Євразійська інтеграція змінює формат: що стане іншим з розширенням ШОС

Вівторок, 13 червня 2017, 09:05 — , Інститут міжнародних відносин КНУ

На саміті Шанхайської організації співпраці (ШОС), який відбувся 8–9 червня в Астані, її новими членами стали Індія і Пакистан.

Ця подія – не лише найважливіший підсумок саміту, а й одна з найбільш значущих в історії ШОС. Для організації, створеної 2001 року, нинішнє розширення – перше в історії. Це не просто трансформує "Шанхайську шістку" у "вісімку". Рішуче змінюється географічний ареал організації, її геополітичний масштаб.

Тривалий час ШОС сприймалася в масштабі Центральної Азії, навіть членство Росії і Китаю бачилося як участь у ній найважливіших партнерів центральноазіатських держав. Згодом коло зацікавлених країн розширювалося, приєднувалися нові спостерігачі і партнери по діалогу, але сприйняття не надто змінювалося.

Майже всі "новачки" межували з регіоном, мали тут інтереси, істотні, але не першочергові – точно так, як і Китай з Росією. Амбітніші плани регулярно озвучувалися на самітах ШОС.

Саме так з'явилися заявки на членство Ірану та Індії, в яких була зацікавлена ​​Росія, і Пакистану, якого лобіювали Китай і Узбекистан.

Але ані гострої необхідності, ані політичних умов реалізувати ці плани не було, і тому їхні ініціатори не докладали особливих зусиль для досягнення заявлених цілей.

Останнім часом ситуація змінилася. Вимушений поворот Росії в бік Азії, різке зростання амбіцій Китаю і його претензії на паназійське – якщо не глобальне – лідерство, нарешті, тісніша військова співпраця Пекіна і Москви зробили їхній інтерес до Центральної Азії частиною масштабніших стратегічних конструкцій.

У центрі цих стратегій – простір Євразії, але в значно масштабнішому сенсі, ніж частина пострадянського простору, окреслена Євразійським союзом. І в цьому сенсі суттєво збільшена ШОС – перший справді євразійський інститут.

Геополітичні контури ШОС пережили не менш рішучу перебудову. Тепер у складі організації – чотири ядерні держави, три великі світові економіки і дві найбільш населені країни світу.

Крім того, учасниками ШОС тепер є держави, що мають між собою невирішені територіальні проблеми: Індія і Китай з Пакистаном. І це означає, що в організацію вперше привнесено явний, відкритий конфлікт.

Затишний російсько-китайський кондомініум відправлено у відставку, і його змінює складний баланс інтересів великих держав.  

 

ШОС від початку створювалася не як інтеграційне об'єднання або військовий союз, і тому порівнювати її з ЄС або НАТО некоректно. Вона набагато більш схожа на численні азіатські міжнародні організації, покликані не лише сприяти спільному просуванню спільних (або хоча б близьких) інтересів її членів, а й забезпечувати захист індивідуальних інтересів, найчастіше – від партнерів по організації.

Мірилом успішності ШОС будуть не реалізовані багатосторонні проекти, а створення рамкового простору – географічного, політичного, безпекового, – в якому будуть забезпечені суверенні інтереси учасників і до якого буде максимально ускладнений доступ "стороннім": США, Європейському Союзу, Японії і будь-якій іншій державі, чиї дії сприйматимуться більшістю в ШОС як такі, що суперечать їхнім інтересам.

Цей механізм фактично був реалізований в рамках Центральної Азії. Ще в 2000-х країнам регіону довелося випробувати на собі тиск з боку Москви і Пекіна у відповідь на спроби посилити взаємодію з Вашингтоном і деякими європейськими країнами. Затиснуті між Росією і Китаєм, ці країни не можуть дозволити собі таке протистояння – особливо з урахуванням того, що їхнє географічне положення не дозволяє розраховувати на ефективну допомогу з боку Заходу. Досить швидко центральноазіатські столиці переключилися на балансування між Москвою і Пекіном, отримавши в нагороду за лояльність гарантії стабільності режимів з боку "старших партнерів".

В основі ШОС як євразійського інституту буде ще складніший, багаторівневий компроміс: адже тепер поділ на "старших" і "молодших" партнерів стане ще більш явним.

Для "старших" ШОС перетвориться на головний майданчик для вироблення консенсусу щодо напрямку розвитку регіону. Це – ті ж рамки, які встановлюють негласні правила співіснування і одночасно "закривають" регіон третіх країн.

Для "молодших" партнерів ШОС залишиться майданчиком дозволеного зовнішньополітичного маневру, який щойно істотно збільшився в розмірах. У відповідь на згоду з правилами гри вони можуть розраховувати на економічні та політичні вигоди.

Не випадково, ледь поставивши підпис під документами, що завершують процес вступу нових членів, "молодші" одразу завели розмову про необхідність спільного фінансування проектів на їхній території. Тепер вони можуть отримувати гроші не від двох, а вже від трьох партнерів.

Саме це, ключове завдання, яке стоїть перед ШОС, переконує в неминучості подальшого розширення. Найближчим часом слід очікувати вступу Ірану. Росія і Китай намагатимуться залучити до організації і Туркменістан з Монголією. Перший, на тлі глибокої соціально-економічної кризи, дозріває до фактичної відмови від багаторічної "політики нейтралітету". Друга все більшою мірою розчаровується у відносинах із США, розуміючи неготовність Вашингтона послідовно захищати інтереси Улан-Батора перед Москвою і Пекіном.

Але навіть явне зростання значущості ШОС з точки зору китайських і російських стратегій не перетворить це регіональне об'єднання в ефективну організацію економічного співробітництва. Тут інтереси учасників занадто часто вступають в пряме протиріччя.

Для менших держав конкуренція йде перш за все за інвестиції і матеріальну допомогу, а також за транзитні маршрути.

Великі держави конкурують за ринки і за контроль над транспортними маршрутами.

У портфелі Китаю – розмаїття транзитних проектів, які зібралися нещодавно під парасолькою "Одного пояса, одного шляху": на саміт цієї ініціативи в Пекіні індійські представники не приїхали. Адже у випадку з пакистанським транспортним коридором, що веде з Китаю до порту Гвадар, йдеться не тільки про економічні суперечності, а й про політичний конфлікт. Частина шляху пролягає територією Кашміру, який Індія вважає своїм.

Індія теж має свій проект – міжнародний торговельний коридор "Північ–Південь", який пов'язує індійські порти з європейською частиною Росії через іранський порт Чахбахар, через Азербайджан або Каспій. Конкуренція пропозицій, відсутність загальних інвестиційних та інфраструктурних проектів – все це було нормою для ШОС раніше, не зміниться картина і тепер, з новими членами. Економіка може на певному етапі вийти на перший план, оформитися у вигляді спільних проектів. Але в сучасних умовах великої євразійської політики ШОС керуватиметься геополітичними доводами.

Форма регіональної взаємодії, яка склалася в ШОС, може здатися надмірною, неефективною з точки зору традиційних підходів до регіональної інтеграції. Але вона залишається єдиним інструментом для довгострокового співробітництва, становлення інститутів у ситуації, коли, з одного боку, сусіди не довіряють один одному, а з іншого – дуже один одного потребують.

З точки зору власних стратегічних інтересів Китай, Росія, Індія не можуть дозволити собі конфронтацію один з одним. Для інших членів організації конфлікт з провідними країнами також обіцяє лише занепад і, можливо, розпад.

ШОС може втілити зведення негласних правил співжиття в регіоні, зробити всіх учасників об'єднання зацікавленими і, певною мірою, відповідальними за їхнє дотримання. І тому організація, при всіх своїх недоліках і слабкостях, залишається найнадійнішим рецептом миру і відносної стабільності для євразійського простору.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua