Як не програти на переговорах з Кремлем: досвід Канади для України

Четвер, 19 березня 2020, 14:50 — , посол Канади в Україні у 2014-2019 роках
Фото пресслужби президента

"Європейська правда" вже публікувала статтю про небезпеку нещодавніх переговорів у Мінську ("Що стоїть за "мирним планом" Єрмака для Донбасу"). 

Одним з основних аргументів Банкової є те, що до цього рішення їх, мовляв, підштовхують західні партнери. А тому колонка експосла Канади в Україні Романа Ващука має особливе значення, адже він добре відчуває межі можливого у стратегії України.

Англійська версія цього тексту опублікована також для західної аудиторії у виданні Atlantic Council.

* * * * *

Уряд Канади та прем’єр-міністр Джастін Трюдо говорять про агресію Росії проти України насамперед як про порушення міжнародного порядку, заснованого на правилах, метою якого є підривання ліберальної демократії.

Та коли канадці оцінюють те, що відбувається в Україні – то зважаючи на власний національний досвід, бачать, що йдеться про проблеми держави середнього розміру, якій за географією судилося жити "у тіні" іншої, великої держави. Тому ми можемо також поділитися більш конкретною думкою, яка може стати в пригоді Україні, яка прагне знайти шлях до мирного співіснування зі своїм величезним сусідом.

Канада постійно і твердо підтримує Україну, бо ми також знаємо, що не можна заперечувати насущну реальність, яку створює домінуючий у військовому плані сусід із глибокими економічними зв’язками з вашою країною. Це – геополітична реальність, яка канадійцям не зовсім чужа.

Звісно ж, нинішні відносини Канада-США та Україна-Росія не можна порівнювати.

Перше – це мирний, добросусідський союз з повагою до суверенітету, а друге – це отруйна і жорстока історія міжнародної агресії, з окупацією суверенної території. Та все ж у цих парах є дещо спільне. Це і географічна близькість, і енергетичні зв'язки, і асиметричний економічний вплив.

Отже, є уроки, які українці можуть засвоїти з нашого, канадського досвіду.

Для Канади, яка в торговому відношенні в шість разів більш залежна від США, ніж Україна зараз від Росії (та вдвічі більш залежна, ніж Україна була в 2013 році!), економічні зв'язки мають істотне значення. Тому наші двосторонні переговори з США завжди включали широкі консультації з канадськими політичними партіями усіх спрямувань, із прем'єрами канадських провінцій, що представляли регіональні інтереси, та з канадським громадянським суспільством.

Прикладом є переговори про умови торгівлі у Північній Америці після NAFTA (ЗВТ між США, Мексикою та Канадою, скасування якої вимагав президент Трамп. – ЄП).

Під час останнього раунду цих перемовин, які проводила відома українцям Христя Фріланд, на той час очільниця МЗС Канади, канадська переговорна група зіткнулася зі змістовними та часовими викликами. Нас звинувачували (хибно) у несправедливому поводженні щодо американських виробників, на ключовий канадський експорт до США були накладені мита.

Деякі канадські політики та промисловці з регіонів та галузей, де економіка найбільш переплетена з американською, закликали нас поступитися під цим тиском, зважаючи на те, що співвідношення сил було явно не на нашу користь. Але канадська переговорна команда не йшла на поступки і зрештою ми отримали угоду, яка відповідала понад 95% цілей канадської політики.

Яким чином вдалося досягти цього сприятливого і, здавалося б, малоймовірного результату?

Від 90-х років Канада завжди виступала за тристоронні переговори в Північній Америці, разом із Мексикою, бо це посилювало вагу партнерів США. Натомість Штати намагалися розірвати тристоронню угоду, уклавши окремий договір із Мексикою і подати це як вирішену справу. Граничні строки для домовленості встановлювала політика: наприкінці 2018 року проходили вибори у Конгрес США та зміна президента Мексики. І це додатково підвищувало тиск всередині Канади.

Але Фріланд відповіла їм: це не наші, не канадські терміни.

І дійсно, ми взагалі не були обмеженими часом; натомість наші партнери були під тиском, щоб завершити дискусію.

Читайте також
Діалог на умовах Кремля: що стоїть за "мирним планом" Єрмака для Донбасу

І це чіткий урок, який варто винести з нашого досвіду: не дозволяйте переговорним цілям та тактиці вашого партнера диктувати темп переговорів. Натомість дотримуйтесь того, що диктує ваш власний аналіз політики.

Навіщо розповідати цю історію з іншого континенту на поточному етапі переговорів України з Росією?

Бо я хочу проілюструвати твердження, що "прогинання" не є єдиним варіантом дій для меншого партнера, коли він опиняється за столом переговорів із суттєво, набагато сильнішим опонентом. Добре спланована та скоординована національна стратегія ведення переговорів, підкріплена широкими консультаціями та суспільною підтримкою, може сприяти єдності держави та отримувати кращі результати на міжнародній арені.

Те саме стосується і термінів.

Нещодавня заява президента Зеленського про те, що він дає один рік мирному процесу, звучить як намагання України перехопити ініціативу на переговорах з Кремлем. Втім, треба зважати, що це може спричинити непередбачуваний наслідок – посилення тиску на сам Київ у той час, коли цей термін спливатиме.

Адже президент Путін взагалі нікуди не поспішає – тим більше зараз, розраховуючи на те, що його правління буде продовжене до 2036 року.

Натхненна імпровізація – це чудова річ, коли йдеться про світ розваг, публічних виступів і навіть так званої "коктейльної дипломатії" (я це знаю напевно, бо і сам використовував її неодноразово).

Однак цей підхід не працює, коли йдеться про переговори з екзистенційних безпекових питань, такі, як веде нині Україна, або екзистенційних національних економічних інтересів, такі, як вела Канада. У цих випадках завчасна побудова суспільної згоди та політичного процесу із широкою підтримкою зміцнять позицію українських переговірників та дозволять попередити руйнівні сварки всередині країни.

Особливо це актуально, коли доводиться спілкуватися із переговірниками калібру Дмитрія Козака та його кремлівської "команди з питань заморожених конфліктів", які мають десятиліття практичного досвіду роботи як у конфліктних зонах, так і на дипломатичних переговорах.

Усе це викликає значні питання до сучасного підходу України у "мирному процесі" з Росією.

Зважившись на ризикований крок – створення "Консультативної ради" за погодженням із "повноважними" представниками сепаратистських структур – Україна ставить на кін дуже багато. Вона ризикує забагато втратити, та ще й у невдалий час, даючи Росії занадто легку можливість зіскочити з гачка.

Так, треба визнати, що будь-яке політичне врегулювання конфлікту передбачає болючі компроміси.

І так, врегулювання розбіжностей може змусити державу мати справу з неприємними гравцями, навіть ворогами.

Але йти на ці кроки за відсутності політичного консенсусу навіть у власній парламентській фракції – це означає нехтувати обов’язковими складовими виграшної переговорної формули та підважувати шанси на стійке врегулювання конфлікту.

Взявши час для відпрацювання національної стратегії ведення переговорів із залученням таких органів, як РНБО, а також використавши "пандемічне затишшя" для досягнення консенсусу між політичними силами в українському парламенті та за його межами, Україна зможе краще захистити свої власні пріоритети безпеки та суверенітету, замість того, щоби непокоїтися через можливість перетину важливих для суспільства червоних ліній.

Англійська версія статті опублікована в Atlantic Council, український переклад публікується за згодою автора

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua