Україна та Туреччина – (не)випадкове партнерство

Середа, 13 квітня 2016, 11:00 — Марина Воротнюк, Інститут світової політики
Фото president.gov.ua

"Стратегічне партнерство" між Україною і Туреччиною ще донедавна існувало здебільшого як атрибут дипломатичної риторики, аніж як змістовний формат двосторонніх відносин.

Зовнішньополітичний наратив України чітко мав біполярну спрямованість — куди рухатись, на Схід чи Захід? Південь як такий був білою плямою на мапі української дипломатії; згадки щодо можливостей двосторонньої співпраці з Туреччиною були спорадичними та декларативними.

Зрештою, найбільшу перешкоду стратегічному зближенню України та Туреччини становила приналежність останньої до тих держав, які опосередковано підтримують Росію, прагнучи зберегти високий рівень співпраці з нею.

Кардинальна зміна геополітичної ситуації у регіоні у 2014 році призвела до перегляду політики щодо Туреччини з боку України.

Туреччина почала займати одну з перших сходинок у зовнішньополітичних пріоритетах України у зв’язку з втратою Криму та конфліктом на Сході країни, а також загостренням безпекової ситуації в Чорноморському регіоні в цілому.

Зі свого боку Туреччина, у зв’язку з кризою у відносинах із Росією, включила до діалогу з Україною теми, які донедавна вважалися занадто чутливими, як-от енергетика та військово-технічна співпраця. Інтенсифікувався політичний діалог з актуальних безпекових та економічних питань, відбулася низка зустрічей на вищому рівні, поновилися переговори щодо підписання ЗВТ тощо.

Таким чином, сьогодні є підстави говорити про певне "вікно можливостей", яке за умови ефективної української дипломатії може піднести українсько-турецькі відносини на якісно новий рівень.

Втім, досі реальним видається сценарій, за яким Туреччина й далі вестиме обережну політику, вважаючи поглиблення співпраці з Україною "червоною лінією", за яку не варто переходити, щоб не викликати зайвого роздратування в нашого північного сусіда.

Тим більше, що перегляд відносин з офіційною Анкарою має ґрунтуватися не тільки на поточній напрузі між Туреччиною та Росією, а й на усвідомленні всіх тих переваг, які надає стратегічне партнерство.

Безпека

Зміни в концептуальних основах турецької зовнішньої політики, а саме: розширення "зони відповідальності" Туреччини, бажання не тільки забезпечувати свою безпеку, а й проеціювати її, самосприйняття її як "глобальної сили", а також її конфронтація з Росією — створюють абсолютно новий формат системи безпеки в регіоні, з чим Україні потрібно узгоджувати свої інтереси та політику.

Слід врахувати, що в Чорноморському регіоні Туреччина традиційно виділяє три найважливіші напрями зовнішньої політики: Росія, ЄС та Південний Кавказ; український напрямок не є найпріоритетнішим. Також на сучасному етапі можна констатувати об’єктивно вищий інтерес Анкари до регіональних процесів на Близькому Сході (у світлі громадянської війни в Сирії) у порівнянні з Чорноморським регіоном.

Безумовно, безпека Чорноморського регіону також є важливою для турецької зовнішньої політики. Однак Анкара зацікавлена у стабільності країн-партнерів та сусідів та збереженні статус-кво більше, ніж, скажімо, в їхніх демократичних перетвореннях і нестабільності, що їх супроводжує.

Саме тому всі українські політичні турбулентності в Туреччині сприймають із певною обережністю.

Крім того, проблема України, з якою Туреччина не має сухопутного кордону, менше турбує турецький політикум і пересічних турків, порівняно з власним "Донбасом" на південному сході країни та власними безпековими загрозами: терактами "Ісламської держави", Робочої партії Курдистану, напливом біженців із Сирії.

