Вихід з пастки Мінських домовленостей: як повернутися до міжнародного права

Вівторок, 31 серпня 2021, 10:05 — Володимир Василенко, для Європейської правди
Фото: East News
Мітинг під будинком Офісу президента України з вимогою припинити переговори з сепаратистами. Київ, 13 березня 2020 року

5 вересня виповнюється сім років від підписання першого Мінського протоколу – домовленості між Україною та Росією за французько-німецького посередництва про врегулювання на Донбасі. Однак ані перші, ані другі Мінські домовленості, узгоджені в лютому 2015 року, не забезпечили миру та відновлення територіальної цілісності України. 

Натомість постійні згадки про Мінські угоди та їхню "безальтернативність" стали мантрою західних політиків та дипломатів. А також, звичайно, представників РФ, які не полишили спроб схилити Україну до реалізації цих документів у прочитанні, вигідному РФ. 

Та чи зобов'язана Україна їх виконувати? Чи дійсно "Мінськ" є безальтернативним? І чи можливо Україні відмовитися від нього? Відповіді на ці запитання дає один із найбільш титулованих юристів-міжнародників України, суддя Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії, посол Володимир Василенко.

* * * * *

З початком збройної агресії Росії проти України світові демократії та авторитетні міжнародні інституції декларують солідарність з нашою державою, підтримку її суверенітету і територіальної цілісності. Але водночас керівництво України та лідери її партнерів і союзників чомусь не припиняють спроб домовитися з агресором на його умовах. 

Захід постійно посилається на Мінські домовленості як на "безальтернативну основу врегулювання", погоджуючись з позицією російської влади, зацікавленість якої у цих документах зрозуміла.

Жорстка прив’язка до "Мінська" унеможливлює відновлення суверенітету і територіальної цілісності України. По-перше, в цих домовленостях відсутні положення щодо повернення Криму Україні.

По-друге, вони передбачають не відновлення, а обмеження суверенітету України через внесення змін до Конституції про особливий статус окремих районів Донеччини та Луганщини, через встановлення там спеціального режиму функціонування російської мови, проведення виборів ще до відновлення українського контролю, формування місцевих правоохоронних органів, основою яких можуть виявитися структури російської окупаційної адміністрації, заборону притягнення до відповідальності осіб, причетних до скоєння воєнних злочинів та злочинів проти людяності, тощо.

Саме таку мету відверто визнав Владислав Сурков, колишній помічник Путіна, відповідальний свого часу за відносини з Україною, коли у липні 2021 року в інтерв’ю WarGonzo заявив:

"Надання Донбасу відповідного статусу в рамках Мінських угод означає, що в Донбасі не діють закони України. Це головне в цих угодах... Максимум, на що може претендувати Україна – ...те, що я називаю символічним суверенітетом над Донбасом".

Для підкріплення цієї позиції Росія вигадала і просуває хибну тезу про "легітимність" Мінських домовленостей.

Насправді Мінські домовленості – це нелегітимні, а до того ж нав’язані силою документи.

Але всупереч вимогам сучасного міжнародного права, Росія трактує їх як звичайну, юридично чинну угоду, яка нібито є єдиним самодостатнім і безальтернативним способом врегулювання "внутрішнього українського збройного конфлікту". Російська дипломатія, спецслужби, машина пропаганди не шкодують зусиль для поширення в світі тези про їхню безальтернативність. Як наслідок, після масованого і цілеспрямованого застосування Росією маніпулятивних технологій, у суспільній свідомості та у свідомості багатьох західних політиків справді відбулася підміна "Мінськом" чинних норм міжнародного права.

Ці домовленості проголосили "священною коровою", в жертву якій принесене сучасне міжнародне право, засноване на Статуті ООН.

На жаль, час від часу під впливом лідерів деяких західних держав хибну тезу про "безальтернативність Мінських домовленостей" повторюють і окремі представники владного істеблішменту України.

Однак, на щастя, на офіційних переговорах Україна тлумачить і пропонує застосовувати Мінські домовленості відповідно до вимог сучасного міжнародного права, а не до примх і нелегітимних забаганок держави-агресора. Росія при цьому відкидає пропозиції української сторони, спрямовані на пошук легітимних компромісних рішень, а натомість ультимативно домагається застосування винятково Мінських домовленостей, що апріорі унеможливлює досягнення справедливого врегулювання.

Чому "Мінськ" не є легітимним

У будь-якій своїй іпостасі Мінські домовленості суперечать вимогам права і справедливості.

За своєю природою, змістом і формою ці домовленості не є міжнародною угодою, не мають юридично обов’язкового характеру, а отже, не підлягають неодмінному і беззастережному виконанню.

Особи, які їх підписали від імені України і Росії (Леонід Кучма та Михаїл Зурабов), не мали офіційних і належним чином оформлених повноважень відповідно до вимог національного законодавства сторін та статей 2 і 7 Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

Виходячи з цього,

документи, що складають Мінські домовленості, не подавалися на розгляд Верховної ради, не були ратифіковані та не є юридично обов’язковими для України.

Вони також не ратифіковані Держдумою РФ. Ні Україна, ні Росія не зареєстрували їх у Секретаріаті ООН.

Крім того, відповідно до ст. 52 згаданої Віденської конвенції, Мінські домовленості є юридично нікчемними від моменту їхнього підписання як нав’язані Україні із застосуванням сили.

Всупереч твердженням Росії, згадка про "Мінськ" у рішенні резолюції РБ ООН (резолюція 2202 від 17 березня 2015 року констатувала, що Рада Безпеки "підтримує" Комплекс заходів з виконання Мінських угод і "закликає" всі сторони до їхнього повного виконання) не робить його легітимним.

В ООН існує звичаєва норма, відповідно до якої юридично обов’язковими для всіх членів ООН є лише ті резолюції Радбезу, в останньому пункті преамбули яких є посилання на главу VII Статуту ООН. А у резолюції 2202 таке посилання відсутнє!

Ну і до того ж Рада Безпеки не уповноважена надавати легітимності будь-яким неправомірним актам, особливо тим, які є юридично нікчемними, як Мінські домовленості.

Отже, резолюція РБ ООН не є юридично обов’язковим актом легітимізації Мінських домовленостей, а лише стала рекомендацією, що заохочувала врегулювання конфлікту мирним шляхом.

Як діє Росія

Ігноруючи вимоги сучасного міжнародного права і використовуючи фікцію легітимності Мінських домовленостей, Росія діє так, нібито міжнародний правопорядок, що ґрунтується на Статуті ООН, не існує або принаймні є зруйнованим. Насправді міжнародний правопорядок, визначений Статутом ООН, продовжує існувати і не зруйнований. Він є грубо порушений актом збройної агресії Росії.

Мінські домовленості – це результат неправомірного застосування Росією збройної сили, що забороняється Статутом ООН і тягне міжнародно-правову відповідальність. Парадоксальним і неприйнятним є те, що Росія як держава, на яку лягає відповідальність за вчинення агресії, намагається нав’язати Україні умови врегулювання та обмеження, які застосовуються щодо держави-агресора.

Свого часу Мінські домовленості були нав’язані Україні силою за надзвичайних обставин і в певний момент дійсно стали безальтернативним інструментом зупинення широкомасштабної агресії, попередження більших людських та територіальних втрат.

Однак подальші спроби РФ використати Мінські домовленості для врегулювання ситуації за їхнім сценарієм виявилися практично безрезультатними. Про це свідчить перебіг багаторічних переговорів в рамках Нормандського і Мінського форматів.

Як інструмент і основа врегулювання Мінські домовленості від початку були мертвонародженими.

Причина цього криється не в розбіжностях позицій сторін у питанні почерговості виконання їхніх положень, а в тому, що певна частина цих положень є нелегітимною за своїм змістом, суперечить загальновизнаним принципам міжнародного права, Конституції України та її національним інтересам. 

Будь-які спроби реанімації "Мінська" через "Формулу Штайнмаєра", "Ключові кластери" та інші подібні юридичні хитрощі є неконструктивними та безперспективними.

Кремль намагається виправдати як Мінські домовленості, так і свою вимогу про "особливий статус" для Донеччини та Луганщини та й загалом свій збройний напад на Україну нібито порушенням прав російськомовного населення і необхідністю його захисту.

Але ці твердження надумані та не відповідають дійсності. Міжнародні моніторингові інституції ООН і Ради Європи, які вивчали ситуації з дотриманням прав людини в Україні до, під час і після анексії Росією Криму та тимчасової окупації ОРДЛО, в жодному документі не підтвердили тезу про порушення прав російськомовних громадян у будь-яких регіонах України. В Європейському суді з прав людини не було і немає жодного позову і жодного рішення, в якому би йшлося про дискримінаційні порушення прав російськомовного населення України.

Інакше кажучи, головні вимоги держави-агресора до України, сформульовані в Мінських домовленостях, не мають ні юридичних, ні фактичних підстав. У зв’язку з цим слід зазначити, що відмова України від неправомірних умов врегулювання аж ніяк не порушує ні суверенітет Росії, ні її легітимні права, ні її законні національні інтереси.

Можна з впевненістю спрогнозувати, що Верховна рада України ніколи не ратифікує жодного міжнародного договору, який було розроблено на основі Мінських домовленостей і який суперечитиме вимогам Конституції та закону "Про міжнародні договори України". Запорукою цьому є категоричне несприйняття капітулянтських умов "Мінська" українським суспільством.

Примус України до "миру" на умовах агресора веде до поразки Заходу

Росія істотно порушує ключові норми Мінських домовленостей про припинення вогню і виведення своїх військ з території України, і таке порушення триває вже багато років. Попри те, що Україна, виявляючи добру волю, пішла на деякі поступки Росії, кремлівське керівництво продовжує вести війну, намагаючись примусити Україну задовольнити неправомірні вимоги.

Треба наголосити, що Україна – навіть попри юридичну ущербність Мінських домовленостей в цілому – готова виконувати їхні окремі положення, які не суперечать міжнародному праву, Конституції та національним інтересам. Але вона не зобов’язана дотримуватися тих положень, які підривають підвалини її незалежної державності, спрямовані проти збереження її територіальної цілісності та несумісні з принципами Статуту ООН.

Тиск будь-якої держави, міжнародної організації чи групи держав на Україну з метою примусити її погодитися з нелегітимними вимогами держави-агресора, передбаченими у Мінських домовленостях, робить їх співучасниками російської збройної агресії.

Примус України до прийняття свавільних і протиправних вимог держави-агресора означатиме повернення в минуле, коли в міжнародних відносинах панувало право сили, а не сила права. Поступки Росії заохочуватимуть її керівництво до нових порушень міжнародного правопорядку.

У цьому разі Мінськ стане новим Мюнхеном.

Виникне небезпечний прецедент дозволеності порушення принципу верховенства міжнародного права та основ сучасного міжнародного правопорядку і водночас – винагородження держави-агресора та покарання держави, що зазнала агресії. Все це призведе до фатальної геополітичної поразки Заходу, що потягне небезпечні далекосяжні наслідки як для України, так і для західних демократій.

Наразі, чинячи спротив агресії Росії, Україна захищає цивілізаційні цінності Заходу та його життєво важливі інтереси.

Яким є вихід?

Виходячи із зазначеного вище, безальтернативним має стати українсько-російське врегулювання на основі загальновизнаних норм міжнародного права, зокрема закріплених у Статуті ООН та Віденській конвенції, із застосуванням мирних дипломатичних засобів владнання міжнародних спорів.

Лише в такому випадку заяви західних демократій про підтримку суверенітету і територіальної цілісності України будуть змістовними і матимуть шанс на практичну реалізацію.

Стаття 51 Статуту ООН беззастережно визнає "невіддільне право на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбувається збройний напад на Члена Організації…". Це означає, що в українсько-російському врегулюванні на боці України як держави, що зазнала збройної агресії з боку Росії, мають право брати участь усі держави-члени ООН, які надавали Україні допомогу та/або застосували проти РФ міжнародні санкції в порядку колективної самооборони.

Особливе право на участь у переговорах з Росією на боці України мають США та Велика Британія як учасники Будапештського меморандуму, які разом з Росією запевняли Україну в повазі до її суверенітету та територіальної цілісності.

Сьогодні переговори щодо врегулювання відбуваються одночасно у Мінському та Нормандському форматах. Але спроба пошуку врегулювання одного й того ж питання у двох окремих форматах є аномальною і контрпродуктивною.

До того ж російське керівництво використовує Мінський формат для маніпуляцій, неправдиво стверджуючи, що російська сторона є посередником і ледь не миротворцем та що суб'єктами безпосередніх переговорів з Україною є представники ОРДЛО.

Для досягнення позитивного результату в українсько-російському врегулюванні необхідно запровадити один формат двосторонніх переговорів між Україною і Росією за участю третіх зацікавлених сторін.

Такі переговори мають здійснюватися відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права. Модель таких переговорів, визначена нормами інституту міжнародно-правової відповідальності, передбачає обов’язок держави-правопорушниці припинити правопорушення, відновити порушений правопорядок, відшкодувати спричинену шкоду. У світлі викладеного та особливостей наслідків збройної агресії Росії неодмінними пріоритетними стадіями українсько-російського врегулювання мають стати:

по-перше, негайне і безумовне припинення вогню і бойових дій;

по-друге, швидкий обмін військовополоненими;

по-третє, повне і беззастережне виведення всіх Збройних сил РФ, регулярних та іррегулярних, з окупованих територій України, включно з Кримом.

Тільки після завершення цих стадій стане можливим досягнення остаточного мирного і справедливого українсько-російського врегулювання.

За наявності політичної волі сторін припинення вогню і бойових дій можна досягти за кілька годин, обмін військовополоненими здійснити за кілька днів, виведення російських військ завершити протягом кількох місяців на основі графіка, погодженого сторонами і зафіксованого у спеціальній угоді.

Проте з боку Росії такої доброї волі немає, і тому вона вже після восьми років свідомо відмовляється припинити агресію проти України і прагне нав’язати їй неприйнятні, нелегітимні та несправедливі умови врегулювання.

Збройна агресія Росії вже стала підставою для запровадження проти неї міжнародних санкцій.

Відмова РФ припинити багаторічну агресію та її намагання вести переговори з позиції сили, а не права є додатковим правовим підґрунтям для посилення і розширення масштабів застосовуваних проти неї міжнародних санкцій.

Керівництво України повинне розробити і послідовно здійснювати щодо Росії свою власну системну санкційну політику. А надзавданням української дипломатії має стати створення антипутінської коаліції, на зразок антигітлерівської часів Другої світової війни, для притягнення Росії до відповідальності за міжнародні злочини, які вона вже вчинила і продовжує чинити проти багатьох держав.

Пам’ятаючи про сумний досвід і трагічні наслідки умиротворення агресора, яке понад 80 років тому призвело до Другої світової війни, міжнародна спільнота має вжити щодо Росії ефективних примусових заходів для відновлення міжнародного правопорядку і превенції виникнення нового глобального збройного конфлікту.

Автор: Володимир Василенко

професор, надзвичайний і повноважний посол України,

суддя Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії у 2001-2005 роках

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua