Швеція у пошуках коаліції: чи можливе створення уряду за участі "друзів Путіна"
Парламентські вибори у Швеції, що відбулися 9 вересня 2018 року, спантеличили світ. Мало яка політична подія так добре надається до протилежних інтерпретацій.
З одного боку, високий результат популістів, вотум недовіри для чинного прем’єра та півтора місяця невдалих спроб сформувати уряд дозволяють казати про затяжну політичну кризу.
Песимісти переконані: це початок кінця Швеції, яка догралася в лібералізм і відкритість до біженців.
З іншого боку, оптимісти начебто слушно застерігають: не варто драматизувати. Адже популісти реального впливу на владу так і не здобули, тривалими коаліційними іграми європейську політику не здивуєш, а тим часом економіка країни переживає справжній бум із найнижчим в історії рівнем безробіття. Про яку кризу взагалі мова!
Що ж насправді відбувається у шведському королівстві?
Шведські "друзі Путіна"
На тлі решти Європи, яку від Великої Британії до Польщі стрясають наслідки популістського волевиявлення виборців, Швеція виглядала як оаза електоральної стабільності та передбачуваності.
Політичне поле структурується навколо двох умовно лівого й правого полюсів, у центрі яких – партії соціал-демократів (історично провідна партія країни, нині радше ліволіберального напрямку) та "поміркованих" ("модератори", флагман консервативного крила шведської країни).
Соціал-демократів традиційно підтримує більш послідовно соціалістична Ліва партія (колишні комуністи часів холодної війни), прогресивних поглядів також дотримується Партія зелених.
У центрі розташувалися низка дрібніших "буржуазних" партій: ліберали, християнські демократи та Партія центру; усі вони ближчі до поміркованих і в останні десятиліття блокуються з ними у рамках правоцентристського Альянсу.
Такі розклади істеблішменту в останні роки дедалі більше руйнуються через успіхи популістської сили – "Шведських демократів". Це не зовсім звичні популісти, але й політика у Швеції лівіша, ніж у будь-якій іншій країні Європи.
Вони не засуджують міграцію з інших країн Європи, а права жінок та ЛГБТ не піддають сумніву – навпаки, використовують у своїй риториці проти мігрантів із мусульманських країн.
Та основні їхні тези близькі й Марін Ле Пен, і "Альтернативі для Німеччини".
Вони переконують: ЄС – зло, а мігрантів, які відрізняються від стереотипних шведів кольором шкіри чи культурою, треба позбутися. Додайте до цього вимогу позаблокового статусу для Швеції і згортання співпраці з НАТО, і стає зрозуміло, що це партія, яка працює в європейському інтернаціоналі "друзів Путіна".
Увійшовши у 2010 році до парламенту з 5,7% голосів, "Шведські демократи" постійно покращують свій результат. Нинішня кампанія пройшла під знаком паніки серед політичного мейнстриму перед їхньою можливою перемогою, і то не лише символічною: був час, коли "Шведські демократи" не просто йшли в опитуваннях на другому місці, а й навіть претендували на перше.
Механізм їхнього успіху – той самий, що і в Трампа чи прихильників Brexit. Традиційні партії втрачають довіру тих виборців, що відчувають себе невдахами сучасного світу: безробітних (особливо білих та чоловіків), мешканців сіл та містечок. Натомість довіру в них здобувають популісти завдяки простим відповідям на складні питання.
На останніх виборах позначилася ще одна цікава тенденція: за "Шведських демократів" почали голосувати нещодавні мігранти. Виглядає так, що вони, інтегрувавшись у шведське суспільство, бажають якнайщільніше зачинити за собою двері.
Однак за підсумками голосування популісти фінішували третіми з 17,5%, набравши істотно менше, ніж сподівалися. Адже задоволені життям люди голосують за традиційні партії, і стокгольмські райони заможних віддали популістам мінімум голосів – на відміну від бідніших передмість.
Попри зростання їхньої частки електорального пирога, "Шведські демократи" не мають реального впливу на політику, бо всі без винятку традиційні партії пообіцяли й твердо тримаються обіцянки не співпрацювати з ними.
Однак саме ця відмова від 69 мандатів (з 349 наявних у Ріксдагу) не дозволяє зараз сформувати уряд.
Хто отримав "золоту акцію"
Результати вересневих виборів виявилися дуже рівними. Настільки, що і соціал-демократи, і помірковані одночасно оголосили про перемогу. Червоно-зелена коаліція отримала 144 мандати, правоцентристський Альянс – 143.
Здавалося б, перевага в один мандат мала б дати соціал-демократам право формувати уряд. Тим більше, за шведською конституцією взагалі не обов’язково мати більшість – уряд може формувати навіть меншість, за умови, якщо більшість не виступає проти цього.
А отут уже починаються проблеми, адже за умови виключення "Шведських демократів" із гри потрібна участь або хоча б пасивна підтримка партій з іншого ідеологічного табору.
Тобто або соціал-демократи мають розвалити Альянс і відірвати від нього Партію центру й лібералів, або ж Альянс має відірвати зелених та лівих від есдеків.
Хоча зелені вже співпрацюють з Альянсом у міській раді Стокгольма, на національному рівні їхні програми надто різні, та й виборці не пробачать їм таких ігор у "ширку".
Ліва партія ж прямо відкидає можливість співпраці з коаліцією під проводом правих.
Тим часом "Шведські демократи" готові "валити" будь-який уряд, який не надасть їм посад (вони заявляють, що й самі готові формувати його, проте всерйоз це не варто сприймати).
Однак по-справжньому "золота акція" опинилася у невеликих центристських партій, особливо в Партії центру.
Дехто з центристів (та сама лідерка Партії центру Анні Лееф) наполягає на формуванні уряду від Альянсу за підтримки соціал-демократів, однак важко уявити, щоб найбільша партія в парламенті пішла на такий крок.
Ще один варіант – справді широка надпартійна коаліція, куди входили б усі традиційні партії – і ліві, й праві, крім, звичайно, "Шведських демократів".
Однак усі партії сприймають такий вихід як найменш прийнятний і вдадуться до нього хіба що в останній момент.
Дострокові вибори?
Останньою опцією завжди залишається можливість дострокових виборів.
Однак для багатьох це вкрай небажаний сценарій. Адже популісти можуть покращити свій результат, що ще більше паралізує Ріксдаг або ж таки схилить "поміркованих" до співпраці зі "Шведськими демократами".
Андреас Норлен, наймолодший в історії спікер Ріксдагу, уже двічі доручав формувати уряд, спочатку лідерові поміркованих Ульфу Крістерссону, потім – голові соціал-демократів Стефанові Льовену (він і далі виконує обов’язки прем’єр-міністра після вотуму недовіри).
Обидві спроби закінчувалися невдачею – вони не змогли домовитися з можливими партнерами про уряд, що його не змогли би "потопити" голосуванням про недовіру супротивники (насамперед Шведські демократи, які проти будь-якого уряду без своєї участі).
Спікер має право ще двічі надавати такі доручення.
Якщо ж уряд не буде сформований після чотирьох спроб – будуть перевибори.
Кожна така спроба мусить тривати не більше двох тижнів, тому, хоч шведський "картковий будиночок" має всі шанси тривати цілий листопад, за місяць так чи інакше мусить настати фінал цього серіалу.
Чи буде це справді фінал чи лише фінал сезону перед достроковими виборами? Шведські політики не схильні до ризиків.
Найімовірніше, настрашені перспективою зміцнення популістів, вони таки домовляться про широку коаліцію в тому чи іншому форматі.
Однак і ймовірність непередбачуваного розвитку подій не варто геть списувати з рахунку.
Що це означає для України?
Таким чином, поки що нічого страшного у Швеції не відбулося.
Навіть за відсутності нового уряду нинішній "перехідний" червоно-зелений уряд підготує "політично нейтральний" і прийнятний для всіх партій бюджет на наступний рік (парламент мусить ухвалити бюджет уже в листопаді, щоб уникнути проблем із його виконанням). Економіка теж навряд чи відчує наслідки "коаліціади".
Однак ризики серйознішої кризи й непередбачуванішої політики в близькому майбутньому зростають.
Яке це має значення для України? Швеція – невелика, але економічно потужна і стратегічно розташована країна. Острів Готланд дозволяє контролювати все Балтійське море.
Усі шведські традиційні партії – продемократичні, й більшість із них (крім хіба що лівих – колишніх комуністів) дружньо ставляться до України. Альянс виступає за вступ Швеції до НАТО, тоді як червоно-зелені – просто за зміцнення співпраці.
Загалом будь-який уряд допомагатиме Україні й засуджуватиме агресивні дії Росії. Але за внутрішніми клопотами в широкій коаліції він матиме ще менше часу й мотивації займатися українським напрямком.
Реальною небезпекою для Києва є долучення "Шведських демократів" до влади.
Ця партія і зараз є чинником нестабільності в шведському суспільстві. Виступаючи проти співпраці з НАТО та за вихід із ЄС, "Шведські демократи" об’єктивно (а може, й з власного бажання) підігрують європейській грі Кремля.
І хоча вірогідність такого сценарію поки незначна, проте вона може суттєво зрости у випадку перевиборів.
Автор: Роман Горбик,
старший викладач Університету Седертерн (Швеція)