Цими днями Молдова та Придністров’я повернулися до новин в Україні.

Київ офіційно попередив молдовську владу про те, що РФ планує військовий переворот у Кишиневі. Натомість російські офіційні джерела взялися поширювати інформацію про скупчення українських військ на придністровській ділянці держкордону та про можливий початок війни на "південно-західному фронті".

Що ж насправді відбувається? Про це "Європейська правда" поговорила з депутатом парламенту Молдови від партії влади Оазу Нантоєм. Читачі та глядачі ЄвроПравди вже знайомі з цим парламентарем, який чудово знає і Україну, і придністровську тематику. Нантой приїхав до Києва 24 лютого, на річницю російського вторгнення.

Ми спілкувалися змішано українською та російською мовами, і якщо ви володієте обома – то ця розмова варта того, щоби переглянути її саме у відеоверсії.

Для тих, хто віддає перевагу читанню, ми пропонуємо скорочений переклад інтерв’ю українською.

"Україна нас захищає"

– Почнемо відразу з питання "придністровської загрози": чи реально, що зараз там почнеться військова активність?

– Категорично ні.

Варто пояснити, що таке "Придністров'я". Це вузька смужка землі, депресивний регіон, де мешкає трохи більше ніж 300 тисяч людей, з них 140 тисяч – пенсіонери. Там править бандитський режим, який спеціалізувався на масштабній контрабанді. А щоби продовжувати існувати, цей режим був змушений демонструвати Москві свою лояльність як так званий "форпост Росії".

Але ця демонстрація досить непереконлива.

Там немає охочих воювати з кимось заради Путіна або вмирати заради Путіна.

Тому я схильний вважати, що Москва, безпорадно спостерігаючи за партнерством Молдови з ЄС, США і НАТО, намагається нас налякати. Росія діє за принципом "сила є – розуму не треба", але сили вже не ті.

Тож ці заяви Міноборони, або "Мінагресії" Росії про підготовку воєнних дій – це елемент інформаційної війни в ситуації, коли Росія стрімко втрачає важелі впливу навіть на Придністров'я, не кажучи вже про Республіку Молдова.

Хоча ігнорувати ці сигнали теж не можна, з огляду на те, що в російської пропаганди є своя "п'ята колона" в Молдові.

І тому зараз керівництво Молдови має, з одного боку, навчитися припиняти очевидні антидержавні діяння, а з іншого – шукати важелі для того, щоби протистояти онлайн-пропаганді.

Ми це робимо – зокрема, тимчасово припинили мовлення деяких телевізійних каналів. Хоча дехто кричить, що ми порушуємо права людини.

– На ваш погляд, що Україна думає про "Придністров’я" та що планує з ним робити?

– Ставлення України до так званого "придністровського конфлікту" змінилося радикально: зараз Україна розглядає Придністров'я нехай як і другорядну, але реальну небезпеку. І зараз ми говоримо про партнерство з Україною на цьому напрямку, що було далеко не завжди.

Фундаментальна відмінність конфлікту в Молдові від інших конфліктів на пострадянському просторі – те, що у Молдови немає спільного кордону з Росією.

У цьому сенсі Україна нас захищає.

До того ж ще 2015 року, після анексії Криму, Україна односторонньо розірвала угоду з Росією, яка дозволяла транзит російських військ. Тому зараз у цій Оперативній групі російських військ (ОГРВ) у Придністров'ї понад 70% – це люди, які народилися там, на лівому березі Дністра. Так, у них є російське громадянство, але вони пішли в ОГРВ заради зарплати, а не заради того, щоб воювати з кимось і вмирати за Путіна. Тому моральний дух в ОГРВ, не кажучи вже про так звану "Придністровську армію", досить низький.

Водночас війна – це справа кривава, жорстока і непередбачувана, тож зберігається ризик удару в спину Україні з Придністров'я, тобто з території Молдови. І Україну дратує те, що вона змушена тримати військові підрозділи в цьому регіоні.

Так, загроза нападу РФ з Молдови не першорядна, але все одно це неприємно.

Тож в України своя логіка – це логіка війни, це логіка "бути чи не бути".

І Україна має повне право розглядати, зокрема, військовий сценарій запобігання удару з території Молдови.

Має право – але...

Тут хочу наголосити, що зараз існує відвертий конструктивний діалог між Україною і Молдовою. І є офіційна позиція Молдови про те, що "придністровський конфлікт" – це не той конфлікт, який потрібно вирішувати військовими методами.

Тут маса аргументів.

Насамперед важливо те, що придністровський режим економічно повністю залежить від Кишинева. Усі економічні агенти з лівого берега зареєстровані в Кишиневі, здійснюють свої експортні операції на основі документів, отриманих від Республіки Молдова. Абсолютна більшість жителів лівого берега має молдовське громадянство, і не тільки.

Навіть Вадим Красносельський має українське громадянство.

– Це так званий "президент Придністров’я"?

– Це так званий президент, так. Який народився в Даурії, на Забайкаллі. І каже, що він президент. Я називаю його "маріонеткою у квадраті".

З одного боку, він обслуговує придністровську групу "Шериф". З іншого боку, на вимогу Москви він іноді робить проросійські заяви.

– Все ж таки, у вас є повна впевненість чи запевнення від української сторони, що Україна не буде починати воєнну операцію у Придністров’ї?

– Україна не буде починати воєнні операції в Придністров'ї.

І тому що є діалог (на цю тему) між Києвом і Кишиневом. І тому що сьогодні ситуація на фронті така, що ця військова операція не потрібна.

І я повторюся, на лівому березі Дністра сьогодні немає охочих воювати проти України або проти Молдови. Але поки військово-політична поразка путінського режиму не стане очевидною, ми не можемо повністю ігнорувати цю загрозу.

"Без місцевої підтримки переворот неможливий"

– Ваше відчуття, ці заяви військового відомства Росії про очікувану війну у Придністров'ї – для чого вони лунають?

– Поглянемо на суть путінського режиму. Я не політкоректний і скажу прямо: ще понад 10 років тому я дійшов висновку, що в Росії консолідується фашистський режим, з усіма його ознаками.

Міністерство закордонних справ Росії давно перетворилося на міністерство пропаганди.

А Сергій Лавров – це ніякий не дипломат, а "придворний геббельс".

А коли ми бачимо повну деградацію МЗС Росії, яке використовується як генератор fake news і порожніх погроз, то які можуть бути питання до так званого "міністерства агресії" РФ?

Мета таких декларацій – спровокувати напруженість і відвернути увагу від поразки на фронті та в Генасамблеї ООН. Тобто це елемент гібридної інформаційної війни, за яким не стоїть реальної загрози.

– Україна нещодавно попередила Молдову про те, що РФ має плани захопити аеропорт Кишинева та скинути владу. Чи є це реальною загрозою?

– Особливість авторитарних режимів – те, що фюреру говорять приємні йому речі. Згадаймо, що свого часу нарекомендував Путіну 5-й відділ ФСБ щодо України (про те, що в Україні більшість людей чекають, коли РФ прийде і всіх "звільнить". – ЄП).

У Молдові Росія також витратила багато грошей на свою "п'яту колону" в надії, що вони принесуть Путіну Молдову на тарілочці.

Так, проблема наявності російської агентури в Молдові дійсно існує. Але я вважаю, що доти, доки путінський режим зазнає поразки на лінії фронту, ці всі сценарії неможливо реалізувати. Подібні спроби перевороту не можуть мати ефекту без місцевої підтримки, а місцева "п'ята колона" все ж не божевільна, щоб іти на це в ситуації, коли український народ і українська армія героїчно протистоять путінській агресії.

Потенційний ризик, звісно, є, але я не вважаю, що сьогодні є приводи для паніки або для якихось екстраординарних заходів щодо обмеження прав і свобод громадян.

"Росія нашим договором витирає ноги і не тільки"

– Якщо порівнювати окуповане Придністров’я та окуповану частину Донбасу до 2022 року, то найголовніша відмінність – це те, що Україна не сприймала так звану "владу" на цих територіях, а Молдова вела з нею діалог, спілкувалася із вже згаданим Красносельським тощо.

Зараз це змінилося. Молдова ухвалила закон про кримінальне покарання за сепаратизм. А наступні кроки будуть? Ви будете переслідувати сепаратистів?

– Я спробую бути лаконічним, але все ж опишу: те, що ми називаємо "придністровським конфліктом", пройшло три фази. Перша фаза – коли Республіка Молдова намагалася відірватися від Радянського Союзу, і союзний центр спровокував сепаратизм, який 1992 року завершився збройною агресією РФ проти Молдови.

Молдова тоді зазнала військової поразки, і 21 липня 1992 року Росія фактично нав'язала угоду, підписану президентами РФ і Молдови, "Про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова".

Далі була набагато негативніша фаза для мене.

Коли пристрасті вляглися, а в Кишиневі почалася низка змін влади, РФ нав'язала свою формулу бачення конфлікту, в якому Придністров'я стало стороною цього конфлікту. Згідно з такою формулою, лівий і правий береги Дністра нібито потребують російських миротворців, щоб не вбивати одне одного, а Росія зі сторони конфлікту перетворилася на гаранта і посередника в переговорному процесі.

Це саме те, що Росія безуспішно намагалася нав'язати Україні через "Мінські угоди".

У Молдові цей період тривав десятиліттями.

Зараз ситуація знову змінилася.

У Кишиневі з 2021 року нова влада, яку можна звинувачувати багато в чому, але ми точно не втягнуті в корупційні схеми, зокрема через контрабанду з лівим берегом Дністра. У цій ситуації, звісно, почало змінюватися і ставлення до режиму на лівому березі Дністра.

Особисто я дотримуюся точки зору, що, по-перше, Придністров'я – це не сторона конфлікту; по-друге, маріонеткова влада там не представляє жителів регіону, які є заручниками цієї ситуації; і по-третє, переговори з маріонетками позбавлені сенсу.

В останньому пункті, підкреслю, я висловлюю свою точку зору, а не партійну.

Тому що ми поки що змушені домовлятися з лівим берегом в умовах енергетичного шантажу з боку Росії, коли "Газпром" різко зменшив постачання газу в Молдову. Ми вирішили це питання: тепер Кишинів отримує газ із Румунії і не залежить від російського газу, а залежить тільки від своєї готовності платити реальну ціну. А весь газ, що поставляється "Газпромом", йде Придністров'ю безоплатно, зокрема, на електрогенерацію. І за рахунок цього газу ми маємо стабільні поставки електроенергії на правий берег Дністра.

Але це – процес. Ми будемо йти і далі.

І закон про сепаратизм уже передбачає кримінальну відповідальність – за створення паралельних структур влади і за діяльність проти держбезпеки і територіальної цілісності Республіки Молдова.

Це – меседж, адресований лівому берегу.

І водночас, це меседж деяким представникам "п'ятої колони", яка намагається розгойдувати човен на правому березі Дністра.

Молдова зараз перебуває в такому періоді, коли, з одного боку, у нас президент, парламент і уряд мають чітку проукраїнську позицію. Але водночас у нас є договір про дружбу і співробітництво з Росією від 2001 року, який автоматично продовжився у 2021-му.

Зрозуміло, що Росія цим договором витирає ноги і не тільки.

Але юридично він діє. І в Молдові, наприклад, продовжує існувати "Росспівробітництво", деякі депутати з нашого парламенту зовсім нещодавно літали в Москву "вклонитися" або за інструкціями.

– Опозиція?

– Так звана "опозиція".

Опозиція – це елемент нормальності в демократичній країні. Вона, наприклад, критикує владу за недостатню ефективність реформ.

Але в парламенті Молдови опозиція – це рупор російської пропаганди. Це опозиція проти державності Молдови.

А конструктивна опозиція у нас, на жаль, позапарламентська.

"Давайте тільки без ідіотських кліше про особливий статус і російську мову"

– Щоб завершити, давайте спробуємо означити: яким ви бачите вирішення так званого "придністровського конфлікту"?

– Я згадую тридцятиріччя об'єднання двох Німеччин, коли Ангела Меркель (вона тоді була більш популярна) сказала, що "процес об'єднання двох Німеччин ще не завершений".

Попри те, що об'єднання було бажаним процесом для обох сторін; попри те, що Німеччина виділяла великі кошти, щоб вирівняти економіку НДР і решти території ФРН, – навіть за 30 років після об'єднання в ментальності людей залишається ще контраст.

Ця проблема буде і з Придністров'ям. Тим паче, що Республіка Молдова, створена 2 серпня 1940 року як радянська Молдавія рішенням у Москві, була досить штучним проєктом.

Об'єднання країни, безумовно, вимагатиме повної демілітаризації Придністров'я. Тут потрібна буде підтримка НАТО, України та Європейського Союзу. І для цього не потрібні "переговори з лівим берегом". Я що, маю обговорювати демілітаризацію з Красносельським, який у цьому питанні нічого не вирішує?

Також нам потрібна буде інтеграція людей із Придністров'я в економічний, юридичний, освітній, інформаційний, ментальний простір Молдови. Ми не можемо мати країну з двома центральними банками, з двома освітніми системами тощо, це нонсенс!

Водночас кожен житель лівого берега має знати, що позитивного для нього особисто, для його сім'ї принесе об'єднання країни. Ми не об'єднуємо країну для того, щоб мститися, для того, щоб перетворити так зване "Придністров'я" на велику в'язницю або концтабір, обнесений колючим дротом. Нам потрібна об'єднана, демократична, правова держава.

Але тільки без цих ідіотських кліше про "особливий статус" і про те, що "російська – мова міжнаціонального спілкування".

Возз'єднання країни – мікрохірургічна операція, і воно має відбуватися на основі європейських цінностей і прав людини, але не в російській інтерпретації. Це не "русскій мір".

Нам потрібно називати речі своїми іменами і займатися реінтеграцією країни як єдиного ментального простору, де живуть громадяни цієї країни.

Найімовірніше, доведеться ухвалити і закон про люстрацію. Якщо сьогодні хтось у Придністров'ї вважає себе прокурором, то – звісно, якщо він не вчинив якихось інших злочинів, – йому доведеться "охолонути" і побути без права обирати і бути обраним. Це дозволить не імпортувати російський шовінізм у нашу політичну систему.

Над усіма іншими компонентами – інтеграцією освітньої системи, мовною інтеграцією тощо – треба працювати. Зрештою, ми не розв'язали ці завдання навіть на правому березі Дністра – достатньо подивитися на ту ж Гагаузьку автономію, яка втрачає гагаузьку мову і любить Путіна. 

Тож це складний процес. Але діяти необхідно відповідно до конституції Республіки Молдова.

Інтерв'ю взяв Сергій Сидоренко,

відео Володимира Олійника,

"Європейська правда"