За крок від великої війни: чим особливий новий конфлікт Вірменії та Азербайджану

Понеділок, 28 вересня 2020, 09:37 — , Європейська правда
Фото AFP/EastNews
Нинішнє військове загострення у Карабаху вже перевищило за масштабами конфлікт 2016 року (на фото)

Чи розпочнеться на Південному Кавказі повноцінна війна?

Воєнне загострення, що розпочалося зранку 27 вересня між Азербайджаном та Вірменією – далеко не перше зіткнення між цими країнами, та воно має як ніколи багато шансів перерости у повномасштабну війну. 

Для України це стало додатковим викликом, адже одну зі сторін конфлікту ми визначили серед наших стратегічних партнерів. Це накладає певні зобов’язання, проте дії Києва виявилися зовсім не партнерськими.

Спробуємо розібратися, чому нинішнє зіткнення було неминучим, чи можливо уникнути великої війни і які наслідки матиме нинішній конфлікт, у тому числі для України.

Конфлікт із багатьма невідомими

Традиційно для вірмено-азербайджанських конфліктів сторони поклали одна на одну провину за початок воєнних дій.

"Близько 6 години ранку збройні сили Вірменії, здійснивши масштабні провокації, піддали інтенсивному обстрілу позиції азербайджанської армії уздовж усієї лінії фронту і наші населені пункти, розташовані у прифронтовій зоні", - заявило Міноборони Азербайджану. 

Своєю чергою в Єревані стверджують, що події почалися через обстріли з боку Азербайджану. "Зранку по всій довжині лінії зіткнення азербайджанська сторона почала активні артобстріли, вибираючи в якості мішеней мирні населені пункти, в тому числі Степанакерт", - йдеться в заяві вірменського МЗС.

Степанакерт є столицею "Арцаху" - невизнаної республіки, що проголосила свою "незалежність" у 1991 році на території азербайджанської автономії, Нагірного Карабаху, але фактично контролюється Вірменією. Україна та більша частина світу вважають Нагірний Карабах та прилеглі до нього території окупованою частиною Азербайджану.

Останній раз воєнний конфлікт у Карабаху відбувся у квітні 2016 року. Та між подіями 2020 та 2016 років є суттєва відмінність.

Нинішній конфлікт сягнув давно не баченого масштабу.

Ще зранку Вірменія оголосила мобілізацію та воєнний стан по всій країні. Згодом про введення воєнного стану заявив і президент Азербайджану Ільхам Алієв. У 2016 році до загальної мобілізації справа не дійшла. Як і до обстрілів Степанакерта.

Особливість нинішнього конфлікту стала очевидною вже у перші години - навіть попри звичку обох сторін занижувати бойові втрати. У Міноборони Вірменії визнали смерть 16 своїх військових (згодом ця цифра зросла до 33), двох цивільних та поранення близько сотні осіб. Азербайджанська сторона заявила лише про загибель 19 мирних жителів.

Хоча наявні відео знищення ворожої військової техніки, які поширили міністерства оборони обох сторін, дозволяють припустити значно більшу кількість загиблих.

Вірменська сторона стверджує про загибель близько 200 солдатів противника, а також про захоплення 11 одиниць азербайджанської військової техніки, знищення 4 гелікоптерів, 33 танків та БМП, 27 безпілотних літальних апаратів.

Міноборони Азербайджану це спростовує, а натомість заявляє про встановлення контролю над шістьма селами у Нагірному Карабаху. Цю інформацію своєю чергою заперечує офіційний Єреван; втім, карабаський лідер Араїк Аратюнян підтверджує втрату низки позицій. 

"Це не квітень 2016 року, не товушські події (конфлікт у липні цього року). Це класична війна, до якої було проведено підготовчу роботу", - вважає він.

Фактор загострення

Чому нинішній конфлікт має шанси виявитися набагато масштабнішим за попередні?

В першу чергу – через активну мілітаризацію обох країн, що давно готувалися до війни.

"Неможливо перебільшити, наскільки це небезпечно. Дві сторони наразі сильно воєнізовані, здатні як ніколи завдавати ударів по цивільних районах та стратегічних об'єктах. У 2016 році у них була "обмежена", але трагічна коротка війна, в якій загинуло 200 людей (офіційна статистика сторін дає вдвічі меншу цифру). Наразі обидві сторони відчувають більший тиск, щоб діяти активніше", - оцінює ситуацію аналітик Центра Carnegie Europe Томас де Ваал. 

Що стало причиною такого загострення? 

Насамперед – втрата владою Азербайджану сподівань на те, що вони дочекаються поступок від вірменського прем’єра Нікола Пашиняна.

Після приходу до влади Пашиняна сторони домовилися про припинення вогню, і довгий час ця домовленість діяла. Баку сподівався, що, на відміну від попередньої вірменської влади, яку значно мірою формували вихідці з Карабаху, нова буде більш поступливою.

Втім, такі сподівання Баку не виправдалися. Позиція офіційного Єревана щодо Карабаху залишилася незмінною.

Натомість успіхи у війні були вкрай необхідні Алієву.

У такій ситуації відновлення бойових дій було неминучим.

Варто наголосити: попри переговори, у Баку давно готувалися до імовірної масштабної війни, проводячи масштабні закупівлі військової техніки. 

Читайте також
Що сталося на кордоні Азербайджану та Вірменії і до чого тут Україна

 

Те ж саме, але у менших масштабах через обмеженість бюджету, робив і Єреван.

Перший конфлікт відбувся у липні цього року, проте не у Карабаху, а на міжнародно визнаній ділянці азербайджано-вірменського кордону. Зважаючи на це, можливість для повноцінного наступу азербайджанської армії була обмеженою.

Є також ще один фактор, що може виявитися визначальним.

Його назва - Туреччина.

Від Туреччини до Росії

Туреччина є давнім соратником Азербайджану. Країни мають культурну та релігійну схожість; подібною є також їхня мова; обидві столиці роблять заяви про "братські народи" та є близькими партнерами на міжнародній арені.

Після загострення у липні цього року Анкара не лише підтримала союзника на словах, а й продемонструвала можливість безпосередньої участі у конфлікті. Зокрема, відразу після стабілізації ситуації на кордоні обидві країни провели показові спільні військові навчання у Нахічеванській автономній республіці – азербайджанському анклаві, що розташований між Вірменією, Іраном та Туреччиною.

У неділю, після початку зіткнень, Анкара стала на бік Баку та підтримала його версію причин конфлікту. Не виключена й турецька допомога - якщо не у вигляді безпосередньої участі у конфлікті, то у вигляді військової техніки та радників. 

У самопроголошеному Карабаху вже кажуть про участь у конфлікті безпілотних літаків, що прилітають з території Туреччини. Втім, напевно підтвердити чи спростувати ці дані неможливо.

До слова, вірменсько-азербайджанський конфлікт традиційно багатий на фейки.

Протягом багаторічного конфлікту обидві держави довели готовність поширювати дезінформацію навіть за офіційними каналами. А нині доступ до інформації ускладнило також рішення Азербайджану обмежити доступ до інтернету по всій країні.

Про проблеми з виходом в інтернет повідомляють також з контрольованого Вірменією Нагірного Карабаху. 

Між тим у відповідь на можливе долучення Туреччини до конфлікту в Єревані також оголосили про намір підвищити ставки. Пашинян, зокрема, заявив про можливість офіційного визнання незалежності Нагірного Карабаху – крок, який суттєво збільшить градус напруги у регіоні.

А от із допомогою Росії - симетрично до можливого долучення Туреччини - поки не все так просто. З Москви не лунає заяв про безумовну підтримку дій Вірменії та натяків про військову допомогу.

Попри членство Вірменії в інтеграційних проєктах РФ, відносини з Азербайджаном для Кремля не менш важливі через масштабні контракти на купівлю військової техніки.

Можливість вплинути на Туреччину наразі має лише НАТО, а точніше – Сполучені Штати. Варто нагадати, що нещодавно Альянсу вдалося змусити Анкару утриматися від конфронтації із Грецією.

Та невідомо, чи виявиться Вашингтон так само наполегливим і чи буде Ердоган готовим чути своїх союзників, коли йдеться про підтримку "братнього Азербайджану" у війні з Вірменією.

 

Випробування для України

Для України нинішній конфлікт теж став особливим. У тому числі через те, що лише два тижні тому ми запевнили Азербайджан у своїй підтримці, лишивши цю країну у вузькому списку наших стратегічних партнерів.

Поза тим, ставати на бік Баку офіційний Київ не поспішає.

Українське МЗС обмежилося заявою, де висловило "глибоке занепокоєння" загостренням конфлікту, висловило співчуття родичам усіх загиблих та закликало сторони "повернутися до діалогу заради мирного врегулювання конфлікту".

Та найбільше вражає те, що у заяві не знайшлося місця фразі про підтримку цілісності Азербайджану.

Адже, нагадаємо, йдеться про бойові дії не на азербайджансько-вірменському кордоні, а на межі між окупованою та підконтрольною урядові територією Азербайджану. Принаймні, такою є офіційна позиція України щодо Карабаху.

Наочним є порівняння нинішньої короткої заяви, яка є лише у твіттері та навіть не продубльована на сайті МЗС, і заяви України під час аналогічного конфлікту у Карабаху в 2016 році. У заяві чотирирічної давнини була визначальна фраза: Україна наголошувала на потребі врешті-решт "врегулювати нагірнокарабаський конфлікт на основі дотримання суверенітету та територіальної цілісності Азербайджанської Республіки в рамках її міжнародно визнаних кордонів". 

Варто окремо наголосити: позиція України про те, щоби не поспішати наперед і безоглядно підтримувати одну зі сторін конфлікту, цілком може виявитися правильною. 

На жаль, конфлікт у Нагірному Карабасі не має простого рішення. Він багато у чому відмінний від ситуації у Криму чи на Донбасі, тож, попри схожі елементи, абсолютної аналогії між ними немає. 

Натомість повномасштабні бойові дії на Південному Кавказі можуть мати жахливі гуманітарні наслідки, і поділяти відповідальність за них, а тим більше активно долучатися до конфлікту, може бути не найкращим рішенням. 

Та попри це, одного дня Києву все ж доведеться визначатися з пріоритетами. 

У тому числі - приміряючи свою відповідь до того, що ми хочемо чути від наших стратегічних партнерів у разі загострення бойових дій між Україною та РФ. 

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua