Чому британці розриваються між Brexit і членством в ЄС

Четвер, 12 травня 2016, 09:15 — Артьом Георганов, Університет Софії
Фото businessinsider.com

За два місяці після призначення дати референдуму про вихід Великої Британії зі складу Європейського Союзу і формального старту очолюваної прем'єр-міністром Девідом Кемероном кампанії по збереженню Британії в ЄС вже досить добре видно, що це була нерішуча, скромна і надто "вегетаріанська" кампанія з боку європейських політиків.

Ви можете подумати, що це взагалі властива для пристойної європейської країни практика ведення публічної дискусії, де просто не прийнято вести політичну кампанію в іншій тональності? Нічого подібного.

Британці знаються на навішуванні ярликів на своїх супротивників і щирому засвідченні виборців, що невірний голос приведе їх не інакше як у прірву.

У Британії зовсім не прийнято говорити з риторичних позицій "за все хороше проти всього поганого". Все погане завжди персоніфіковано і має яскраво виражену партійну приналежність.

Тому Консервативна партія у своїй офіційній розсилці напередодні нещодавніх місцевих виборів попереджала: голосуйте за консерваторів, а не за Лейбористську партію Джеремі Корбіна, чия політика включає друкування грошей, підвищення прибуткового податку і пуск під злам системи ядерної оборони.

У питанні Brexit все не так.

Коли справа стосується дискусії про європейський вибір, градус впевненості у своїй правоті і катастрофічних наслідках протилежного рішення знижується, провідні політичні гравці не виступають з тих позицій, що антиєвропейське рішення призведе до обвалу фунта, змусить підвищити податки і зруйнує оборонну міць, вже давно збудовану навколо загальноєвропейської кооперації, а на вулиці, зрештою, опиняться мільйони безробітних.

Вони скромно повідомляють, що попереду буде багато невизначеності і, швидше за все, щось не дуже хороше станеться для економіки країни.

Питання надполітичного значення

Класик сучасного права Карл Шмітт казав, що політичне – це розрізнення друга і ворога. Однак у такому випадку в європейському питанні в Британії дуже мало політичного.

Це не звична боротьба лейбористів проти консерваторів, лінія протистояння вийшла за звичні партійні рамки і пройшла між окремими персоналіями, найчастіше в межах однієї партії.

Своїм рішенням дати кожному всередині Консервативної партії визначитися з власною позицією в європейському питанні прем'єр-міністр Кемерон фактично вивів всю партійну машину за рамки кампанії.

Ну не може один консерватор вдень разом зі своїми однопартійцями вести запеклу боротьбу проти лейбористів в рамках місцевих виборів, що наближаються, а ввечері вже разом із лейбористами битися проти своїх соратників по партії, які мають протилежні погляди на європейське майбутнє Сполученого Королівства.

В результаті двопартійне британське політичне поле виявилося незвично фрагментованим, у його межах кожен зі значущих учасників дискусії тяжіє до усередненої позиції, заданої самим Кемероном у формулі "найкраще з двох світів".

Ми всі хочемо одного і того ж — ніби кажуть нам британські політики — бути максимально відкритими світу, особливо своїм заокеанським англомовним союзниками, і при цьому мати преференційний доступ до європейського ринку.

Одні вважають, що найкраще місце для вирішення цієї задачі – всередині ЄС, інші – за його межами. І здається, на певному рівні обидві сторони погоджуються, що різниця не така вже й велика — залишатися всередині ЄС або поруч з ним.

Фундаментально британський політичний клас не знає, як краще. З одного боку, він побоюється невідомості, з іншого – бачить нові можливості і при цьому залишається заручником своєї попередньої риторики.

Протягом багатьох десятиліть Європейський Союз служив своєрідним громовідводом для британських політиків. Іноді в явній, але частіше в алегоричній формі, напівнатяками, британському виборцю давали зрозуміти, що всі проблеми походять звідти, з континенту, а ми, правляча наразі партія, все робимо правильно.

А все погане — це витрати загальноєвропейських регулюючих норм, побори в бюджет ЄС і європейські мігранти з надто широкими правами. І від цієї позиції не можна так просто взяти і відмовитися.

У британському публічному просторі просто не існує явно європейської позиції, яка визнає наднаціональний союз як єдино адекватну часу форму організації європейського простору.

Кампанія Кемерона будується по застарілих шаблонах, що представляють ЄС як необхідне зло, де численні проблеми з деяким виграшем компенсуються перевагами єдиного ринку.

Це може бути зручна формула для повсякденної партійної політики, але поганий порядок денний напередодні, мабуть, найважливішого рішення в британській історії XXI століття.

Британський виборець відчуває слабкість і до певної міри лицемірність позиції Кемерона і його соратників; він розуміє, що агітують за ЄС люди, які самі повною мірою не визнають ЄС як самоцінне благо.

Виборці незадоволені британським політичним класом, який по-справжньому так і не вирішив, чи потрібен їм ЄС, чи ні.

"Антиєвропейський" голос буде не лише голосом проти ЄС, з яким у британського виборця і так традиційно складні стосунки, але й протестним голосом проти власного політичного істеблішменту, в якому не відчувається готовність ухвалювати справді політичні рішення і нести відповідальність.

Голос ідентичності

Як наслідок, британський виборець оперує не таким вже й великим асортиментом раціональних аргументів.

Наприклад, йому досі не зрозуміло, чи буде Британія багатшою за межами ЄС, чи ні, а якщо ні, то наскільки.

Усі ці нескінченні прогнози ймовірних витрат від виходу настільки ж численні, як і непереконливі. Ніхто не знає і не може знати, на яких умовах Британія буде виходити з ЄС.

Чи захоче ЄС карати непокірне Королівство і заважати перетворенню Brexit в історію успіху чи ні? Про це поки нікому невідомо – ні в Лондоні, ні в Брюсселі, ні в Берліні.

У такій ситуації важливу роль починають відігравати ірраціональні аргументи, такі як ідентичність.

Британська ідентичність – річ сама по собі досить специфічна. Британія, при всій своїй винятковості, відчуває свій зв'язок з континентом, зрештою, країна боролася і перемагала у двох світових війнах, у тому числі і для того, щоб Європа знайшла свій нинішній вигляд.

Але, з іншого боку, Велика Британія відчуває ще більший зв'язок зі своїми колишніми англомовними колоніями: США, Канадою, Австралією, Новою Зеландією. І "антиєвропейська" кампанія спекулює на цих почуттях.

Попередній мер Лондона Борис Джонсон (ліворуч) і прем'єр-міністр Девід Кемерон (праворуч) разом агітують за кандидатуру Зака Голдсміта на посаду нового мера Лондона   

Борис Джонсон, екс-мер Лондона і за сумісництвом провідний політик в "антиєвропейському" таборі, в день пам'яті АНЗАКа (Австралійсько-новозеландський корпус, який воював у Першій світовій на боці Великої Британії) бідкався, що Британія дискримінує австралійців і новозеландців, які бажають жити в Сполученому Королівстві, на користь мігрантів з ЄС.

Тут, звісно, складно говорити в термінах дискримінації.

Можна згадати, що, наприклад, керівником Банку Англії є громадянин Канади. Складно уявити в найближчому майбутньому на такій високій посаді громадянина Угорщини чи навіть Данії.

Але все ж реальність є такою, що

для пересічного громадянина Британії канадець чи новозеландець набагато ближчий, ніж португалець або хорват. І багато британців дивуються, як так вийшло, що у перших в Британії прав формально менше, ніж у других.

Багато хто наполягає на тому, що Британії потрібно було вибудовувати особливі відносини з країнами очолюваної нею Співдружності націй, а це, на хвилинку, 53 держави з населенням в 2,245 млрд осіб, для 17 з яких британська королева де-юре все ще залишається главою держави.

Проблема в тому, що заклик до ідентичності — це двосічна зброя: поки одні кажуть, що Британія дуже особлива і відмінна від решти Європи, всередині самого Сполученого Королівства достатньо тих, хто готовий використовувати свою особливість і відмінність як політичний аргумент.

Багато вже було сказано про Шотландію, де націоналісти заявили про новий референдум щодо виходу зі складу Британії, якщо та полишить ЄС. Але це не єдиний спантеличений регіон.

Складним є ставлення до можливого Brexit і в Північній Ірландії. Одним із факторів успішного умиротворення Північної Ірландії в 1998 році було усвідомлення того, що через відсутність кордону між двома Ірландіями в межах ЄС завдання збройної боротьби певною мірою втрачає сенс.

Вихід Британії з ЄС не означає, що Ольстер відгородять від решти Ірландії колючим дротом, але досі прозорий кордон в тій чи іншій формі може стати відчутним.

Якщо правдивим є твердження, що справжні кордони нації визначаються митними постами, то Ірландія знову ризикує стати розділеною нацією.

Шинн Фейн, що колись очолювала збройну боротьбу проти Лондона, зараз є чітко проєвропейською партією, інші ж північноірландські політичні сили (так, Північна Ірландія — це таке багатопартійне місце в двопартійній країні) розколоті й

можливе рішення про вихід Британії з ЄС може стати серйозним випробуванням для стабільності в Північній Ірландії.

Асортимент ризиків занадто великий, можливі вигоди – дуже гіпотетичні, і все ще здається, що Британія вирішить залишитися. Про це кажуть і експерти – наприклад, Bloomberg виміряв невимірюване і бачить лише 22-відсоткову ймовірність виходу Британії з ЄС.

Але це не буде перемогою Девіда Кемерона і його соратників, це буде перемога здорового глузду, а він у цій ситуації виявився безпартійним. 

 

 

Автор: Артьом Георганов,

докторант Університету Софії за спеціальністю "політологія"

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора

 

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua