Без миру та з компромісами. Які загрози несе Україні саміт у Швейцарії та чи можна їх уникнути

Середа, 5 червня 2024, 19:45 — , Європейська правда
Фото пресслужби президента України
Володимиру Зеленському перед швейцарським Самітом миру доведеться ухвалити непросте рішення щодо принципових для України питань

Європейські вибори? Саміт НАТО? Владнання проблем у відносинах з сусідами? Для української дипломатії всі ці та й інші міжнародні питання нехай не зникли повністю – але перетворилися на другорядні.

Вже тривалий час ключові зусилля і центру, і посольств спрямовані на Саміт миру у Швейцарії – першу зустріч лідерів, які мали зібратися для узгодження обрисів "справедливого миру" та шляхів завершення російської агресії.

Однак підготовка до саміту, який відбудеться за 10 днів, йде не за планом. Ті досягнення, на які розраховували організатори, тепер виключені.

Понад те, високою є загроза, що саміт лише вдарить по Україні.

Реклама:

"Європейська правда" мала змогу ознайомитися з текстом підготовленого рішення саміту, і воно не додає оптимізму.

Поступки, які протиснули Швейцарія та держави Глобального Півдня і з якими зрештою погодився Київ, є дуже небезпечними. З документа прибрали ключові ідеї, заради яких у принципі організовували зустріч на найвищому рівні. А ще проєкт рішення саміту підриває роль "формули миру Зеленського" як сценарію, що має привести до справедливого миру.

Через це серед партнерів лунає навіть ідея про те, щоби відмовитися від спільного рішення взагалі.

В іншому разі у майбутньому знадобиться філігранна майстерність дипломатів, щоб обійти ті небезпеки, які з’являться.

У медіа лунають також питання щодо статусності саміту, яку підірвали дії не лише Росії і Китаю, але й, на жаль, США. Утім, ці проблеми значною мірою вдалося подолати: саміт у Швейцарії буде подією світового масштабу. Аби лише він не ініціював нові саміти, які ще більше гратимуть проти інтересів України. А це – ще одна, цілком реальна небезпека.

Ми детально описали цю історію у статті, а також пояснили її у відеоформаті для тих, хто віддає перевагу відео.

Формула перемоги

Перш за все, треба коротко окреслити, яку саме ідею Україна та її однодумці початково вкладали у Саміт миру. Бо якраз на цьому етапі "зради" абсолютно не було. Навпаки, ця ідея виявилася дуже корисною і допомогла зупинити дуже шкідливі для України процеси.

Ще восени 2022 року на саміті G20, що відбувся за участю президента Зеленського (він виступав по відеозв’язку), Україна офіційно представила ключовим країнам світу так звану "формулу миру Зеленського" – перелік з 10 пунктів, які окреслювали українське бачення завершення російської війни.

За два роки всі ці пункти лишаються актуальними і бажаними для України.

Будемо говорити прямо: цей план коректно називати не лише "українською формулою миру", а й "формулою перемоги України". Виходячи з неї, Росія має визнати свою поразку, відмовитися від окупації, компенсувати завдані збитки, покарати винних у здійсненні агресії, включно зі створенням "трибуналу для Путіна" тощо. Тож від початку йшлося не про план "примирення" між жертвою та агресором, а про справедливе покарання Росії під міжнародним примусом.

Треба також розуміти, що поява цього плану у 2022 році не означає, що тоді хоч хтось розраховував на його швидке виконання. Мета була іншою, і вона спрацювала на всі 100%.

Тоді багато світових гравців почали просувати свої "мирні ідеї", які передбачали поступки з боку України – відмову від частини територій, обмеження суверенних рішень тощо.

Ці ініціативи знаходили підтримку навіть у державах, які у нас зараховують до "дружніх".

Корінь проблеми був у тому, що значна частина світових політиків насправді не проти контрольованої та обмеженої поразки Києва, аби лише припинилася війна у цій далекій Україні, а її наслідки перестали бити по їхньому електорату.

Багато хто навіть у державах Заходу, навіть у керівництві США досі наївно вважає, що обмежені поступки України агресору дозволять повернути мир до Європи. Тоді, у 2022-му, такі думки були ще більш поширені. Просувати їх напряму політики держав Заходу не могли (бо це аж надто токсично), але різноманітні китайські, індонезійські тощо плани "умиротворення агресора" падали на родючий ґрунт.

Український мирний план мав припинити або принаймні заморозити ці процеси – і він цього досяг. 

Поява та активне просування "мирного плану Зеленського" зайняли цю нішу. Чимало держав та організацій, включно з Євросоюзом, публічно проголосили, що вважають український план єдиним та безальтернативним та готові працювати над його втіленням. Натомість альтернативні "мирні плани" маргіналізувалися.

(Не)вміння зупинитися

Надзвичайно важливою деталлю української ініціативи було те, що вона не вимагала від Києва узгоджувати все це з Москвою, та й загалом не передбачала участі Росії протягом всього процесу. Навпаки, ідея полягала у тому, що спершу світ усе узгоджує, а вже потім через тиск "примушує Росію до миру".

Але будь-який план потребує переговорів. Так працює дипломатія у світі. І якщо ці переговори не будемо вести ми – то хтось інший вестиме їх за нас.

Саме тому Україна не могла просто обмежитися презентацією своїх 10 пунктів і далі чекати на "згоду на болотах". Ми мали демонструвати як мінімум зацікавленість. Тому і з’явилися відомі читачам "зустрічі радників" щодо "формули миру", яких наразі пройшло чотири: у Копенгагені (Данія), Джидді (Саудівська Аравія), поблизу Валлетти (Мальта) та у Давосі (Швейцарія).

Київ щоразу представляв ці зустрічі як перемогу, хоча це далеко не завжди було так.

Єдиною справді "переможною" подією стала зустріч радників у Джидді, адже там до переговорів вдалося залучити Китай, і це, по суті, нейтралізувало найактивнішого адвоката "альтернативного мирного плану". Але успіх виявився одноразовим: невдовзі китайці знайшли привід образитися на Київ через одне з голосувань у Генасамблеї ООН і вийшли з діалогу щодо мирного плану.

А одночасно – перейшли до активнішої підтримки агресора на полі бою.

Далі був ляпас від Пекіна, коли китайський представник був у Давосі поруч із місцем чергової зустрічі радників, але демонстративно проігнорував її. Київ і досі не припиняє спроби повернути китайців за стіл переговорів, але всі вони (очікувано) були марними.

Але найбільшою проблемою стало не питання участі чи неучасті китайців.

Головна біда – те, що українська сторона діяла, не зважаючи на зміни навколо.

Не ізолювавши Росію, не перетягнувши Китай на свій бік (облишмо в стороні питання про те, чи було це можливо), не маючи передумов на полі бою тощо, які змусили б інші держави повірити в нас – Україна стала наполягати на проведенні Саміту миру. При цьому в Києві поставили за мету залучити якомога більше держав світу. Навіть тих, що перебувають в орбіті впливу Китаю. 

Українські дипломати отримали вказівку будь-що добиватися ухвалення спільного рішення саміту, тобто такого, яке сподобається усім учасникам – від Польщі і Британії до Аргентини і Конго. Хоча було очевидно, що за такого широкого консенсусу рішення точно не відповідатиме українським амбіціям.

Зокрема – щодо "формули миру", яка до вподоби далеко не всім у світі.

Словом, отримавши у 2023 році реальну дипломатичну перемогу, коли вдалося "забетонувати" українську "формулу миру", у 2024 році Київ власноруч поставив це досягнення під загрозу. Хоча ніхто не змушував українську сторону поспішати з проведеннями саміту.

"Обнулення" мирного плану України

Зараз до дати саміту лишилося всього 10 днів, тож фінальний проєкт рішення вже готовий. Швейцарці врахували у ньому пропозиції ключових гравців (та й самі додали кілька не дуже добрих для нас правок) та розіслали те, що вийшло, у столиці держав-учасниць для остаточної процедури узгодження перед тим.

Цей документ вже опинився в окремих ЗМІ; "ЄвроПравда" також має його у розпорядженні.

І він повністю руйнує початкову ідею Саміту миру.

Нагадаємо, Україна мала чіткий план і навіть публічно комунікувала його.

Зустріч лідерів у Швейцарії не повинна була принести повноцінного прориву на кшталт завершення війни, натомість мала привести до загальносвітового визнання "формули миру Зеленського".

Важлива деталь: оскільки український мирний план в цілому не має шансів на затвердження низкою держав Глобального Півдня, і в Києві це чудово усвідомлювали, то для них придумали креативну схему. Учасникам саміту дали можливість не долучатися до формули в цілому, а натомість кожна країна могла обрати для своєї підтримки лише один або кілька пунктів. Наприклад, усі без винятку держави Африки підтримують пункт плану про продовольчу безпеку та ще якісь "неконфліктні" пункти. І ніхто не вимагав би від них долучатися до позиції про виведення військ РФ з України. Київ наперед погоджувався з такою вибірковістю.

Отже, за задумом організаторів, країни-учасниці саміту об’єднувалися у дев’ять секторальних груп, кожна з яких розробляла механізм виконання кожного з пунктів "мирного плану Зеленського". Далі ці дев’ять механізмів об’єднувалися би у великий всеохопний план з ультимативними вимогами до РФ, і вже на цьому етапі до розмови могли запросити Росію з вимогою виконати план, розроблений світовою спільнотою.

Саме таку філософію мав написаний на Банковій перший проєкт комюніке саміту, який Банкова передала Швейцарії ще у квітні ("ЄП" мала змогу з ним ознайомитися).

Але під тиском Берна та інших столиць цей план був повністю переглянутий.

Ключова зміна – це те, що "мирний план Зеленського" перестав бути безальтернативним або навіть ключовим документом для врегулювання війни. 

Тепер йдеться про те, що учасники саміту ґрунтуються на "українській формулі миру та інших мирних пропозиціях", без особливої ролі будь-якої з них. А отже, категорично неприйнятний для нас план Китаю (в якому окремі пункти більше схожі на складові капітуляції України), або африканський план, який свого часу схвалив Путін, або інші ідеї, кожна з яких ґрунтувалася на поступках України агресорові – отримують рівно таку ж легітимність, як і український мирний план.

З проєкту вичистили також усі пункти, які могли служити місточком до "мирного плану Зеленського", як-от перелік його пунктів. І звісно ж, тепер взагалі нічого немає про ту ідею, з якою Банкова виходила початково – що держави-учасниці першого Саміту миру мають розділитися на групи і розробляти дорожні карти втілення цих пунктів.

Постає питання: навіщо Київ погодився на такі зміни?

Загалом відповідь очевидна. У намаганні збільшити кількість держав-учасниць саміту українська сторона стикнулася з тим, що її креативний підхід із часткового залучення держав до підтримки "формули миру" не знайшов розуміння і підтримки з боку частини партнерів. 

"ЄвроПравді" невідомо, хто саме був противником такого підходу і чия позиція стала ключовою. Чи був це, наприклад, Китай, який до останнього не казав ні "так", ні "ні" і висував нові й нові умови та зауваження.

Утім, можна з певністю говорити, що така поступка має далекосяжні наслідки. І є дуже велике питання про те, чи є вона виправданою. 

А тепер це пішло у минуле, адже у разі, якщо Київ схвалить рішення саміту в нинішньому вигляді, він дасть зелене світло на просування існуючих і появу нових планів, які точно будуть менше враховувати українські інтереси. І навіть найближчі друзі України не зможуть цьому завадити.

"Так, ми інвестували багато зусиль у вашу "формулу миру". Але надалі ми не зможемо бути більшими українцями, ніж самі українці", – поділився з "ЄП" один із західних дипломатів, здивований такою зміною.

Чим ще готова поступитися Україна

На жаль, і це не всі проблеми того рішення, яке можуть ухвалити у Швейцарії.

Загалом, саміт у Швейцарії не буде обговорювати шлях до миру. Цей пункт викреслили з порядку денного Саміту миру (хай як абсурдно це звучить).

Звісно, Зеленський чи хтось із дружніх до України лідерів може про це заявити у виступі – але це не має бути темою дискусії. Натомість лідери сконцентруються на трьох питаннях: це ядерна безпека, продовольча безпека та звільнення полонених. Ці пункти є в українському плані (хоча й не лише у ньому), однак їхнє виконання напряму не дотичне до досягнення миру.

Як пояснюють швейцарці, такий вузький вибір зробили для того, щоби "полегшити досягнення консенсусу". Водночас це несе також додаткові загрози для України. Зокрема, у чутливому питанні щодо участі Росії у формуванні майбутньої "рамки миру".

Наголосимо, у цьому пункті чіткої "зради" наразі немає, але тенденція – загрозлива.

