Минулий тиждень мав увійти до історії – на це дуже сподівалися українські юристи-міжнародники та й усі, хто слідкує за юридичним протистоянням з державою-агресором.

Він справді став історичним.

Адже два рішення за позовами України та РФ, які Міжнародний суд у Гаазі, головна інституція для міждержавних суперечок на просторі ООН, ухвалив наприкінці тижня, дійсно є визначальними для майбутнього розвитку міжнародного права. Проблема в тому, що обидва вони не на нашу користь, а до того ж принаймні одне з них здатне завдати прямої шкоди нашій державі.

Та перш ніж перейти до пояснень, треба відразу зняти надмірну "зраду". Трагедії не сталося. Хоч ми й не досягли бажаного успіху в Гаазі, але юридично цей результат не є "поразкою". Утім, державі справді доведеться змінювати стратегію. Бо це, на жаль, не остання справа, результат якої може нас розчарувати.

Отже, чому ж ми не змогли досягти успіху у Гаазі? Чи були ці позови помилковими і наперед програшними? Чи не є це показником глибших змін?

Ця стаття відповідає на ці питання у настільки простій формі, наскільки це можливо у такій складній темі, як міжнародне правосуддя. А для тих, хто все одно не хоче вдаватися у деталі, ми підготували зрозуміле відеопояснення. Ось наш блог щодо справи про геноцид. А тут ви можете подивитися, що вирішив суд за позовом про фінансування тероризму на Донбасі та дискримінації в Криму.

Чи програла Україна у Міжнародному суді?

Перш за все, треба наголосити, що серед юристів-міжнародників є полярні думки щодо цих рішень.

Зокрема, представники юридичної команди МЗС, що працювала у Гаазі, наполягають, що Україна, хоч і не досягла максимуму, але "перемогла Росію" за обома позовами.

І формальний привід, чи то зачіпка, для того, щоб говорити про перемогу, в дипломатів та юристів справді є: за Конвенцією про заборону геноциду ми формально пройшли на наступний етап, до розгляду справи по суті; а у "Великій справі" Росію формально визнали винною у порушенні обох конвенцій – про заборону фінансування тероризму та про заборону етнічної/расової дискримінації. "ЄвроПравда" публікувала статтю представників команди України у Суді ООН з цього приводу.

Утім, дуже просто довести, що насправді

навіть офіційний Київ не вірить у "перемогу України".

Згадайте, чи багато ви бачили радісних, вітальних постів президента, прем’єра, міністра закордонних справ про тріумф України у Гаазі?

Ні, бо їх не було.

Хоча усі посадовці готувалися оголосити про важливу російську поразку – так, як це відбувається щоразу, коли рішення є на нашу користь. Твіти та пости були наперед написані та погоджені – так, як завжди роблять під час довгоочікуваних, планових рішень та подій, – але публікувати їх не стали, бо не було про що.

І у "Великій справі", і у справі щодо геноциду Суд відкинув більшість українських позицій та тез про російські міжнародні злочини на адресу РФ. І, що найважливіше, він відкинув ключові звинувачення України, які, власне, були основою та причиною скарги до Міжнародного суду.

Серед тих фахівців, хто стежив за процесом і знав, що частину наших доводів Суд точно відхилить (а це дійсно було відомо – "ЄвроПравда", зокрема, попереджала про це заздалегідь), багато хто сподівався на кращий результат. Тож настільки негативне для України рішення стало розчаруванням.

І навіть офіційне повідомлення про рішення Суду на сайті ООН виходить з того, що основний результат – це відхилення частини претензій України. Але поза тим, Суд визнав Росію порушницею міжнародного права, і це теж треба враховувати. Просто масштаби цього визнання – менші, ніж розраховував Київ.

Утім, у юридичній спільноті є також фахівці, що кажуть про повну поразку Києва у цих процесах, а також ті, хто від початку вважав позов проти РФ програшним та критикував його. Редакція "ЄвроПравди" не вважає ситуацію аж настільки поганою і дотримується думки про те, що спроба покарати Росію в Міжнародному суді була виправданою, хоч і невдалою.

Позови проти Росії були засновані на дуже сміливому, креативному трактуванні норм міжнародного права. Наперед не було відомо, чи досягнемо ми успіху, бо досі жодна держава такого не робила, але якщо не спробувати – то й не дізнаєшся. Однак тепер настав час для змін, для висновків та для роботи над помилками.

Треба чесно визнавати, що обрана стратегія провалилася, бути готовим до поразок у наступних "креативних" справах, а також – якнайшвидше визнати, що рішення Суду ООН у так званій "Великій справі" завдає Україні реальну шкоду. Далі ми пояснимо, яку саме, але почнемо з простішого рішення щодо геноциду.

"Креатив", що не злетів

Рішення у "геноцидній" справді розчаровує, і воно є найбільш показовим.

Це – процес, який Україна ініціювала ще 26 лютого 2022 року – за два дні після початку великого вторгнення, а початкові документи подавала у перші тижні великої війни. Тоді не існувало юридичних підстав звинувачувати Росію у геноциді: ще не звільнили Бучу та північ Київщини, ще не сталися найжахливіші події у Маріуполі тощо.

Але українські юристи та їхні західні радники зачепилися за те, що представники керівництва РФ, включно з особисто Путіним, аргументуючи вторгнення, казали про те, що вони, мовляв, захищають неіснуючі "народи Донбасу" від "геноциду з боку київського режиму". Звинувачення геть абсурдне, і воно не мало жодного впливу у світі – але дало українським юристам можливість використати Конвенцію про заборону геноциду для позову проти РФ.

Ідея українського позову звучить так: геноцид – найстрашніший злочин в історії людства, але Росія не мала жодних підстав звинувачувати у ньому Україну. А тому ми просимо Суд визнати, що російське вторгнення на підставі надуманих, наперед неправдивих звинувачень у геноциді означає, що Росія зловживає конвенцією і порушує її.

Позов був дуже нестандартним, його креативність тоді відзначали усі партнери та профільні видання з міжнародного права.

І всі розуміли, що справа зовсім не у геноциді.

Насправді Київ прагнув ініціювати юридичний процес, який би визнав, що російська агресія проти України – протиправна. Хоча б з 2022 року.

Бо цього юридичного визнання немає і досі!

Так, існує безліч міжнародних заяв, включно з рекомендаційними резолюціями Генасамблеї ООН – але вони є лише політичними документами і не мають зобов’язуючої сили для всього світу. Це дозволяє Росії просувати свою "альтернативну реальність" серед держав Глобального Півдня, доводячи, що "не все однозначно". А юридичне, зобов’язуюче рішення може ухвалити лише Радбез ООН (де Москва зберігає вето) або якийсь із ключових міжнародних судів (перш за все Міжнародний суд ООН).

І ось тут ми доходимо до основи такої вимушеної креативності української влади.

Позиватися до МС ООН проти Росії реально лише у прив’язці позову до якоїсь конвенції. Геноцид став інструментом для такої "творчої" прив’язки.

До речі, у перші тижні, у лютому-березні 2022 року, експертні оцінки дій Києва були переважно позитивні. Та й перший етап слухань – про так звані "тимчасові заходи" – ми пройшли з майже абсолютною підтримкою Суду.

Але десь за рік почали надходити сигнали, що не все так просто, бо Росія будує ефективну багаторівневу систему юридичного захисту. Значна частина російської юридичної позиції була схожа на цирк із розповідями про "київський режим" та аргументами в стилі "сам дурак", але одночасно із тим Москва вибудовувала також притомний захист – у тому числі навіть через спростування слів Путіна.

Що вирішив суд та чи є це небезпечним

Зважаючи на важливість процесу (Україна не могла програти процес щодо незаконності вторгнення!), наші західні партнери взялися допомагати Києву. До літа 2023 року до нашого позову в Суді ООН долучилося ще три десятки держав, які підтвердили Суду, що бачать, як Росія використала брехливі звинувачення у геноциді для нападу на Україну, і вважають, що таке порушення Конвенції щодо геноциду порушує також їхні права, бо руйнує міжнародне право в цілому. За такої підтримки здавалося, що Суд ООН не зможе сказати "ні".

Але він це зробив.

2 лютого у Гаазі оголосили рішення, яке відмовило Україні у головному.

Наразі це – не рішення по суті, а лише щодо прийнятності. Тобто Суд перед змістовним розглядом звинувачень України вирішує, чи має він в принципі право братися за вирішення певної міждержавної суперечки, чи виконані процедури тощо.

Рішення Суду каже, що він не вивчатиме позов України та інших держав про те, що Росія зловживала звинуваченням у геноциді для нападу на Україну, і так само відкидає усі інші звинувачення щодо триваючих правопорушень з боку РФ. А отже, на цьому етапі Україна не матиме шанс отримати рішення Міжнародного суду про протиправність російського нападу.

Утім, справа не буде закрита. На креативний позов України Суд ООН відповів так само креативно.

Він, відкинувши звинувачення проти РФ, продовжить розгляд позову у частині тверджень України, що вона точно не вчиняла геноциду на Донбасі.

Це докорінно змінює суть скарги. Позов проти РФ виродився у те, що Київ має доводити у Гаазі свою непричетність до геноциду; і це відразу збудило російську державну пропаганду. Однак насправді цей варіант для України є точно не найгіршим.

Бо якщо ми отримаємо рішення на свою користь і його формулювання будуть достатньо чіткими, то це уперше з 2014 року дасть Україні неспростовні (не політичні, а юридичні!) аргументи протидії російській пропаганді. Бо наразі РФ успішно просуває у світі міф про те, що Київ переслідував росіян на Сході, і Москва була змушена втрутитися. І багато хто вважає, що раз дві держави заявляють протилежне, а рішень незалежного арбітру немає – то істина "десь посередині".

А у тому, що ми виграємо у цьому абсурдному процесі, немає великих сумнівів. Відсутність як "народів Донбасу", так і "геноциду" з боку України підтверджена багатьма інституціями ООН. Аби лише Суд дійшов до рішення по суті справи. Бо за розвитком подій не можна виключити, що на фінальній стадії Суд знову обмежить бачення своїх повноважень...

Бо, на жаль, скептичність до українського позову зростає.

Ми вже згадували, що на початку 2022 року, на хвилі абсолютної підтримки України наш позов викликав переважно позитивні відгуки юристів-міжнародників. Далі з’явився скепсис. А у 2024 році, під час голосування у справі, навіть обраний Києвом ad-hoc суддя за квотою України, француз Ів Доде, проголосував проти, тобто за відхилення української скарги (голоси суддів розподілилися 11/4). Це доволі нетипова для Суду ООН історія.

Розвал "Великої справи" проти Росії

Усе те, що ми розповіли про креативність позову щодо геноциду – стосується також "Великої справи" у Міжнародному суді ООН, у якій 31 січня Суд дійшов рішення по суті й відхилив абсолютну більшість українських звинувачень. У тому числі – ключові з них, які були суттю та сенсом українського позову.

Тут також Україна штучно знайшла дві конвенції, за якими в принципі можна було позиватися до Росії без її згоди на початок міжнародного судового процесу (детально про це читайте тут) – ті, що забороняють фінансування тероризму та расову (етнічну) дискримінацію. Хоча в реальності мета позову була іншою.

Нагадаємо, цей позов Україна подавала ще у 2015 році. Тоді стояла мета в принципі довести, що Росія є на окупованому нею Донбасі, що вона постачає бойовикам техніку, навчає їх тощо – бо у Москві заперечували навіть це та розповідали казки про "зброю з шахт Донбасу".

Щодо Криму метою було довести системне переслідування людей, що не ідентифікують себе як росіяни, передусім – переслідування кримських татар, які стикалися з шаленими проблемами, постійними обшуками, заборонами, арештами тощо.

Обидві задачі провалилися.

