Заручники атаки на Байдена: що заважає Україні отримати фінансування від США

Четвер, 15 лютого 2024, 14:50 — , Центр "Нова Європа"
Фото: DPA/East News
Поки Україна веде боротьбу за своє виживання, Джо Байден і Дональд Трамп ведуть боротьбу зовсім іншого гатунку

"Ви знаєте, що Черчилль казав про нас, американців?" – з ледве помітною посмішкою запитує представник Ради національної безпеки США на зустрічі у Білому домі під час нашого останнього експертного візиту до Вашингтона.

Ще б пак! Слова британця про те, що американці завжди ухвалять правильне рішення після того, як перепробують усі інші, не раз виринали в пам’яті за час двох років великої війни. 

Однак відразу розчарую тих, хто у цих словах побачив здорову самокритичність адміністрації Байдена чи навіть готовність змінювати стратегію щодо України.

Це питання було поставлене під час обговорення поведінки республіканців у Конгресі в контексті схвалення допомоги для України. Відтак стосувалося саме Республіканської партії.

Тобто, з погляду нашого співрозмовника, саме республіканці випробовують усі неправильні опції, щоби зрештою дійти до правильної.

Ремарка нашого співрозмовника була показовою, оскільки також давала зрозуміти, кого адміністрація може призначити винним у разі неуспіху України не лише з точки зору відновлення контрнаступальних дій, але й ефективної оборони у цьому році.

"Передвиборча" логіка

Позиція республіканців Конгресу може стати й поясненням у випадку посиленого пресингу на Україну в питанні переговорів – мовляв, саме через позицію республіканців і особисто Трампа, постать якого фігурує за заблокованою допомогою, Україна змушена йти на переговори зі слабкої позиції. 

Хтось скаже, що це абсолютно несправедливо щодо республіканців Конгресу, які від початку вторгнення зіграли критичну роль у тому, аби нам розпочали надавати важке озброєння, були значно гучнішими у питаннях розблокування рішення по літаках та далекобійній зброї і, на відміну від адміністрації президента, розробили у Конгресі План перемоги України – дуже переконливий документ, в якому бракує хіба що членства України в НАТО.

І насправді, хто знає – якби Білий дім відразу зробив ставку на стратегію "все, що потрібно для перемоги України" замість апріорі програшної "так довго, як потрібно", то й Україна мала би переконливі успіхи на полі бою під час останнього контрнаступу, і тоді навіть протрампівському MAGA-крилу Республіканської партії складно було б ставити під питання доцільність подальшої допомоги країні.

Адже хто як не Дональд Трамп добре знає, що інвестиції мають працювати ефективно. 

Однак виборчий рік у США – це окрема історія, яка має свої правила. А щонайменше з президентських виборів 2016 року – це ще й історія, де Україна фігурує як внутрішньополітичне питання.

Можна тільки дивуватися тому, як майстерно вдається інтегрувати Україну в найбільш важливі для американського виборця передвиборчі теми – від економіки до безпеки південного кордону. 

Спроби політичного детоксу українського досьє – перевести Україну у важливе, але зовнішньополітичне питання – провалилися попри найбільшу війну в Європі з часів Другої світової.

Можливо, тому, що переважна більшість американців – і на рівні політичних еліт, і суспільства – саме так війну РФ проти України і сприймає: як європейську війну, а не війну глобального значення. І чим далі, тим більше це сприйняття посилюється.

Відтак зникає будь-який дискомфорт щодо того, що США надаватимуть менше або ж не надаватимуть зовсім підтримки Україні за принципом "Україна в Європі, нею має опікуватися Європа".

Те, що відбувалося в останні тижні з голосуванням у Сенаті США, вкотре підтвердило точний "діагноз" Черчилля: сенатори перепробували масу опцій, щоб зрештою таки схвалити правильну й підтримати допомогу.

Проте ситуація з Палатою представників очікувано є набагато складнішою. 

Битва за Палату представників

Основним з викликів й надалі залишається те, як в принципі заохотити спікера Конгресу Майка Джонсона, котрий не приховує своєї постійної комунікації (координації?) з Трампом, змусити поставити це питання на голосування в принципі.

Для Джонсона це не просто про лояльність ймовірному майбутньому президенту, це й про збереження крісла спікера Палати, про яке ще рік тому маловідомий конгресмен зі специфічного в політичному сенсі штату Луїзіана не міг серйозно навіть і мріяти. 

Формально, нагадаю, Джонсон стверджує, що без вирішення питання американського кордону не буде підтримки захисту й кордонів України.

Однак є підстави сумніватися у правдивості цих аргументів. Нагадаємо, що зовсім нещодавно він намагався винести на голосування якраз окремий пакет допомоги Ізраїлю – без вирішення питань і кордону, і допомоги Україні. 

Певний відсоток ймовірності, що допомога буде проголосована у Палаті, залишається й надалі.

Хоча, скажімо, мені ще в листопаді минулого року доводилось чути в американській столиці роздуми вголос деяких поінформованих американських співрозмовників, що краще вже чесно сказати Україні, що допомоги може не бути взагалі, і щоб українське керівництво зосередилось на опрацюванні альтернативних варіантів.

Сподіваюся, ці ж сигнали надсилали і главі Офісу президента Андрію Єрмаку, і пізніше, у грудні, й президенту Володимиру Зеленському. 

Однак, звісно, зрозуміло, що жоден з планів Б не може бути настільки швидко та повноцінно реалізований, як все ще не схвалена допомога.

Будемо сподіватися, що не шляхом втрати єдності в Республіканській партії через застосування так званої процедури клопотання (Discharge petitions), яка дозволяє поставити той чи інший законопроєкт на голосування в обхід керівництва Палати, але для цього потрібно будуть і голоси окремих республіканців.

Прикро у цьому зізнаватись, але ми, на жаль, опинилися у ситуації, коли навіть розділена Республіканська партія є більш вигідною для України, аніж партія, обʼєднана навколо експрезидента Дональда Трампа та його ідей.

Рецепт успіху для України

Що вся ця історія означає в ширшому передвиборчому контексті й на що варто звернути увагу Україні? 

У складний момент нашої екзистенційної боротьби ми зіштовхнулися з реальністю, коли двопартійність та компроміс, на яких трималася понад сторіччя американська політика, стають моветоном. Понад те, стають електорально небезпечними.

Усі, хто демонструє вміння шукати спільну мову з представниками іншої партії, мають можливість не піднятися вгору по політичній драбині, як зробив це свого часу Байден завдяки якраз своєму вмінню пошуків двопартійного компромісу, а навпаки – політично втратити, як це загрожує перспективному республіканському сенатору, який брав участь у розробці двопартійного законопроєкту про кордон з допомогою. 

Виклик, який кинули республіканці – це виклик не Україні, а лідерству президента Джо Байдена.

Усе, що роблять Трамп та його спільники – це насправді системні спроби довести, що Байден неспроможний – ні фізично, ні розумово, ні харизматично – проявити лідерство, притаманне лідеру вільного світу, а все, чого він торкається, перетворюється на хаос і всередині країни, і на міжнародному рівні.

Чи то йдеться про вихід з Афганістану, чи про реакцію на війну РФ в Україні, чи ситуацію на південному кордоні, яку дійсно не завжди ефективно вдається контролювати з рекордними місячними напливами мігрантів.

Це при тому, що раніше демократи та навіть частина самих республіканців (включно з Ніккі Гейлі) номінували саме Трампа як головного творця хаосу в американському політикумі. 

Іншими словами, поки Україна веде боротьбу за своє виживання, Байден і Трамп ведуть боротьбу зовсім іншого гатунку. А саме за те, хто з них буде визнаний американським суспільством як такий, у кого більше бракує лідерства і хто ризикує принести більше хаосу та розбрату. 

Трамп та його поплічники, швидше за все, продовжать звинувачувати Байдена у тому, що він дбає про "український кордон" більше, аніж про "південний кордон США".

Це своєю чергою ще більше може скувати руки американському президенту, в якого все ж залишаються певні можливості допомогти Україні в обхід Конгресу (як-от надання списаних надлишкових озброєнь). 

Провалена у Сенаті спроба спільного законопроєкту щодо кордону із зовнішньою допомогою лише віддзеркалює зневіру в американському суспільстві, що можна одночасно успішно і вирішувати внутрішні питання, і допомагати іншим країнам.

Україна все більше стикається з проблемою і в США, і в країнах Європи, коли вирішальну роль грають не обмежені спроможності, а низька самооцінка цих країн щодо їхніх можливостей грати більш помітну міжнародну роль, зокрема і в приборканні РФ. 

Водночас американцям навряд чи подобається і те, аби їхня країна виглядала як посміховисько на міжнародній арені. Недаремно навіть Трамп постійно апелює до того, що через Байдена всі у світі насміхаються зі США.

Україна має максимально скористатися цим фактом і в контексті невигідного для неї, але потенційно прийнятного для Трампа, переговорного врегулювання. Адже ніщо не здатне зробити з Америки більше посміховисько, аніж спроби Білого дому просто пристати на умови Путіна. Про це потрібно говорити вже і гучно.

Пропонований свого часу Рейганом "peace through strength" (мир через силу) досі знаходить підтримку й у трампістського крила партії.

Там розуміють, що поступки Путіну – це дотримання зовсім іншого принципу, миру через слабкість, а не силу.

Республіканський ізоляціонізм – вибірковий. Він поширюється передусім на Європу, але меншою мірою на Індо-Тихоокеанський регіон. Небажання допомогти Україні захиститися не обовʼязково означає брак бажання допомогти захиститися Тайваню.

Саме тому й надалі наполягаю, що нам потрібен більш потужний голос Тайваню, а також інших країн регіону у Сполучених Штатах, який би підкреслював взаємозвʼязок між тим, як завершиться війна в Україні, і що робитиме далі Китай. Поки що частина Республіканської партії такого звʼязку воліє не бачити чи щиро не бачить. 

Тим паче, є вагомі підстави вважати (зокрема, про це свідчать відповідні опитування), що одним із трьох найбільш переконливих для республіканського електорату аргументів, чому Україні потрібно й надалі надавати допомогу, є якраз те, що дії РФ наслідуватиме Китай.

Так само Києву важливо посилювати і два інші аргументи на користь допомоги Україні з точки зору навіть більш скептичного до допомоги в принципі республіканського електорату – що в разі поразки України РФ може піти далі, в країни НАТО, а США будуть безпосередньо втягнутими у війну (недаремно ж Путін так намагається донести до міжнародної аудиторії, що далі України він іти не планує), а також аргумент про те, що підтримувати Україну правильно з моральної точки зору. 

Ну і, звісно ж, незалежно від результату наступних виборів у США, американська історія примушує нас активізувати всі можливі елементи плану Б, зокрема конфіскацію російських заморожених активів, яку поки що не сприймають на належному рівні в європейських країнах, де знаходиться найбільше коштів. 

 

Автор: Альона Гетьманчук,

директорка Центру "Нова Європа", старша асоційована аналітикиня Атлантичної ради США 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.