Економічний фронт проти окупанта: уроки повоєнної Німеччини для України

П'ятниця, 24 березня 2017, 09:28 — , ICU

Під час апогею блокади транспортних шляхів до окупованого Донбасу (що вилилось у рішення РНБО від 15 березня) не полишала думка, що поточний розвиток подій в країні дещо перегукується з економічної точки зору з досвідом Німеччини після Першої світової війни, а саме на початку 1920-х років.

Між тогочасною Німеччиною та Україною в останні три роки є кілька характерних паралелей, хоча, безумовно, є й багато відмінностей.

Варто лише процитувати книжку Адама Фергюссона "Коли вмирають гроші".

Рур – німецький Донбас. На той час Німеччина мала, м'яко кажучи, складні стосунки з великим сусідом Францією та її союзниками. Останні, як відомо, вимагали виплати репарацій іноземною валютою та постачання сировини (вугілля та лісу).

У разі дефолту уряд Франції загрожував окупацією Рурського вугільного басейну. Врешті-решт, уряд Німеччини допустив дефолт в 1923 році, адже розмір репарацій був непомірний для виробничих можливостей економіки. Це відразу призвело до окупації. На той час Рур був промисловим центром не тільки регіону Рур, а й усієї Німеччини. Крім вугільних та залізнорудних шахт він мав розгалужену залізницю.

Між окупованим регіоном Рур та неокупованою частиною країни був встановлений кордон, через який поставки вугілля до Німеччини були заборонені.

Окупаційні війська з Франції та Бельгії відкрито підтримували сепаратизм на частинах територій Німеччини, що опинилися під їхнім контролем. Французи відразу закинули ідею про створення народної республіки в регіоні Рур. Крім того, окупанти згодом підтримували сепаратистські адміністрації у таких містах, як Бонн, Трієр, Вайсбаден та Майнц.

 

Під окупацією в регіоні Рур опинилося 6 мільйонів "душ", або 10% від усього населення Німеччини на той час. (Приблизно ті самі 10% загального населення України приходяться на загальне населення Донбасу перед самою окупацією окремих районів регіону Донецької та Луганської областей.)

Крім окупованих територій, внутрішня ситуація в країні була досить напруженою. Формувалися загони самооборони, комуністи підбурювали озброєні страйки робітників, а політики висловлювали занепокоєння щодо "маневрування восьмитисячного загону під керівництвом Гітлера" у Мюнхені. У такій атмосфері

центральний уряд Німеччини у Берліні та суспільство у відповідь на окупацію регіону Рур вдаються до пасивного спротиву на окупованих територіях.

Це означало, що шахтарі та залізничники Руру не виходять на роботу, а центральний уряд з Берліна регулярно надсилає їм грошову допомогу. В результаті центральній уряд виплачував грошову допомогу з безробіття не тільки громадянам з неокупованих територій, але й з окупованих. Останніх було майже вдвічі більше, ніж перших – тобто відповідно 2 мільйони "душ" проти 877 тисяч.

На самому початку суспільна консолідація щодо зовнішньої агресії була такою сильною, що місцеві промисловці регіону Рур, як власники шахт, так і їхні головні менеджери, були готові разом із простими шахтарями бути заарештованими та потрапити за грати – "вони стали національними героями".

 

Але пасивний спротив виявився не дуже й то пасивним – серед німців з неокупованих територій були приклади, коли "високооплачувані робітники проводили щорічні відпустки у розважальних [партизанських] прогулянках до Руру, щоб підірвати товарний ешелон на залізниці".

Згодом "видобуток вугілля впав до дріб’язкового рівня", "регулярні поставки вугілля на західному напрямку (до Франції) припинилися, за винятком епізодичних випадків", а "виробництво чавуну та сталі скоротилося до 1/5 від рівня до окупації".

З плином часу економічна ситуація як в неокупованій частині країні, так і на окупованих територіях переходила від поганого стану до ще гіршого.

З окупацією Руру країна втратила суттєву частину промислового виробництва та експортного доходу. Ціни стрімголов зростали, а купівельна спроможність зарплат так само стрімголов спадала. В містах спостерігався дефіцит харчів, адже селяни не хотіли їх обмінювати на паперові гроші.

Поступово уряд втрачав здатність до оподаткування. Цей процес був поступовим і відбувався як через фактичну зупинку виробництв на окупованих територіях, так і через певну внутрішню недбалість чиновників.

Зрештою уряд відмовився від політики пасивного спротиву в Рурі.

Яка ж користь з цієї інформації? Особливо з огляду на сучасну блокаду окупованих територій Донбасу. Той агресор мав на прицілі регіон Рур та хотів імпортувати потрібне йому вугілля. Нинішній – не потребує того вугілля, його мета – в подальшій дестабілізації.

Інша різниця: з точки зору агресивності окупаційні війська Франції програють сучасним окупантам України на сході. У такому собі заочному змаганні за кількістю поранених та вбитих перевага на боці останніх – за час окупації Руру "147 тисяч людей виїхало, більш ніж 2 тисячі людей були поранені та 376 вбито". Це в рази менше шкоди, завданої сучасними окупантами українських територій.

Важлива деталь, яка має як паралелі, так відмінності – це стосунки зі співгромадянами на окупованих територіях.

Німці всіляко підтримували людей "там", що вдалися до пасивного спротиву – держава допомагала грошима, а пересічні люди – одягом. І це незважаючи на постійний економічний стрес і гучний сепаратистський рух за підтримки окупантів.

Відмова від пасивного спротиву була здійснена лише після остаточної економічної руйнації та колапсу центрального уряду.

В Україні останній розвиток подій засвідчив, що в суспільстві превалює думка про відмову від економічних зв'язків через спорадичну агресивність окупантів, внаслідок якої кількість загиблих героїв збройних сил України зростає.

Однак слід наголосити, що суверенна держава підкреслює свій суверенітет над територіями саме через податкову сферу – уряд встановлює податки та збирає їх. Лобіювання та запровадження блокади є суспільною відмовою України від принципової позиції, що виражається у такій формі суверенітету над тимчасово окупованими територіями.

 

Але, як яскраво свідчить приклад Німеччини, руйнація фінансової систему відбувається поступово і спочатку навіть непомітно через втрату виробничих потужностей, що означає втрату економічної активності тих, що сплачує податки у державну казну. Якщо ж спрацьовують й інші негативні фактори, тоді починає руйнуватися й інша складова фінансової системи.

В Німеччині та той час не було інтернету та фінансова система не базувалася на мережі комерційних банків із системою електронних платежів. Але й тоді так звана приватна активність з випуску грошей була, м'яко кажучи, досить різнобарвною.

Різноманітні грошові знаки, що випускалися в Німеччині, мали різні обіцянки щодо підкріплення, але за замовчуванням вважалося, що вони зрештою будуть проконвертовані у марку Рейхсбанку. Але така грошова пропозиція у складні часи здійняла девальвацію та інфляцію.

Знову ж таки, чому це важливо для нинішньої України?

Річ у тім, що система комерційних банків у сучасному світі є вразливою. Комерційні, а не центральні банки є рушієм грошової пропозиції, вони використовують монетарні резерви (у різних валютах) для обслуговування платежів клієнтів, яких кредитують. Зобов'язання банків за замовчуванням є конвертованими у грошові знаки уряду.

Поточні роздмухування кризових епіцентрів в економіці (блокада, російські банки, створення штучної проблематики щодо "грошового голоду" та потреби у "зростанні на 5-7% на рік протягом наступних" N років поспіль тощо) нагадують спробу зіштовхнути економіку або підготувати її до повторного кола того, що вже проходили на початку 2014 року.

Тимчасово окуповані території повернуться в Україну – для цього треба мати здоровий розрахунок.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua