Партнери, кращі за Росію: як змінилося ставлення Туреччини до України та інших сусідів

Вівторок, 12 січня 2021, 07:00 — , для Європейської правди
Фото Anadolu Agency/Abaca/East News

З ким Туреччина прагне дружити, а кого остерігається? І яким є її ставлення до України?

Відповіді на ці запитання дав один із провідних стамбульських університетів Kadir Has, оприлюднивши результати нового соціологічного опитування "Турецькі тренди-2020".

Таке дослідження суспільних настроїв у Туреччині проводиться щорічно і вже понад 10 років поспіль дає змогу оцінити ставлення населення до ключових тенденцій розвитку країни. Серед іншого, велика частина питань присвячена і зовнішній політиці – сприйняттю пересічними турками інших країн та оцінкам політики влади щодо різних держав і регіонів.

Результати опитування виявилися важливими для України, показавши зміну ставлення як до нашої країни, так і до Росії.

Тож спробуємо розібратися, що це означає та які наслідки може мати.

11 друзів Анкари

Як свідчать опитування минулих років, у своїх зовнішньополітичних вподобаннях турецьке населення виявляє неабияку сталість. Загалом за останні п’ять років десятка лідерів лишилася майже незмінною, хоча й не без рокіровок усередині "вищої ліги".

Традиційно і з великим відривом рейтинг народної любові очолюють "братній" Азербайджан (57,8%), з яким Туреччина вибудовує відносини за принципом "одна нація – дві держави", та невизнана у світі ніким, окрім Анкари, "Турецька Республіка Північного Кіпру" (40,5%).

Не дарма у символічних вазах з "турецькими землями", що стоять біля поховання Ататюрка в Мавзолеї, окрім власне земель з 81 регіону Туреччини знаходиться ще й ґрунт, привезений саме з Азербайджану та Північного Кіпру. І це не дивно, адже на рівні публічного сприйняття відносини з "братніми" республіками і тюркськими спільнотами за кордоном часто сприймаються в Туреччині радше як вибір долі, ніж як вибір зовнішньополітичного відомства.

Тими ж "кровними зв’язками" великою мірою пояснюється і присутність Узбекистану в першій п’ятірці лідерів (35,7%).

Водночас для багатьох може стати дивиною, що безвізовий режим для громадян Азербайджану Анкара запровадила лише в лютому 2020 року, а про можливість перетину кордону за ID-картками було оголошено лише у грудні під час візиту президента Ердогана до Азербайджану, що запам’ятається масштабними святкуваннями спільної перемоги над Вірменією у Нагірному Карабаху.

Компанію їм склала Грузія, яка цього року значно покращила позиції, посівши третю сходинку рейтингу (39,3%).

Вагому роль не тільки в плані культурної близькості, але й з цілком прагматичних міркувань при визначенні кола друзів і союзників Туреччини доводять і п'яте-шосте місця Катару і Пакистану (28,2% та 28% відповідно), з якими Анкара давно і тісно співпрацює у військово-технічній сфері та оборонно-промисловому комплексі.

Водночас вперше за останні роки в десятці лідерів з'явилися Китай (№9 з 21,5% голосів) і Саудівська Аравія (№10 з 16,8%), яку ще нещодавно турецька громадська думка ідентифікувала як загрозу національній безпеці Туреччини на тлі загострення конфлікту з Катаром (активно підтримуваним Анкарою) та вбивства журналіста Джамаля Хашогджі у генконсульстві Саудівської Аравії в Стамбулі.

Також показовим є почесне 11-те місце Німеччини – і це незважаючи на доволі жорстку риторику її керівництва та взаємні звинувачення у недотриманні взятих на себе міжнародних зобов’язань.

Випередити Росію

Цікаво, що з 2015 року (який пройшов під знаком збитого турецькими ВПС російського Су-24) Україна вперше змогла випередити Росію у рейтингу народної довіри.

Додавши +5% "прихильників" у Туреччині, Україна залишилась на вже звичному для себе восьмому місці (21,6%).

Водночас після низки регіональних конфліктів, в яких Анкара і Москва опинилися по різні боки барикад, Росія зі свого сьомого місця опустилася одразу на 14-те.

Якщо рік тому дружньою Москву вважали 23,2% громадян Туреччини, то тепер – лише 13,2%.

Таке різке падіння довіри турків до свого "стратегічного партнера" у 2020-му можна порівняти хіба що зі сплеском народної любові до Москви у 2017-му, коли вчасна "допомога" Кремля та конспірологічні теорії навколо спроби державного перевороту в Туреччині забезпечили Росії "бронзу" у фінальному заліку "друзів" Анкари.

Показово також, що цього року Росія також додала +10% у рейтингу країн, які, на думку респондентів, становлять загрозу національній безпеці Туреччини (47,1% проти 37,8% торік).

Зважаючи на непросту ситуацію в регіоні (Ізраїль, Греція, Вірменія, Ірак) та складні відносини Анкари із західними партнерами (США, Франція, Британія, Німеччина), Москва залишилася на "почесному" дев'ятому місці, але динаміка очевидна.

Разом з тим Росія залишається у трійці країн/регіонів, з якими, на думку турецьких громадян, Туреччина "має розвивати співпрацю". Незважаючи на 4% падіння у порівнянні з попереднім роком (11% у 2020 проти 15% у 2019), прибічників розвитку співпраці з Росією все ще більше, ніж із США, НАТО та ЄС.

Загалом бачення турецькими громадянами необхідності розвитку співпраці виглядає таким чином: тюркські країни (19,5%, падіння на 5% порівняно з минулим роком), мусульманські країни (18,4%), Росія (11,3%, падіння на 3,8%), США (10,8%), НАТО (10,6%, зростання на 6,3%), ЄС (9,8%, зростання на 3,4%).

"Новий курс" для Туреччини?

Очевидно, що загострення у Нагірному Карабаху та погіршення безпекової ситуації у регіоні загалом, а також перебування по різні боки барикад з Росією у Лівії та Сирії вкотре продемонстрували справедливість турецького прислів'я "Хто хоче дружити з Росією, повинен тримати сокиру під подушкою".

Водночас "не дружити" з Росією не означає "не співпрацювати/не домовлятися" з нею.

Цим же можна пояснити і збільшення кількості прихильників розвитку відносин із США/НАТО/ЄС, не дивлячись на все ще низькі показники та лідируючі позиції США у рейтингу головних загроз безпеки для Туреччини. 

Ще один позитивний тренд у цьогорічному дослідженні – значне зменшення прихильників одноосібних дій Анкари на міжнародній арені (10% проти 16% у 2019 році).

Відхід від концепції "дорогоцінної самотності" у зовнішній політиці офіційної Анкари та поступове розуміння неможливості "блискучої ізоляції" країни у XXI столітті на рівні широкого загалу – позитивні сигнали і для партнерів Туреччини. Як справедливо відзначають експерти, синдром "самотнього вовка" у зовнішній політиці держави та посилення націоналістичних настроїв у суспільстві – не найкращі передумови для розвитку взаємовигідних довгострокових партнерств, а також заходів із відновлення довіри в регіоні в цілому.

Що це означає для України?

Співпраця з тюркськими і мусульманськими країнами, а також підтримка тюркських спільнот за кордоном традиційно залишаються пріоритетами зовнішньої політики Туреччини.

Відтак забезпечення і захист прав кримських татар, гагаузів і турків-месхетинців як у ліберальній політичній культурі України, так і на тимчасово окупованих територіях залишатимуться важливим аспектом українсько-турецьких відносин і матимуть суттєвий вплив на динаміку діалогу Анкари з іншими країнами регіону.

Разом з тим потенціал Туреччини як адвоката українських інтересів серед тюркських та мусульманських країн (та відповідно на майданчиках міжнародних організацій) все ще залишається значною мірою нерозкритим. Шлях України до набуття статусу спостерігача в Організації ісламського співробітництва, участі в роботі тюркських регіональних організацій та культурних форумів може стати набагато коротшим, якщо її провідником на цій дорозі стане Туреччина.

При цьому наявність в одній когорті "дружніх" країн Пакистану та Індії, Катару та Саудівської Аравії, України та Росії вкотре свідчить про прагматизм турецької зовнішньої політики.

І не намагання довести, що "інший гірше", а реальні аргументи, чому ми кращі, будуть значно цікавішими доводами для турецьких партнерів, а отже, і ефективнішими методами для розбудови партнерських відносин з Туреччиною.

Нарешті, позитивне ставлення до України та неприємні для Москви зрушення у ставленні пересічних турків до Росії створюють сприятливе тло для розвінчування міфів про особливий статус РФ у регіоні та боротьби з російськими наративами про Україну.

Втім, наявні позитивні тренди можуть залишитися лише тлом без активних зусиль з боку України у сфері публічної дипломатії та стратегічних комунікацій. І саме від дипломатичних зусиль з боку Києва залежить, чи зможе Україна наступного року взяти нову висоту – у відносинах з офіційною Анкарою і у рейтингах народної любові турецької вулиці.

 

Автор: Євгенія Габер,

кандидат політичних наук, заступник директора Дипломатичної академії України ім. Геннадія Удовенка

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua