Українська стратегія щодо Білорусі: що Київ має змінити якнайшвидше

П'ятниця, 29 липня 2022, 11:00 — Олександр Шевченко, для Європейської правди
Фото: Jakub Kaminski/East News
Мітинг на підтримку Білорусі у Варшаві. Травень 2021 року

24 лютого 2022 року Білорусь, разом з РФ, стала для України державою-агресором.

Усі досягнення в білорусько-українських відносинах останніх 30 років фактично були анульовані. Йдеться не тільки і не стільки про політичні відносини – після визнання Лукашенком Криму російським у листопаді 2021 року важко було очікувати відновлення політичної співпраці між українською владою та білоруським режимом.

Проте з 24 лютого відбулася кардинальна зміна сприйняття Білорусі у масовій свідомості українців.

Атака з території Білорусі для багатьох стала шоком. До початку масових протестів у Білорусі після сфальсифікованих виборів у серпні 2020 року, Александр Лукашенко багато років був найпопулярнішим іноземним політиком серед українців, а Білорусь ще у 2021-му році називали серед топ-5 дружніх країн.

Напад на українські міста з території Білорусі став для українців травмою на роки, після якої відносини між народами доведеться відбудовувати фактично з нуля – маючи надважку тему, яка постійно підживлюватиме недовіру українців до білорусів.

Проте, рано чи пізно, нам доведеться займатися цією роботою. На якому фундаменті це буде можливо зробити?

Білоруський інтерес України

Об’єктивним інтересом України є саме існування незалежної Білорусі. Тут можна наслідувати популярну у Польщі формулу, згідно з якою існування незалежних країн на просторі ULB (Україна, Литва, Білорусь) є об'єктивним інтересом Польщі.

Український інтерес у цьому сенсі цілком збігається з польським.

Можливе включення Білорусі до складу Росії означатиме ще понад 1000 кілометрів російсько-українського кордону на півночі України та ще більше посилення російського впливу в регіоні. З іншого боку, кожен крок до послаблення залежності Білорусі від Росії також послаблює імперські амбіції і можливості самої Росії.

Тож як після 1991 року в інтересах Польщі було зберегти та підтримувати незалежність України, Литви й Білорусі, так і після закінчення війни з Росією (припускаючи успішне завершення для України), інтересом України буде підтримка незалежності Білорусі.

Вочевидь, знайдуться голоси, котрі скажуть, що незалежність Білорусі – справа білорусів, і це правильно.

Та доки незалежність Білорусі залишатиметься об'єктивним українським інтересом, доти це буде також і справа безпеки України та її майбутнього.

Польща це зрозуміла ще на початку дев'яностих, тому там уже 15 років на державні кошти працює канал "Белсат", для білоруських студентів існує безліч стипендій, а для громадян Білорусі спростили отримання посвідки на постійне проживання, а не депортують з країни.

Саме це є стратегічним баченням ситуації і реалізацією власної стратегії, яка рано чи пізно дасть свої результати.

Україна приречена бути сусідом Білорусі, а це означає, що об'єктивна зацікавленість в існуванні незалежної Білорусі буде постійною для України. Це, у свою чергу, означає необхідність виробити довгострокову стратегію власної політики щодо Білорусі. А для цього потрібне принаймні невороже ставлення до Білорусі з боку українських громадян, у тому числі тих, хто постраждав і зараз страждає від ракет, випущених з території Білорусі.

Звідси перше завдання для громадянського суспільства України та Білорусі – не допустити ворожнечі між собою, від якої виграє лише Москва.

Засади для майбутніх відносин із Білоруссю

Після 24 лютого представники української влади різних рівнів неодноразово зверталися до білоруського народу.

У цих зверненнях можна помітити низку доволі конструктивних тенденцій, що можуть стати засадами майбутнього "білоруського" напрямку зовнішньої політики України.

Червоною лінією через ці звернення і заклики проходять цілком конкретні тези:

- це не війна білорусів;

- Білорусь у цю війну втягують Путін і маріонетковий уряд Лукашенка;

– білоруси мають можливість не допустити втягнення власної армії у бойові дії проти України.

Отож, ці тези можна вважати позицією української влади щодо білоруської участі в російській агресії.

Виходячи з цієї позиції, у майбутньому можна буде відбудовувати відносини України з демократичною Білоруссю.

На чому будуватимуться майбутні українсько-білоруські відносини? Окреслимо ключові тези.

– Незалежна Білорусь – національний інтерес України.

Це фундаментальна теза, з якої повинні починатися майбутні білорусько-українські відносини.

При цьому, ця теза залишатиметься актуальною як у випадку, якщо режим Лукашенка впаде після завершення російсько-української війни, так і у випадку, якщо йому вдасться утриматися при владі.

Це вплине лише на механізми того, як Україна підтримуватиме незалежність Білорусі, але сам по собі цей інтерес залишатиметься незмінним за будь-яких обставин.

- Визнання Білорусі окупованою державою щонайменше з вересня 2020 року.

З точки зору України, це був би природній крок, оскільки Київ не визнає результат виборів у серпні 2020 року.

Враховуючи участь російських пропагандистів та силовиків у придушенні протестів у Білорусі та постійне перебування російських військ у Білорусі з того часу, Україна має всі підстави для визнання Білорусі окупованою державою щонайменше з 23 вересня 2020 року (день "інавгурації" Лукашенка).

Це дозволило би вже зараз вирішити питання відповідальності Білорусі за участь у військовій агресії, покладаючи її на представників режиму Лукашенка. Першим кроком на цьому шляху мало б бути розірвання дипломатичних відносин з режимом Лукашенка, про що нещодавно писала "Європейська Правда".

- Відокремлення білоруського народу від режиму Лукашенка.

Українська влада на рівні риторики дотримується цієї засади.

З іншого боку, психологічна травма українців, які переживають удари російських ракет з території Білорусі, триватиме роками, тож навіть після закінчення війни теза про те, що це була війна Путіна і Лукашенка, а не білоруського народу, залишатиметься актуальною.

– Участь білорусів у боротьбі українців за свободу принаймні з 2014 року.

Однією з перших жертв режиму Віктора Януковича під час подій Євромайдану став 25-річний білорус Михайло Жизневський. Цю смерть можна вважати своєрідною точкою відліку боротьби білорусів за вільну Україну у новітній історії.

У липні 2014 року був сформований полк білоруських добровольців "Пагоня", який воював на боці України на Донбасі, а у червні 2015 року з'явилася тактична група "Білорусь". Після 24 лютого білоруські військові частини були об’єднані в батальйон імені Кастуся Калиновського, який зараз воює у складі ЗСУ.

– "Рейкова війна" у Білорусі та інші приклади протистояння російській агресії всередині Білорусі.

Не слід забувати про боротьбу білорусів всередині країни, найяскравішим прикладом якої є "рейкова війна", що почалася фактично одразу після повномасштабного російського вторгнення в Україну.

В умовах розгалуженої системи спецслужб і пов’язаного з цим величезного ризику такі дії є не менш героїчними, ніж безпосередня участь у війні, тому приклади такої боротьби також можуть стати фундаментом для майбутніх українсько-білоруських відносин.

– Неможливість для режиму Лукашенка ввести білоруську армію в Україну.

Відсутність антиукраїнських настроїв серед білорусів - один із ключових факторів, які унеможливили для Лукашенка пряме залучення білоруських військових до війни РФ проти України.

Це означає, що згадані вище заклики українських політиків почули і в країні відкрився інший, невидимий, але дуже дієвий фронт, який є черговим доказом, що ця війна не є війною білоруського народу.

Остання теза, дуже важлива, але яка досі неоднозначно сприймається в Україні – визнання Світлани Тихановської як повноправного представника Білорусі.

Підстави для цього очевидні. На додачу до того, що таке визнання вже є з боку більшості країн Заходу, Тихановська вже у перші дні після вторгнення РФ зробила важливу заяву, в якій, по-перше, визнала, що Лукашенко зробив Білорусь державою-агресором, по-друге - відокремила білоруський народ від режиму, який став співучасником злочину Росії, і, по-третє, відкрито підтримала Україну.

Згодом вона оголосила про створення у Білорусі Антивоєнного руху, ще раз підкресливши, що Лукашенко є ворогом як для білорусів, так і для українців, та висловила підтримку українському народу в його боротьбі з російською агресією.

Пізніше Тихановська та представники її офісу зробили низку дій для підтримки України на міжнародній арені, а головне - неодноразово зверталися до білоруської армії та спецслужб із закликом не виконувати злочинні накази Лукашенка.

Ці факти повністю "перекривають" заяви Тихановської кількарічної давнини, які досі впливають на позицію офіційного Києва. Більш того, рішуча позиція офісу Тихановської після 24 лютого може стати одним із елементів відновлення дружніх білорусько-українських стосунків. 

 

****

Кроки назустріч ніколи не бувають простими, особливо – коли між народами пролягла війна із численними жертвами.

Проте нова стратегія відносин із Білоруссю потрібна Києву не менше, аніж білоруському суспільству.

Адже альтернативою цього може бути лише збереження північної сусідки України в орбіті РФ.

Автор: Олександр Шевченко

науковий співпрацівник Варшавського Університету (Польща)

Стаття базується на рапорті аналітичної групи "Білорусь в регіоні" при Варшавському Університеті

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Реклама: