Проросійська опозиція розпочала масові протести у Вірменії. 

Про те, навіщо РФ саме зараз розпочала безпрецедентний тиск на вірменську владу, читайте в статті редактора "Європейської правди" Юрія Панченка Вірменський антимайдан: чому курс Єревана став непокоїти РФ.

Вірменська опозиція – це дві парламентські сили, пов’язані з двома експрезидентами Робертом Кочаряном та Сержем Саргсяном, а також кілька позапарламентських партій.

Масові протести опозиції у Вірменії почалися 25 квітня. Опозиція звинувачує владу в готовності відмовитися від Нагірного Карабаху та остаточно віддати його Азербайджану.

Приводом для протестів стала заява прем’єра Пашиняна, зокрема, про "зниження планки очікувань" вірменської сторони щодо статусу Нагірного Карабаху.

Від 1 травня у центрі вірменської столиці стоять намети, огороджені барикадами, а протестувальники намагаються перекрити ключові вулиці міста.

Проте, ввечері того ж дня у Єревані пішли холодні дощі й кількість протестувальників різко зменшилася. 

Опозиція спробувала взяти реванш через кілька днів, розпочавши 4 травня блокування за допомогою вантажівок та бетономішалок ключових автотрас Єревана, а також Київського мосту. Також в опозиції анонсували штурм парламенту, де мав виступати Пашинян, але згодом від цього наміру відмовилися. 

Попри явне збільшення протестної напруги, теперішнім мітингам далеко від подій 2018 року, коли на вулиці Єревана протягом кількох місяців виходили біля 100 тисяч протестувальників. 10-12 тисяч осіб явно недостатня кількість протестувальників для зміни влади.

Ці протести від самого початку широко анонсувалися та висвітлювалися у російських ЗМІ. Такого інформаційного супроводу не було навіть під час минулорічних парламентських виборів, на яких опозиція мала певні шанси на перемогу.

Та чому ж РФ підтримує протести проти мирної угоди Вірменії та Азербайджану?

Відповідь дуже проста: тому що цього разу переговори проходять за посередництва не Москви, а Брюсселя.

Ще з минулого року ЄС спробував перебрати альтернативу у посередництві між Азербайджаном та Вірменією.

Тож деякий час існували два паралельні мирні процеси – за посередництва ЄС та Росії.

У Росії довгий час із занепокоєнням дивилися на миротворчі спроби ЄС, проте заспокоювали себе тим, що статус гаранта зупинення вогню та російські "миротворці" у Карабаху не дозволять відмовитися від їхніх послуг.

Втім, схоже, що вийшло інакше. "М’яка дипломатія" ЄС виявилася набагато ефективнішою за силову російську.

Докладніше - у матеріалі Юрія Панченка Вірменський антимайдан: чому курс Єревана став непокоїти РФ.