Про те, що на якомусь етапі Росія має долучитися до переговорів, у Києві говорили і раніше (та й, зрештою, пункти мирного плану неможливо виконати без російської участі). Але раніше це мало осмислену структуру, яка не загрожує зрадою: світові лідери мали узгодити порядок дій, що включав би тиск на Москву і потенційно міг привести до припинення війни та виведення російських військ, а також забезпечив би ядерну, продовольчу, енергетичну безпеку регіону тощо; а далі, вже маючи узгоджений план, посередники від імені України починали би комунікувати з Росією; і лише після того, як Москва погоджувалася би на дії у такій матриці – її представників запрошували би на Саміт миру.

Під час редагування проєкту документа цей ланцюжок викреслили, але мету долучення Росії лишили. Тепер для того, щоб вона стала учасником процесу, достатньо провести переговори щодо "ядерки", постачання продовольства і обміну полоненими. 

"Ми домовилися здійснити конкретні кроки, що стануть заходами зміцнення довіри (між Україною та РФ) у вищезазначених сферах з подальшим залученням представників Російської Федерації (до переговорів). Ми також домовилися провести наступний саміт", – каже проєкт рішення.

Тобто для того, щоби Росія перетворилася з агресора на учасника мирних переговорів, потрібно втілити розмиті "заходи зі зміцнення довіри" лише за трьома тематиками.

При цьому в обсязі вимог за "ядерним блоком" Україна пішла на суттєві поступки: з проєкту рішення викреслили усі згадки про звільнення або демілітаризацію Запорізької АЕС. І Росія може сказати: станція функціонує безпечно, під управлінням українських фахівців та у режимі холодної зупинки. Мовляв, ми все зробили, пункт з рішення саміту виконаний.

Як Україні вийти з глухого кута?

Звісно, українські учасники можуть говорити про те, що Україна, навіть підписуючи документи, не змінює свою позицію. Київ може аргументувати, що хоча у цьому рішенні не йдеться про виведення військ і про відновлення територіальної цілісності – але ж це саме собою, та й у проєкті кілька разів згаданий Статут ООН…

Але це так не працює.

Ухвалення подібного рішення стане потужним сигналом для всього світу про те, що Україна поступилася ключовими принципами, а Зеленський на саміті у Швейцарії особисто схвалив можливість таких поступок.

"Відмотати назад" це навряд чи буде можливо.

Та й зі Статутом ООН далеко не все очевидно, як засвідчують документи, що є у розпорядженні "ЄП": початкове українське формулювання про те, що параметри майбутнього миру мають "відповідати статуту ООН", змінилося на дещо м’якше, про те, що Статут повинен мати "спрямовуючу роль". Ми не знаємо, хто з держав-учасниць саміту наполіг на таких змінах, але також не можемо виключити, що дехто мріє використати цю дивну корективу, щоби згодом нормалізувати перегляд кордонів України.

На тлі інших змін у рішенні "мирного саміту" це виглядає цілком гармонійно.

Але чи потрібно це Україні?

Є всі підстави вважати, що сама ідея будь-що провести саміт у 2024 році була помилковою. Значно далекоглядніше було би не педалювати цей процес до досягнення необхідних умов; це детально описане вище.

Зараз, звісно ж, від його проведення не відхреститися.

У подію вкладено забагато зусиль. Вдалося, як стверджують, долучити до саміту понад 100 держав; 80 з них візьмуть участь на рівні глав держав та урядів (хоча деякі, як подейкують джерела "ЄП", не поїдуть у Швейцарію і долучаться онлайн). Та й зараз президент Зеленський подорожує світом і вмовляє "проблемні" країни не приставати до прикладу Китаю чи Саудівської Аравії та погодитися взяти участь.

Зрештою, навіть США погодилися на особисту присутність віцепрезидентки Камали Гарріс та безпекового радника Джейка Саллівана.

Але ми точно ще маємо право відмовитися від підсумкового документа саміту, який після усіх редагувань не видається прийнятним для України. Бо схвалення ТАКОГО підсумкового комюніке несе для нас величезні ризики. Можна послатися на неприйнятні зміни, на їхнє несприйняття українським суспільством тощо – і це буде абсолютно щирою позицією.

Володимир Зеленський має знайти шлях, який дозволить не "вбивати" його "формулу миру", як це може статися після швейцарської зустрічі, а посилити її і повернутися до того, що саме український мирний план має стати основою завершення загарбницької російської війни.

Є принципи, якими неприйнятно поступатися. Навіть якщо ціною буде втрата десятка учасників саміту. Учасників, які й без того не підтримують нас, а натомість будуть раді долучитися до "альтернативного саміту", організованого РФ. Про нього, до речі, вже зараз активно натякають у Москві. 

 

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Реклама: