Ще не окупація, але інтервенція: які наслідки матиме введення військ РФ у Казахстан

Субота, 8 січня 2022, 17:40 — Михайло Самусь, Сергій Сидоренко
Навіть про прибуття невеличких груп військових з інших держав ОДКБ повідомляли не їхні уряди, а міністерство оборони РФ. Фото російського військового відомства / EastNews

В ніч на Різдво у Казахстан увійшли перші військові частини Росії та її союзників. Офіційно – за запитом тамтешньої влади для боротьби з неназваними "терористами", хоча у цю версію, напевно, ніхто не вірить.

Ці події майже напевно зроблять владу Казахстану більш проросійською чи навіть контрольованою Москвою. А ще Кремль використає їх у переговорах з США та НАТО про розподіл сфер впливу у Європі.

Про це – детально у відеорозмові редактора ЄП Сергія Сидоренка та директора New Geopolitics Research Network Михайла Самуся.

А для тих, хто віддає перевагу читанню, ми підготували також статтю у текстовому форматі. 

Війська РФ у Казахстані не були повною несподіванкою

Можливість того, що Росія знайде або створить привід завести свої війська на територію Казахстану, давно обговорювали, особливо після 2014 року. Казахські колеги самі питали, чи може повторитися сценарій Донбасу чи Криму. У Казахстані є північні території з високою часткою російськомовного населення, тому видавалося реальним, що там можуть з’явитися "зелені чоловічки", які в певний момент просто заявлять, що вони контролюють регіон.

Були також звичні для Росії приводи для вторгнення. У Казахстані зростала національна самосвідомість, значення казахської мови, яка до того ж перейшла на латиницю.

Але те, як це сталося – коли військових запросила сама влада через механізм досі недієвої організації ОДКБ – виявилося геть непередбачуваним і неочікуваним.

Ця військова операція несе для Росії також виклики: якщо війська лишаться у Казахстані надовго, то з часом тамтешня еліта, інтелігенція, громадянське суспільство зрозуміють, що втрачають державу через свого північного сусіда. Однак переваги для Путіна вищі. У тому числі – саме через активацію механізму ОДКБ, який тепер стає козирем Кремля на переговорах з США та НАТО. Далі пояснимо, як саме.

ОДКБ: що це і навіщо?

Організація договору колективної безпеки – це оборонний союз, який був створений майже відразу після розпаду Радянського Союзу, навесні 1992 року. Але протягом майже 30 років "колективна безпека" ОДКБ існувала лише на папері. Про це детальніше – трохи згодом, а спершу розберемося з цією організацією, балансом влади у ній та із введенням її так званих "миротворців" до Казахстану.

Формально усі держави-члени ОДКБ є рівноправними, а фактично одна з них, а саме Росія – є "більш рівноправною". Де-юре рішення в ОДКБ ухвалюються консенсусом, а фактично провідна роль належить Кремлю, а усі інші члени є тією чи іншою мірою залежними від РФ.

Керівництво Росії сприймає ОДКБ, як атрибут держави з глобальним впливом.

Мовляв, "у США є НАТО, у нас теж є своє НАТО, тому ми теж велика глобальна держава".

Саме таку думку РФ просуває на регіональних та світових майданчиках, як-то ОБСЄ чи ООН. Там Москва здавна стверджує, що її ОДКБ може виконувати миротворчі функції в будь-якому куточку світу. Поки що це не мало успіху – організацію у світі не сприймали всерйоз, як цього хотів Кремль. В тому числі через те, що усі спроби членів організації використати її безпекові механізми були невдалими. В цьому сенсі історія з Казахстаном здатна дещо змінити.

Ще трохи про ОДКБ.

Під час створення до Організації увійшло 6 членів – Росія, Вірменія та 4 середньоазійські держави (Казахстан, Узбекистан, Киргизстан і Таджикистан). Відтоді склад організації кілька разів змінювався. До неї увійшла і досі лишається Білорусь. Азербайджан та Грузія увійшли, а потім вийшли з неї. Узбекистан, де в 1992 році було створено ОДКБ, вийшов з його складу.

А от Україна (на щастя!) від початку відмовилася від участі у цій організації та й згодом не розглядала такої можливості.

Що не так з "миротворцями" у Казахстані

Статут ОДКБ та його правила прописані дуже схоже на НАТО.

Принцип "колективної безпеки" - це взагалі калька з натівських документів. Стаття 4 договорю ОДКБ про колективну безпеку повторює статтю 5 Вашингтонського договору НАТО і говорить, що у разі нападу на одну з країн блоку усі інші країни будуть зобов’язані розглянути можливість надання допомоги у протидії зовнішній агресії, не чекаючи на дозвіл Радбезу ООН.

Саме цю статтю задіяли для введення військ Росії та інших держав блоку до Казахстану. Оголосив про це рішення вірменський прем’єр Нікол Пашинян, але це було простою формальністю, бо саме він на ротаційній основі є чинним головою Ради ОДКБ. В реальності ключову роль у ОДКБ грає Росія, її голос (в умовах реальної політики, а не за документами!) є вирішальним, а її військові складають левову частку контингенту, який був спрямований до Казахстану.

Але є "нюанс".

"Зовнішньої агресії", яка давала би Казахстану право запитувати про введення російських та інших військ, на той час у Казахстані не існувало. Йшлося про повстання, протести, безлад, хаос, революцію – щодо термінології можна сперечатися, але не зовнішня агресія.

Втім, якщо оцінювати ситуацію з точки зору міжнародного права, то формальності дотримані. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв запит надіслав; відповідність вимогам він обгрунтував тим, що у Казахстані діють "міжнародні терористи"; інші члени ОДКБ проти такого трактування не заперечили. Хоча й вони, поза сумнівом, розуміють, що причина запрошення військ РФ і Ко – надумана.

"Інтервенція за запрошенням"

У соцмережах часом порівнюють події у Казахстані із військовим вторгненням РФ в Україну після Революції Гідності нібито "на прохання легітимного Януковича". Це порівняння – глибоко помилкове.

По-перше, Україна не є членом ОДКБ. А Казахстан – є, договір про колективну безпеку ратифікований казахським парламентом і лишається чинним.

По-друге, конституція Казахстану, на відміну від української, не вимагає згоди парламенту на введення іноземних військ. Тобто і тут формальні процедури дотримані – президент Казахстану справді міг просити іноземні держави про військову допомогу. Президент України, навіть чинний та легітимний, не може самостійно просити будь-яку державу ввести війська.

Крім того, Янукович у 2014 році дуже швидко втратив легітимність як юридичну, бо ВР відсторонила його від влади (у Казахстані, навпаки, Токаєв лише отримав нову владу під час протестів, усунувши Назарбаєва) так і суспільну, бо протести Революції Гідності були спрямовані особисто проти нього (натомість у Казахстані мітингарі критикували передусім уряд та "єлбаси" Назарбаєва, а не президента Токаєва).

Через усе це жодна західна держава не виступила проти введення російських військ в Казахстан. Навіть ті, хто не приховували, що не раді цьому розвитку подій – констатували, що не можуть заперечити право влади діяти таким чином.

Тож давайте розберемося, як характеризувати те, що відбувається у Казахстані з іноземними військами.

Звісно, це не є "миротворчістю", як це намагається подати Росія та казахська влада.  

Коли немає зовнішнього ворога, немає міжсуспільного конфлікту тощо, то про миротворчість не може йтися за визначенням.

Приїзд військових РФ та інших держав ОДКБ не є також окупацією.

Міжнародне право дає чітке визначення: окупація починається, коли владу на окупованій території перебирає держава-окупант або армія держави-окупанта. У Казахстані цього (принаймні, наразі) не сталося.

Натомість це точно можна назвати військовою інтервенцією.

І те, що армія РФ та партнерів увійшла до Казахстану за запрошенням – нічого по суті не змінює. Існує навіть поняття – "інтервенція за запрошенням" (intervention by invitation), коли вище керівництво держави у певних умовах може запросити іншу державу ввести війська – наприклад, щоби відновити конституційний лад, навести порядок, стабілізувати ситуацію тощо.

Причому існує можливість, що з часом інтервенція перетвориться на окупацію. Ця зміна не гарантована, але й не виключена. Все залежатиме від розвитку події у Казахстані, від того, чи лишаться російські військові там надовго та які права вони отримають.

Та відкладемо міжнародне право.  

Російські "хвости" казахського президента

Попри те, що юридично введення російських військ (хай як сумно це визнавати) є суверенним правом влади Казахстану, режиму Токаєва є чим дорікнути. Це і масові порушення прав людини, і надмірне застосування сили, і дозвіл на вбивство протестувальників.

Але ще більше непокоїть те, чи не планує він йти далі у питанні російської присутності. І немає ясності, чи не були події у Казахстані сплановані, підготовлені і організовані самою Москвою.

Адже хай що справді відбувалося у Казахстані, виграла від цього наразі саме РФ.

Ці події дозволили усунути від процесів у державі її першого президента, "батька нації" Нурсултана Назарбаєва, якому десятиріччями вдавалося балансувати між Росією та Китаєм, підтримуючи зв’язки з США, з ЄС, з Туреччиною.

Для Росії Казахстан завжди лишався державою, де вона не мала достатнього впливу. Ба більше, Казахстан Назарбаєва рік за роком дедалі більше віддалявся від РФ.

Токаєв – зовсім інший.

Він є кадровим радянським дипломатом, який з 1970-х років до розвалу Радянського Союзу працював виключно на дипломатичних посадах, у 1991 році пішов на "підвищення кваліфікації" до Дипломатичної академії СРСР, а у 1992 – кинув все нажите у Москві та з’явився в Казахстані та поклявся у вірності Назарбаєву.

Це була тактика тоді і КДБ і ГРУ, що вони намагалися таких провідних фахівців запускати на керівні органи влади в колишніх республіках, щоби потім мати лояльних собі людей на верхівці влади. Токаєв справді відразу пішов наверх. Спершу став заступником глави МЗС, згодом – міністром закордонних справ, прем’єр-міністром, головою сенату. А у 2019-му, коли Назарбаєв вирішив піти з посади президента і лишитися тіньовим керівником, став президентом.

Чи зберіг він зв’язки з Росією та її спецслужбами? Достеменно це невідомо. Але відомо, що в грудні 2021 року розслідувачі з команди Навального знайшли елітні об’єкти нерухомості Токаєва у Москві. І певними дослідженнями виявили, що ця нерухомість може бути пов’язана з ФСБ.

Миттєве військове втручання

Ще дивнішим є те, що рішення запросити російських/ОДКБ військових буквально за 1-2 доби з початку серйозних протестів. Токаєв не спробував загасити ситуацію силами казахських силовиків.

Ні, він відразу подзвонив до Москви!

Але ще більше вражає швидкість реакції РФ.

Попри очевидну штучність запиту Казахстану, Росія миттєво дала згоду і буквально за ніч перекинула на територію Казахстану до 3 тисяч російських десантників. Попри те, що формально йдеться про контингент ОДКБ, всі інші держави дали символічну кількість своїх військових, та й то не відразу, а основу інтервенції склали російські військові частини, які вже були готові до відправки.

Тож будемо відверті: йдеться про інтервенцію Росії "під парасолькою" ОДКБ.

Фактично, саме Росія зараз буде забезпечувати стабільність режиму Токаєва, який, схоже проводитиме зовнішню політику, відмінну від Назарбаєва.

Він не буде балансувати: його політика буде вигідна або навіть визначена Москвою. І не обов’язково для цього потрібна реальна окупація чи жорсткий контроль! Просто зайде російський бізнес і перебере повний контроль над нафтогазовим сектором, над усіма цікавими економічними проєктами, які реалізують в Казахстані.

Причому люди на початку навіть сприймуть більшу участь Росії позитивно. Вона ж припинила погроми у той час, як свої силовики не змогли цього зробити!

Хоча є велике питання, а чи не було спланованим те, що казахстанська поліція та КНБ (Комітет національної безпеки, нащадок радянської КДБ) "не змогли" зупинити погроми?

Не забуваймо, Казахстан – це авторитарний режим, де силовий блок дуже потужний, де об’єкти критичної інфраструктури добре охороняють. І де ця охорона була у ніч погромів? Як сталося, що відносно нечисленні групи мародерів змогли з легкістю захопити Алматинський аеропорт? Чому його навіть не намагалися обороняти?

Чому у багатьох містах протестувальникам вдалося майже без опору захопити приміщення КНБ і забрати звідти зброю?

Україна лишається у програші, але наскільки?

Зараз в ОДКБ кажуть, що "миротворці" залишать Казахстан за кілька днів або тижнів, та віри у це немає. Є враження, що військові Росії у Казахстані надовго. Що з "миротворців" їх перейменують на "стабілізаційні сили", які готуватимуть нові вибори, перезавантаження влади під Токаєва.

А одночасно – Росія використає цю операцію на міжнародній арені.

Не забуваємо, що з наступного тижня починаються переговори Росія-НАТО, Росія-США тощо. Там точно почують від РФ щось на кшталт: "Дивіться, ми такі як НАТО, у нас є ОДКБ. Вам, європейцям та американцям, потрібна стабільність? То подивіться, як ми за добу ефективно стабілізували ситуацію у Казахстані, у нашій зоні впливу, і ми готові робити це будь-де на пострадянському просторі – в Україні тощо".

А те, що Україна не в ОДКБ – то це, мовляв, не проблема. Бо якщо Київ скаже, що "Ми хочемо стати членом ОДКБ", то вже наступного дня нас туди візьмуть! Без жодних проблем, критеріїв, планів дії та вимог щодо демократії, як у НАТО.

Для Путіна це все звучить логічно.

Звісно, це не означає, що й у НАТО погодяться з такими міркуваннями – там публічно виключають поступки Росії з цього питання.

Однак за будь-яких розкладів те, що відбувається у Казахстані – посилює Росію.

Наостанок варто зауважити: у соціальних мережах можна зустріти міркування, що, мовляв, вся ця ситуація може відволікти Росію від України. Це абсолютно не так. 3 чи 6 тисяч десантників, спрямованих у Казахстан, з військової точки зору нічого не значать. Тиск на Україну це не послабляє.

Натомість Росія посилюється у переговорах про вибудовування нових відносин з США і НАТО тощо. І для України це лише створює додаткові виклики. Хоча наразі рано говорити про те, наскільки серйозними вони будуть у підсумку.

Автори

Михайло Самусь, директор New Geopolitics Research Network,

Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.