Формально ми отримали рішення про порушення Росією обох конвенцій, але за дуже дрібними епізодами.

По Донбасу – це питання нерозслідування Росією українських запитів про фінансування "бойовиків ЛДНР" з російських рахунків. Але це настільки незначуща деталь у порівнянні з усім масштабним позовом України, що Суд постановив, що про жодні компенсації чи інші заходи міжнародного впливу на Росію не може бути й мови. А ключові епізоди української скарги, від збиття MH-17 до обстрілів житлових кварталів Маріуполя у 2015 році, судді відмовилися навіть розглядати.

По Криму – судді більшістю голосів, 10 проти 5, відхилили ключові для України епізоди, у тому числі абсолютно усі звинувачення щодо переслідування кримських татар, і визнали Росію винною лише за одним, дуже слабким звинуваченням про закриття шкіл з українською мовою навчання (після протиправної анексії діти почали масово обирати російськомовні школи та переходити до них).

Ці епізоди та правові аргументи Суду є дуже різними.

Але глибинна причина провалу України – рівно та сама, що і у справі щодо геноциду.

Суд ООН виявився неготовий до підтримки креативного прочитання норм міжнародного права з українського боку.

Більшість суддів віддали перевагу максимально консервативному підходу у прочитанні норм міжнародного права, але все ж ухвалили підтвердження мінімальних порушень з боку Росії, не відпустивши її з Гааги "білою і пухнастою".

Так, в епізодах щодо фінансування тероризму Україна доводила, що надання зброї, спорядження, боєприпасів тощо бойовикам на Донбасі – це таке ж фінансування, як і фінансова допомога їм. Тим більше, що у Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму є на це натяк – там згадано про фінансування "будь-яким майном, рухомим чи нерухомим", та й під час переговорів про укладання цієї конвенції йшлося серед іншого про зброю, але в текст пряма згадка про неї не увійшла.

Але 10 з 15 суддів виступили проти українського прочитання і сказали: раз йдеться про фінансування, то це мають бути саме гроші, фінансові перекази тощо. А оскільки Україна не має на руках платіжок бойовикам від російської держави чи її представників, то порушення з боку РФ не доведене (пояснення Суду, звісно, детальніше, але його суть саме така). Саме на цій підставі Суд просто відмовився розглядати усі ключові епізоди української скарги.

Що ж стосується етнічної дискримінації, то Суд вирішив, що оскільки кримські татари у своїй більшості підтримують Україну, то їхнє переслідування можна вважати не етнічно, а політично обумовленим. Включно з забороною Меджлісу. А політичні переслідування, можливо, і є незаконними – але вони не порушують Конвенцію про заборону расової дискримінації, а отже, позов має бути відхилений. Ще один аргумент Суду – те, що Росія переслідує різних російських громадян, наприклад, масово закриває ЗМІ не тільки в Криму; забороняє мітинги та масові заходи не тільки кримських татар чи українців Криму, а й мітинги росіян у Москві чи Уфі – а отже, це не дискримінація.

Вам ці доводи Суду здаються єзуїтськими? Не лише вам.

Кілька суддів МС ООН виклали свій протест у детальних "окремих думках".

Вони пояснювали, що надання зброї терористам – це точно таке саме фінансування. "Активи (які РФ надавала для війни проти України на Донбасі) не втрачають своєї фінансової цінності, коли вони слугують засобом для вчинення терористичного акту", – написала австралійська суддя Гіларі Карлсворт. "Зброя, очевидно, підпадає під категорію "активів будь-якого виду"(формулювання з конвенції. – ЄП). Насправді зброя може мати навіть більшу цінність для терористичної організації, ніж її грошовий еквівалент, оскільки володіння нею усуває витрати, пов'язані з пошуком пропозиції зброї або обмеженнями на її купівлю", – йдеться в поясненнях індійського судді Далвір Бхандарі.

Так само кілька суддів надали розгромні, здавалося б, заперечення щодо рішення МС ООН, який не побачив дискримінації кримських татар, у тому числі із забороною Меджлісу.

"Навіть якби існували достовірні докази того, що кримськотатарська громада стала мішенню через свої політичні погляди проти присутності РФ у Криму після подій 2014 року, цього недостатньо для виключення того, кримські татари також є мішенню за етнічною ознакою… У цьому випадку політичні погляди або проблеми етнічної меншини нерозривно пов'язані з її етнічною ідентичністю", – наголосила, наприклад, суддя Джулія Себутінде з Уганди.

Однак ми можемо скільки завгодно говорити про правоту цих окремих суддів – та завдяки голосам більшості Міжнародний суд ООН не підтримав український позов. І це матиме наслідки.

Що зміниться і що робити

Треба окремо наголосити: Суд не розглядав питання про те, чи причетна Росія до терактів на Сході України і, відповідно, не виправдав її. Суд не розглядав питання законності окупації Криму та Донбасу тощо. Понад те, початкова мета, яку ставив Київ щодо Сходу України – довести, що Росія "там є", – після 24.02.2022 вже не входить до переліку ключових для держави (за двома іншими конвенціями актуальність задачі, втім, зберігається).

Зрештою, відхиливши українські позови, суд ніде не визнав правоту та коректність дій Росії. Переважно йдеться про те, що Суд не може розглядати звинувачення України по суті.

Утім, за епізодами щодо переслідування українців та особливо кримських татар у Криму наш позов відхилили саме змістовно. І це створює реальні проблеми.

Річ у тім, що протягом останніх вже майже 10 років міжнародна комунікація України щодо ситуації в окупованому Криму була побудована на тому, що ми доводили масові, системні порушення на етнічний підставі. Це було основою виступів в ООН, пояснень для партнерів, розмов з іншими державами тощо. І нас нерідко чули – завдяки цьому та ж Генасамблея ООН щороку затверджувала рішення про те, що такі етнічні переслідування мають місце.

Тепер у Росії з’явився вбивчий аргумент проти усіх доводів України. Бо вони отримали рішення Суду ООН, яке складно чимось перебити.

Поки зарано говорити, до яких саме проблем воно призведе на практиці, але Києву треба вже зараз готувати нову стратегію дій та комунікації "звичних" кримських проблем. Хоча далеко не факт, що ця стратегія працюватиме краще за попередню.

Це – найочевидніший наслідок нашого провалу в Суді ООН.

Чи означає це, що Україна напевно десь помилилася? Ні, не обов’язково.

Схоже, що ми справді стали заручниками того, що більшість суддів МС ООН є прихильниками консервативного прочитання норм міжнародного права. І не факт, що інші аргументи їх би переконали.

Та до рішення по суті це не було відомо достеменно. Бо до України ніхто не підходив до скарг до Міжнародного суду настільки нестандартно.

Але тепер ми спробували – і отримали у Гаазі болючу відповідь "ні!".

І це означає потребу також переглянути підходи України до міжнародних процесів. Бо хоча юридично не йдеться про "поразку" України у цих процесах, та іміджево Україна однозначно програла.

У ситуації чорно-білого порушення міжнародного права Росією навіть такі "часткові програші" є для нас неприйнятними.

Крім того, складно позбутися припущення, що одна з причин – загальна зміна ставлення до України у світі – і це помітно за зміною коментарів щодо справи про геноцид. Адже нехай юристи-міжнародники будуть це заперечувати та наполягати, що рішення суддів у Суді ООН є неупередженим, але судді – це теж люди, що мають конкретний історичний бекграунд і живуть не у вакуумі.

Адже безумовна підтримка Києва світом, на жаль, лишилася десь у 2022 році.

І не варто дивуватися, що деякі інші "креативні" судові справи (як-от що політичних вбивств з боку Росії, яку ми подали до ЄСПЛ кілька років тому) також не матимуть успіху. Тепер це – цілком реальний сценарій. І напевно не варто збільшувати кількість позовів проти РФ, в успіху яких ми не будемо мати твердішої певності, аніж у справах, рішення за якими ми отримали на початку 2024 року.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"