Анкара підтримує європейські та євроатлантичні аспірації України. Водночас зміна статус-кво в регіоні, зокрема, через посилення присутності НАТО, завжди неоднозначно сприймалась Анкарою. Незважаючи на регулярну участь турецьких ВМС у міжнародних навчаннях в Чорному морі, Туреччина, наприклад, заветувала розширення операції НАТО "Активні зусилля" до Чорного моря, не пропустила американський військовий корабель через протоки під час російсько-грузинської війни 2008 року.

На жаль, двозначною є й нинішня позиція Туреччини щодо Криму.

З одного боку, Анкара висловила підтримку Україні. Туреччина підтримала українську позицію в рамках ООН, надіслала своїх представників до Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ.

Однак формально підтримуючи територіальну цілісність України, дотримання норм міжнародного права, подолання сепаратистських тенденцій у Криму шляхом діалогу та консенсусу, Туреччина водночас не солідаризувалася з Україною та Заходом стосовно санкцій проти російського уряду.

Неодноразово турецькі високопосадовці заявляли про неприпустимість використання кримської проблеми зовнішніми силами для погіршення відносин між Туреччиною та Росією. Анкара намагалася використати ситуацію із забороною російським урядом імпорту продовольчих продуктів з країн, що вдались до санкцій проти РФ.

Таким чином, Анкара була зручним прикладом для російської влади, щоб показати, що є країни НАТО, які не розділяють "імперіалістичні амбіції США", інструментом легітимізації російської політики.

Майбутня зона вільної торгівлі

Економізація зовнішньої політики Туреччини є традиційною її рисою, яка визначає геоекономічні інтереси цієї країни.

На даний момент товарообіг між двома країнами становить $4-5 млрд доларів США на рік (українські й турецькі оцінки відрізняються), що менше, ніж показники до рецесії. Саме цим викликана наполегливість турецьких партнерів у питанні підписання угоди про ЗВТ.

Набрання чинності ЗВТ з ЄС, згідно з правилами митного союзу між Туреччиною та ЄС, надає можливість безмитного доступу до турецького ринку українським експортерам.

Досягнення взаємоприйнятного компромісу щодо угоди є важливим питанням, яке потребує врегулювання й узгодження сторонами в рамках переговорів про створення ЗВТ.

Істотною відмінністю в позиціях сторін є протиріччя щодо товарів, на які поширюватиметься режим ЗВТ.

Наприклад, Туреччина виступила з пропозицією виключити з режиму ЗВТ аграрні товари, оскільки турецькі виробники відчувають конкуренцію з боку українських.

Своєю чергою, аграрна сфера є стратегічною для України в економічних відносинах із Туреччиною. За повідомленням міністра аграрної політики та продовольства України Олексія Павленка, у 2015 році українському АПК вдалося досягти практично повної зовнішньоторговельної переорієнтації із російського ринку на ринки країн Азії, ЄС, Африки.

Туреччина стала четвертою у загальноторговельному обігу аграрної продукції України ($993,4 млн, що становить 5,3% експорту).

Для турецьких партнерів інтерес до підписання ЗВТ з Україною та відкриття компаній в Україні полягає у використанні переваг, зокрема, того факту, що Україна має спільний кордон із чотирма країнами ЄС та дешевшу робочу силу. Крім того, для деяких секторів турецької економіки, зокрема текстилю, присутність на українському ринку означає доступ до європейського та російського ринку.

Також у світлі російських санкцій проти Туреччини та обмеження можливостей російських громадян відвідувати країну з метою туризму Анкара покладає надію саме на українських відпочивальників.

Конкуренція енергетичних хабів

Іншою ключовою сферою двосторонньої взаємодії є енергетика.

Україна неодноразово висловлювала готовність брати участь у проектах будівництва нафто- і газопроводів на території Туреччини, а також спільного видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного моря.

Енергетична безпека України у багатьох аспектах залежить від Туреччини.

Стратегічним завданням є забезпечення дозволу турецької сторони на проходження танкерів зі скрапленим природним газом (СПГ) через протоки до Чорного моря. Від реалізації оголошеного РФ "Турецького потоку", що має переорієнтувати транзит російського газу до Європи з території України до Туреччини, залежить доля української ГТС.

Те, що зараз у контексті російсько-турецької конфронтації цей проект може бути скасований Анкарою, не може приховати невтішний факт:

Україна не спроможна координувати свою енергетичну політику з Туреччиною, яка керується лише власними інтересами щодо перетворення на світовий енергетичний хаб.

Звіт Кабінету міністрів за 2015 рік дозволяє дійти висновків про стан виконання головних пріоритетів України щодо Туреччини. Ключовим питанням у Програмі енергонезалежності є будівництво LNG-терміналу, для чого необхідно досягти згоди турецької сторони на пропуск танкерів із СПГ через протоки Босфор та Дарданелли.

Згідно з Конвенцією Монтре 1936 року, всі кораблі, крім військових, мають свободу судноплавства через протоки. У 1994 році Туреччина впровадила (та в 1998 році переглянула) Правила морського руху в протоках, фактично ввівши додаткові заходи безпеки судноплавства та обмеження на розмір танкерів. Зважаючи на те, що СПГ у морському праві характеризується як небезпечний вантаж, слід забезпечити згоду турецької сторони на прохід СПГ-танкерів.

Фактично прецедентів проходу СПГ-танкерів через протоки ще не існує.

Турецька відмова формально пов’язана з екологічними міркуваннями. За повідомленням посла України в Туреччині, проблема полягає у небажанні Туреччини створювати даний прецедент, так само, як у необхідності визначити технічні параметри — кількість і періодичність пропуску танкерів.

Функціонування СПГ-терміналу потребувало б 8 танкерів на місяць, що не справило б значного додаткового навантаження на протоки.

Кримські татари: "місток дружби" між Києвом та Анкарою 

Дедалі більшу роль набуває взаємодія між Україною та Туреччиною в гуманітарному вимірі.

Туреччина і раніше була основним донором допомоги тюркським етносам, що проживають в Україні. Туреччина відчуває себе опікуном усіх тюркських народів та досить активно використовує їх як важелі свого впливу в країнах-партнерах.

Саме цим викликаний інтерес Туреччини до кримських татар, турків-месхетинців, гагаузів, що проживають в Україні. Кримських татар на всіх офіційних зустрічах називають "містком дружби" між країнами.

У зв’язку з останніми подіями саме кримським татарам випала доля стати двигуном гуманітарної взаємодії між країнами.

Кримськотатарська діаспора, кількість представників якої сягає близько 1 млн осіб, стала головним провідником українських інтересів у Туреччині. Ця група населення, яка називає себе кримськими турками, добре представлена в турецьких політичних партіях, органах влади, бізнес-колах та вирізняється великою активністю.

Ця активність зумовлена "діаспорним націоналізмом" кримських татар, які добре інтегровані в турецьку культуру, але відчувають свою спорідненість, розвивають національну свідомість та з інтересом спостерігають за подіями на своїй прадавній батьківщині — в Криму.

Водночас у Туреччині активною є також проросійськи налаштована кримськотатарська спілка, яка співпрацює з Росією та на яку часто посилаються російські джерела.

Зокрема, її голова публічно критикує українську владу за блокаду Криму, прирівнюючи її до терористичних дій "Ісламської держави" в Сирії. Крім того, в самому Криму були створені маріонеткові кримськотатарські організації, які служать рупором російської пропаганди.

Вони організували так звані національні збори кримських татар у Криму одночасно з Конгресом кримських татар в Анкарі, щоб висловити свій протест проти "деструктивної діяльності групи (кримськотатарських) політиків, які знайшли притулок в Києві та підтримують конфронтацію".

На це теж потрібно зважати в рамках пуб­лічної дипломатії, спрямованої на турецьке суспільство, щоб не дозволяти таким "прокремлівським" групам монополізувати кримськотатарський дискурс.

Автор: Марина Воротнюк,

запрошений експерт Інституту світової політики 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua