Дорога від "швидкого миру" на Донбасі: як змінилася тактика РФ за рік після саміту в Парижі

Понеділок, 7 грудня 2020, 14:34 — , Фонд "Демініціативи"
Blondet Eliot/Abaca/East News

Рік тому, після завершення саміту "нормандської четвірки", президент Володимир Зеленський був повний оптимізму щодо встановлення миру на Донбасі.

Зустріч у Парижі, на якій йому вдалося втримати позиції та навіть домогтися окремих вигідних Україні заяв, додала Зеленському впевненості. Тоді на Банковій навіть називали символічний дедлайн в один рік, протягом якого мають відбутися зміни.

Втім, надії українського президента не виправдалися. 

За рік після Паризької зустрічі нормандських лідерів істотного прогресу у врегулюванні на Донбасі немає.

Та ще важливішим є те, що в осяжній перспективі цих змін і не очікується.

Ні кроку до нового саміту

Якщо на початку 2020 року переговори велися дуже активно і мало не завершилися де-факто "прямим діалогом" з представниками так званих "республік" (ідея Консультативної ради), то від початку літа ситуація істотно змінилася.

Причому змінилася на користь України.

Так, українські переговорники перестали постійно гнатися за виконанням або спростуванням російських вимог, а натомість самі почали задавати тон перемовинам.

Зокрема, запросили українських переселенців представляти ОРДЛО в українській делегації (цю ідею Банкова просувала ще до Парижа, а цього року дійшла до її практичної імплементації). А від ідеї прямого контакту з Москвою ми повернулися до класичної формули Нормандського формату, а також стали активніше просувати ідею "спочатку ­ – безпека".

І хоча президент Зеленський і досі не готовий переходити до гри "вдовгу", без розрахунку на швидкий результат (зокрема, саме тому офіс президента відкидає міжнародну місію як інструмент врегулювання конфлікту), але від прагнення до "швидкого" миру ледь не за будь-яку ціну Зеленський, вочевидь, був змушений відмовитися.

Кремль відповів на це звичною тактикою блокування переговорів.

Щойно позиція України стала більш зваженою, Росія почала блокувати переговори як у Мінській тристоронній контактній групі (ТКГ), так і в Нормандському форматі. 

В липні там навіть публічно заявляли про повне припинення переговорів на рівні радників, однак згодом цей формат знову запрацював. Натомість у реальності, непублічно Москва блокує інший переговорний формат – на рівні глав МЗС. Про зустрічі міністрів у форматі "четвірки", хоча б віртуальні, не повідомлялося від весни, і кількаразові натяки та й прямі заяви Києва про потребу зустрічатися лишилися без відповіді.

Словом, архітектура контактів, які необхідні для підготовки нового саміту (якого так прагне Зеленський) системно підривається з російського боку.

"Вимушене" перемир’я

З практичними успіхами – також складно.

Найбільший прорив цього року – так званий "режим тиші", через який кількість обстрілів та бойових втрат дійсно скоротилася. Однак є дві обставини, через які його складно вважати досягненням саме України.

По-перше, є підстави вважати, що цей крок для Росії є радше вимушеним і ситуативним, і пов’язаний він не з успіхом переговорів, а з розвитком подій на інших напрямках і браком ресурсів (у тому числі дипломатичних) з боку РФ. Перемир’я почалося наприкінці липня, коли вже відчувалося, що вибори у Білорусі йдуть не за сценарієм. Далі все ускладнили проблеми, що почалися у РФ після отруєння Навального; потім були збройні дії у Карабаху; вибори у США; далі Росія втратила "свого" президента у Молдові.

А зважаючи на те, що все відбувається в умовах пандемії, коли спроможність Москви додатково обмежена, їй точно не потрібне відкриття додаткового дипломатичного фронту, яке станеться у разі занадто сильного "розморожування" росіянами дій своїх бойовиків на Донбасі.

По-друге, навіть нинішнє ситуативне перемир’я насправді сприймається росіянами як елемент торгу. В обмін на це вони наполегливо вимагають політичних поступок: "прямого діалогу" між Україною і окупаційною владою у будь-якій формі, гарантій "особливого статусу" без відповідних гарантій безпеки, виборів без належних на те умов. Одним словом, "спочатку – політика, потім – безпека". 

А регулярними порушеннями "режиму тиші" (які розпочалися останнім часом, коли РФ потроху почала розрулювати решту проблем) росіяни постійно "нагадують": він їх цікавить передовсім "у пакеті" з політичними компромісами з боку Києва.

А оскільки змін з позиції України (на щастя) не сталося, то Росія почала грати також у гру з перекладання відповідальності.

Москва дедалі активніше розкручує тезу про невиконання Києвом рішення Паризького саміту.

Цим, серед іншого, вони вже зараз аргументують свою відмову від нової зустрічі лідерів.

Втім, якщо пригадати підсумки Паризької зустрічі, то все, що з невідкладних заходів можна було виконати чи на що погодитися, українська сторона зробила.

Перелік нових ділянок розмінування, а також розведення сил і військ українська сторона погодила, але Росія на рівні ТКГ блокує остаточні рішення. Київ повністю збудував новий КПВВ у Щасті та підготував у Золотому, але всупереч домовленості російська сторона жоден зі свого боку не відкрила. Обмін "всіх на всіх" також Москву не влаштовує, так само як і безперешкодна робота СММ ОБСЄ на тимчасово окупованій території.

Тож оскільки РФ сама не виконує заходи, визначені у Парижі минулого року як невідкладні, то її апеляція до виконання політичних пунктів Мінських домовленостей (що мала бути темою наступного саміту) не видається обґрунтованою.

Парад "мирних планів"

"Мирні плани", які з’явилися нещодавно на порядку денному як від Росії (руками "Л/ДНР" в Мінській ТКГ), так і від української делегації, представили діаметрально протилежні версії досягнення миру на Донбасі.

Російський план, оприлюднений окупаційними адміністраціями в ОРДЛО, майже повністю складається з політичних кроків і вимагає набагато ширшого "особливого статусу", аніж за Мінськими домовленостями. Понад те, він підтверджує налаштованість Росії за будь-яку ціну зберегти окупаційні адміністрації як "легітимні" органи влади в ОРДЛО як мінімум на період політичного врегулювання.

Український же план, представлений головою української делегації у ТКГ Леонідом Кравчуком, вимагає спочатку демілітаризувати ОРДЛО, передати Україні контроль над кордоном, а вже після цього починати виборчу кампанію на тимчасово окупованих територіях і провести вибори не пізніше 31 березня 2021 року. 

Втім, саме ці стислі терміни і стали основною претензією до українського плану. Пропозиція провести повну демілітаризацію регіону за півтора-два місяця від початку видавалася неможливою для виконання, а відтак – навіть несерйозною. А ідея почати виборчу кампанію одразу після такого "роззброєння" тим паче сприймалася або як чергова "зрада", або як свідчення несерйозності намірів. Втім, є всі підстави вважати, що метою таких пропозицій від Києва було аж ніяк не провести "реінтеграцію" за три місяці.

Це – частина тактики і стратегії України на наступний рік.

Представленням цього плану українська делегація розраховувала "просунути" в переговорах тезу про принципову можливість перегляду Мінських угод, а далі, коли переговори по інших моментах зійдуть нанівець – відійти від іншого, але зафіксувати саме цю позицію.

Насправді з-поміж усіх варіантів розвитку подій (від млявих перемовин до кардинально інших ідей на кшталт міжнародної місії) офіс президента більш за все поки тяжіє до "золотої середини": офіційно з Мінських домовленостей не виходити, втім, наполягати на перегляді найодіозніших пунктів.

Тобто червоні лінії України лишаються непорушними: жодного "особливого статусу" на рівні Конституції, контроль за кордоном – до виборів, а також конкретика про виведення іноземного контингенту і роззброєння.

Що далі?

Власне, саме з цим арсеналом українська делегація вестиме переговори наступного року.

Нового нормандського саміту в осяжній перспективі не буде – передовсім, через позицію Росії.

Україні новий саміт навіть без проривів міг би бути важливим, як мінімум, аби закріпити ідею перегляду Мінських домовленостей на найвищому дипломатичному рівні. Росії ж саміт не потрібний з двох причин. По-перше, їй важливі залізні гарантії, що на саміті буде погоджено її сценарій врегулювання. Немає готовності до цього у Києві – то немає згоди на саміт з Москви. По-друге, останні пів року Росія всіляко намагається нівелювати роль Нормандського формату в принципі та зробити основним майданчиком переговорів Мінську ТКГ – бо там, на відміну від "Нормандії", присутні так звані "республіки", хоч і не як учасники.

Така стратегія цілком реалізує мету Москви стати посередником, а не учасником конфлікту, і не брати відповідальності за (не)виконання досягнутих домовленостей.

Щоби просунути оновлення "Мінська", попри ці обставини, Україна може зробити наголос на налагодженні відносин з Вашингтоном, аби "перекрити" брак американської участі у врегулюванні протягом останнього року, після відставки Курта Волкера і фактичної ліквідації посади спецпредставника. Паралельно можуть відбутися певні зміни у політиці Києва щодо тимчасово окупованих територій. 

Росіяни ж напевно продовжать робити те, що було в фокусі їхніх зусиль у 2020 році – просуватимуть свій сценарій з "повзучої" суб’єктивізації ОРДЛО і "прямого діалогу" з ними, аби самим відійти вбік. 

Втім, у цій грі тактика росіян вже змінилася: від напору вони перейшли до більш обережних, часом неочевидних "малих кроків". Над цим вони "працюватимуть" і в рамках "режиму тиші", доки вважатимуть за потрібне його збереження (проштовхуючи в координаційний механізм в СЦКК представників "Л/ДНР"), і при погодженні нових ділянок для розмінування, і під час відкриття нових КПВВ. 

Відтак у другий рік після Парижа обидві сторони входять без істотних шансів на домовленість.

Хоча ризики, що Україна потрапить на російський гачок, вже не такі високі, як на початку президентства Зеленського. 

А ключовою "надією" росіян у цьому контексті лишається бажання президента України "завершити війну" до кінця свого першого терміну. Оминути цю пастку він зможе, лише усвідомивши нездійсненність його мрій про "швидкий мир" та ілюзій про те, що причиною війни є небажання її завершити.

І треба визнати, що це усвідомлення стає дедалі ближчим. Точніше, вже відбувається.

Автор: Марія Золкіна,

аналітик фонду "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва"

для "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua