Україні пропонують "вступ до НАТО частинами". Пояснюємо, чому ця ідея – небезпечна

Середа, 6 грудня 2023, 20:40 — , Європейська правда
Фото пресслужби президента України
Зустріч Володимира Зеленського з генсеком НАТО Єнсом Столтенбергом. Брюссель, 11 жовтня 2023 року

Що робити, якщо вступ України до НАТО затягнеться? Як подолати опір Байдена та його адміністрації, яка виступає проти навіть політичного запрошення нашої держави до Альянсу, доки триває війна?

Чинний лідер США у цьому питанні дуже категоричний, і українські та європейські лідери вже отримали з Вашингтона жорсткі прохання: не варто наполягати на тому, щоб це питання знову опинилося на столі переговорів під час Вашингтонського саміту НАТО у липні 2024 року. Зважаючи на це, західні друзі України зараз шукають альтернативний шлях зближення України та Альянсу, щоби просувати його у США та Німеччині – двох країнах, лідери яких у Вільнюсі виступили проти "звичайного" запрошення Києва до членства.

Це – передісторія того, як у публічному дискурсі та серед обговорень лідерами думок набула популярності ідея про "вступ України до НАТО частинами".

Мовляв, спершу гарантії безпеки та "ядерна парасолька" Альянсу мають поширюватися лише на частину України. А решта території, включно з Кримом і окупованими частинами східних та південних областей – отримають цю гарантію згодом, після деокупації.

Однак ця ідея – небезпечна для України.

Перш за все, зауважимо: не варто шукати у цьому спланованої гри проти України. Цю ідею на Заході просувають виключно друзі України, які не бажають нашій державі лихого.

Найактивніше це робить колишній генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен, який багато років лобіює інтереси Києва та допомагає українському керівництву порадами, а зараз співпрацює з очільником ОПУ Андрієм Єрмаком. Міністерка оборони Нідерландів Кайса Оллонгрен теж вітає ідею "часткового вступу" до НАТО. У її проукраїнськості немає підстав сумніватися – достатньо рішення про надання ЗСУ нідерландських винищувачів F-16. Підтримку цього шляху доводилося чути також від західних політиків та експертів, які багато років працюють над інтеграцією України до НАТО.

Та й деякі українські політики останнім часом почали спокійно до цього ставитися.

А завдяки тому, що ця ідея вилилася у публічний простір і опинилася у "телемарафоні" – вона здобула також суспільну підтримку. Нещодавнє опитування засвідчило, що серед "гібридних" варіантів безпекових гарантій найбільше прихильників має саме "вступ до НАТО частинами". Через це зростає ризик, що цю ініціативу візьме на озброєння і влада – мовляв, виборці цього хочуть, а ми виконуємо їхні вимоги.

Однак усупереч бажанню і одних, і других, і третіх, наслідки цієї ідеї можуть стати руйнівними і для євроатлантичного курсу, і для України в цілому.

Що саме пропонують?

Ідея, про яку йдеться, серед її прибічників відома за назвою "західнонімецький варіант", адже схема подібна до того, як свого часу до Альянсу (також після тривалих дискусій та подолавши опір окремих держав) взяли Федеративну Республіку Німеччина зі столицею в Бонні.

Держави-члени НАТО зважилися на цей крок попри те, що Східна Німеччина тоді перебувала під радянською окупацією, у Східному Берліні функціонував залежний від Москви уряд та існував ризик нападу "совєтів" на західнонімецьку територію – наприклад Західний Берлін.

Так народилося геніальне рішення: взяти до складу НАТО Німеччину (тобто ФРН), але при цьому домовитися й публічно оголосити, що гарантії колективної безпеки поширюються не на всю територію країни, а лише на Західну Німеччину.

Тоді цей підхід спрацював якнайкраще.

Членство в Альянсі справді дозволило гарантувати безпеку ФРН після завершення її окупації західними союзниками. І навіть на Західний Берлін "совєти" так і не напали, обмежуючись лише залякуванням та регулярною блокадою вільного міста. А за 44 роки, після послаблення СРСР та початку "перебудови", Берлінський мур упав. Дві частини Німеччини об’єдналися, і "парасолька НАТО" поширилася на всю країну.

Отже, ідеологи "західнонімецького варіанту" пропонують для України схожий шлях, переконуючи, що цього разу не доведеться чекати майже пів століття. Мовляв, зараз, в умовах конфлікту, процеси відбуваються інакше.

Расмуссен вважає, що "частковий вступ України до Альянсу" змінив би розклад на полі бою з армією РФ. На його переконання, Росія злякалася б самого факту того, що пів України опиниться під "парасолькою НАТО", тож залучення військових з інших натовських країн не знадобиться. "Абсолютна надійність гарантій за статтею 5 утримала б Росію від посилення нападів на українську територію в межах НАТО і таким чином звільнила б українські сили для спрямування на фронт", – сказав Расмуссен.

Це пояснення має дві проблеми.

По-перше, ця схема не працює так, як пояснює ексгенсек. Немає жодної великої держави НАТО, яка готова погодитися на настільки високий ризик того, що військові дії точитимуться на території Альянсу (про це трохи далі).

А по-друге, для України це несе приховані ризики, які можуть завершитися остаточною втратою окупованих територій.

Як поділити Україну?

Це – перший ризик, який несе ідея "вступу до НАТО частинами".

Україна – не Західна Німеччина, і ситуація зараз не та, яка була у 1955 році.

Тоді існував доволі чіткий, документально зафіксований "кордон" між зоною радянської окупації (маріонетковою "НДР") та рештою території Німеччини в межах колишньої зони окупації західними союзниками. Збройних сутичок не відбувалося. "Кордон" не рухався від завершення Другої світової війни.

Тож запитання про те, яка територія підпадає під гарантії безпеки, не поставало – звісно ж, "парасолька НАТО" мала покривати усі землі під контролем уряду в Бонні.

З Україною цей підхід не працює.

Неможливо провести "кордон НАТО" по лінії під контролем ЗСУ. І не тільки через те, що розташування ЗСУ постійно обстрілюються росіянами (до цього безпекового ризику ми повернемося згодом)

Важливо також те, що лінія зіткнення не є чіткою (є території, контроль над якими оголошують обидві воюючі сторони). До того ж вона постійно рухається, часом дуже сильно.

Через це неможливо також провести, скажімо, 10- чи 40-кілометрову зону від лінії зіткнення – подекуди відмінність буде значною, бо на межі "зони безпеки" опиняться значущі міста. Достатньо згадати про Запоріжжя і Херсон, які справді часто опиняються під ворожими обстрілами. А від Херсона до окупованих Олешків – менше 5 кілометрів!

Але головне – те, що Альянс просто не здатен давати "парасольку безпеки" за лінією, проведеною на рівні окремих міст та сіл. Це так не працює.

Договір про вступ нового члена має бути ратифікований усіма членами Альянсу, і процес ратифікації може затягнутися (Швеція чекає на своє рішення вже півтора року). Неможливо передбачити, як зміниться лінія фронту за такий тривалий час.

Чи не єдиний варіант, який потенційно міг би спрацювати (але все одно не спрацює, про це далі) – це гарантії безпеки Україні без територій, які Росія називає "своїми" та які вона "за документами" анексувала – тобто без Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей та Криму. Але це нонсенс, це категорично неприйнятно!

Таке рішення означало би, що й Україна, і її партнери побіжно погоджуються на втрату Україною цих регіонів, а НАТО оголошує, що закриватиме очі на їхню окупацію.

Зважаючи на настрої суспільства й на те, що українці категорично відкидають територіальні компроміси, будь-яка українська політична сила, яка дасть на це згоду, скоїть електоральне самогубство. А ратифікація такої угоди українським парламентом не буде легким завданням.

Руйнування "статті 5" НАТО

Інша, більш очевидна перепона – це те, що Росія зараз обстрілює всю Україну – ракетами, дронами і не лише. Подекуди по територіях, наприклад, Дніпропетровщини чи Сумщини "прилітає" також артилерія.

Расмуссен вважає, що ратифікація договору про натовську "парасольку безпеки" змусить Росію моментально припинити ці атаки, але це очікування, м’яко кажучи, сумнівне.

Якраз навпаки.

Російські атаки (ракетні, дронові тощо) на "новоявлену територію Альянсу", найімовірніше, не припиняться. Навпаки, вони стануть для Путіна порятунком!

Адже не секрет, що зараз жоден із лідерів НАТО не прагне вступати у відкриту війну з Путіним. Жодна держава не схвалює надсилання своєї армії в Україну чи вступ у пряме збройне протистояння з армією РФ. І якщо просто зараз, під час ведення активних бойових дій, оголосити частину України "територією НАТО" – це бажання в столицях Альянсу, дуже ймовірно, не з’явиться.

Україна отримає співчуття; ще більше зброї; можливо, віддалені ракетні атаки від США по окремих неядерних потужностях Росії. Але реального захисту Україна не отримає, а ракетні атаки РФ продовжаться.

Між тим це означатиме руйнацію основи НАТО, його системи колективної безпеки.

Бо навіщо потрібен Альянс, якщо той не здатен ефективно захистити нового члена? Та й в інших членів НАТО, як-от держав Балтії, виникне питання: невже нас, у разі чого, теж будуть захищати лише добрим словом і постачанням зброї?

У Вашингтоні, Берліні, Парижі тощо чудово розуміють цю небезпеку. Тому імовірність того, що там погодяться навіть на "частковий" вступ України у Альянс, – нульова.

Гарантія нападу України

Звісно, все описане стосується поточного моменту.

Не можна навіть виключити тривалого перемир’я на кшталт "Мінська", яке зафіксує лінію зіткнення й дозволить потенційно поширити "гарантії безпеки" на більшу територію. Не можна виключити "замороження" конфлікту (наприклад зі зміною влади у РФ), коли ракетні обстріли України зупиняться й небезпека, описана вище, спаде.

Припустімо навіть малореальний варіант, що суспільна думка в Україні зміниться, а кількість тих українців, які будуть готові на важкі компроміси заради "вступу до НАТО частинами", зросте.

Але навіть тоді "західнонімецький сценарій" для України буде не просто неробочим, а дуже небезпечним.

Бо ключова відмінність між Україною і повоєнною Німеччиною – те, що Україна є жертвою агресії та законно прагне повернути свої території. За жодних обставин не існує ймовірності того, що це бажання в суспільстві (а отже, й серед політиків) будь-коли зникне.

Натомість у Німеччині була протилежна ситуація: тамтешнє керівництво та суспільство, із травмою свого історичного злочину, ані у 1955 році, ані згодом у принципі не розглядало можливості повернення окупованої Східної Німеччини військовим шляхом. Тому вступ ФРН до Альянсу був відносно безпечним.

А тепер уявімо, що станеться у разі вступу до НАТО лише підконтрольної частини України.

Є абсолютно впевненість, що в цьому разі – одного дня у майбутньому, відновивши військовий потенціал, – українське керівництво вирішить відвоювати свої законні території.

А втім, до того часу свої сили відновить також армія РФ. І водночас Росія укріпиться в думці, що окуповані території, які лишилися без захисту НАТО, – це її земля. Хтось може собі уявити, що Росія взагалі не відповідатиме на таку українську контратаку, не обстрілюватиме об’єктів на решті української території тощо? Байдуже, чи буде Путін живий, і чи він керуватиме країною – це все одно означатиме втягування НАТО у війну з РФ.

Годі й говорити, що для лідерів Альянсу – від Байдена до Орбана – цей варіант неприйнятний. І що вони це усвідомлюють.

Звідси походить основна небезпека для України.

Через ризики, про які йдеться вище, неуникною умовою вступу України до Альянсу до повної деокупації є гарантія того, що ми, як відповідальний член Альянсу, не будемо повертати свої окуповані території силою.

Без цього шанси на ратифікацію договору про наш вступ є нульовими.

Однак така згода Києва означала би, що ми юридично відмовляємося від повернення окупованих регіонів – від Криму до частини Запоріжжя. Ймовірно, назавжди. Бо реальність того, що Росія віддасть їх добровільно, – зникаюче мала.

Але й це лише частина небезпеки.

Погляньмо правді у вічі: хай які гарантії незастосування сили для повернення Сходу та Півдня дасть Київ у 2024 чи 2025 році – вони можуть виявитися незначущими за 10 чи 15 років, коли майбутня влади України – за широкої підтримки суспільства та принаймні частини західних союзників – порушить обіцянку та спробує повернути свої законні землі. Або принаймні їхню частину. І це, знову ж таки, поставить НАТО "на розтяжку". Бо або стаття 5 діє повноцінно, або її можна вважати зруйнованою, а Альянс – недієвим.

Те, що в Берліні та Вашингтоні також розуміють це, не викликає жодних сумнівів.

А тому є надзвичайно високий шанс, що навіть у разі, якщо Україна зважиться на ганебний для себе крок і погодиться на вимогу про фактичну відмову від своїх територій (а ця умова неодмінно з’явиться у так званому "західнонімецькому варіанті"!), то в підсумку навіть це не дозволить Києву отримати повноцінне членство з дією "п'ятої статті" – лише якісь проміжні та недієві "безпекові запевнення". Бо інше просто не пройде ратифікацію у західних парламентах.

Словом, для України цей варіант не має жодних плюсів. Попри те, що зараз його пропонують наші друзі.

А ризики, які він несе, – величезні.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.