). Бо доти відповіді на запитання, зазначені вище, схоже, не може дати навіть Банкова сама для себе.

І наостанок. Вище недарма згадано про потребу запросити "наступних послів".

Дуже скоро відбудеться масштабна заміна послів України за кордоном.

За даними ЄП, буде звільнено та призначено близько 20 керівників посольств. "Зради" тут немає – посли рано чи пізно мають змінюватися.

На призначення, зокрема, чекають посли в США, НАТО, Раді Європи (посади вакантні, і кандидатури нових послів вже визначені) та змінений представник у Євросоюзі (за даними ЄП, рішення щодо нового посла не ухвалене).

Серед послів, призначення яких очікується, є і абсолютно позитивні кандидати, і ті, які певно викличуть критику, але ті варіанти, про які відомо ЄвроПравді, об'єднує одне: усюди послами мають стати досвідчені дипломати. Тож у ситуації, коли трендом стає неофіційна, "нестандартна дипломатія", а підходи попередньої влади відкидаються, МЗС поки ще лишається острівком, де Україна є послідовною.

І це не може не тішити.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua