Вугільні реформи по-німецьки. Повільно, проте без соціальних вибухів

Середа, 21 січня 2015, 10:29 — Денис Горбач, Валентина Кузик, для Європейської правди
ubr.ua

Необхідність реформувати вугледобувну галузь постала в Україні вже давно.

Усі прибуткові шахти вже давно передано у приватні руки. А ті, що залишилися у державній власності – це переважно неефективні, застарілі підприємства, з виснаженими родовищами.

Як наслідок – видобуток українського вугілля є збитковим. Продаж вугілля "державного" видобутку фактично дотує держава, купуючи його у цих шахт дорожче, ніж продає споживачам.

Протягом 2009-2013 років вугільна галузь отримала з держбюджету близько 60 млрд грн.

Це сприяє розвитку корупційних схем – нелегальне вугілля з "копанок" потрапляє на ринок як субсидоване.

В Україні на початок 2014 року працювало 260 тис. шахтарів, саме тому жоден уряд не насмілювався якось вирішити цю проблему. Однак нині українська економіка переживає складні часи, подальше субсидування вуглевидобутку – під загрозою, але галузь необхідно реформувати.

Будь-які кроки в цьому напрямку одразу ж викликають значне соціальне напруження. Зокрема, нині через наміри уряду закрити нерентабельні шахти, а решту – приватизувати, страйкують волинські шахтарі.

 Проблема неефективного вуглевидобування не є суто українською, у подібній ситуації опинялася і низка європейських країн.

Зокрема, початок року позначився страйками шахтарів у Польщі. За оцінками урядовців, держава більше не має ресурсу підтримувати вугільну галузь і наголошувала на необхідності закрити чотири шахти, а це означає звільнення щонайменше 3 тис. гірників.

За підсумками тривалих переговорів та напередодні виборів, щоправда, польські урядовці поступилися своїми вимогами і згідно із досягнутими 18 січня домовленостями поки що нікого не звільнятимуть, переглянуть норми оплати праці та обіцяють зробити процес реструктуризації тривалішим.

Досвід країн ЄС доводить, що процес реструктуризації – це соціально дражливий та тривалий проект, який триватиме щонайменше кілька десятиліть.

Один із найяскравіших прикладів державної стратегії модернізації вугільної галузі – Німеччина.

Із 1969 році року 27 вугільних підприємств було об’єднано в державну компанію Ruhrkohle AG. Вона розподіляла дотації для нерентабельних шахт і забезпечувала збут вугілля.

Державна вугільна компанія укладала довгострокові контракти з підприємствами теплової електрогенерації та металургами. Цьому сприяли законодавчі норми – третина виробленої енергії повинна була припадати на вугілля. Але найважливіше, що різницю в цінах між собівартістю вугілля та його ринковою ціною покривала держава.

Для цього навіть існували два спеціальних збори: Kokskohlhilfe – для субсидування продажів коксівного вугілля металургам і Kohlenpfennig ("вугільна копійка") – для субсидування збуту енергетичного вугілля. "Копійку" оплачували безпосередньо кінцеві споживачі електроенергії, відповідний пункт навіть був у їхніх рахунках за комунальні послуги.

Це збільшувало вартість вугілля додатково на 4,5%. Але споживачі були згодні платити ці гроші заради соціальної злагоди.

Як бачимо, ситуація досить подібна до нещодавньої української. Це мало позитивний вплив – протягом 1970-х у гірничій галузі майже не було безробітних.

Але з часом попит на вугілля знижувався, а слідом за ним падали обсяги видобутку і кількість робочих місць.

Уряд ФРН розпочав реструктуризацію галузі наприкінці 1980-х. Попри протести, йому довелося закривати найбільш нерентабельні шахти.

Наприкінці 1991 року за участю профспілок було підписано "Вугільну концепцію-2005", яка передбачала укладення довгострокових контрактів на збут 50 млн т вугілля, але в обмін на це кількість копалень скорочувалася з 26 до 17, а чисельність зайнятих – зі 130 тис. до 90 тис.

Дія цієї угоди завершилася 1995 року. На внутрішньому ринку з’явилося імпортне вугілля, обсяг дотацій падав, кількість звільнених зростала. Паралельно Конституційний суд визнав "вугільну копійку" незаконною.

Щоб компенсувати втрату робочих місць, держава гарантувала гірникам віком 55-60 років виплати до досягнення пенсійного віку в обмін на добровільне звільнення.

Розмір такої дострокової пенсії міг сягати 90% шахтарської зарплати, тому вона була доволі привабливою пропозицією для шахтарів. Відповідно, при скороченнях штату першими звільняли шахтарів старших за 50 років – щоб замість них до праці ставали молодші колеги, і не доводилось брати на роботу нових працівників.

Зважаючи, що нових гірників було небагато, кількість шахтарів скорочувалась "природним" шляхом.

Втім, до середини 1990-х цей ресурс оптимізації було вичерпано, середній вік звільнених упав і програми заохочення звільнень старших працівників втратили сенс.

Тоді німецький уряд впровадив новий набір заходів – було створено курси з перекваліфікації, завдяки яким близько половини звільнених шахтарів знаходили нову роботу.

Ще одним напрямом реформ було запровадження схем "скороченого дня": для утримання штату шахти з дозволу профспілок скорочували робочий час і пропорційно знижували оплату праці.

Ці програми мали значно менший ефект, ніж підтримка дострокового виходу на пенсію. Саме тому реструктуризація вугільної галузі в Німеччині триває й дотепер.

Однак, попри повільні темпи цієї реформи, держава змогла уникнути різких змін і масових звільнень, які могли б дестабілізувати ситуацію на ринку праці.

Цей досвід має бути врахований Києвом. Він доводить, що найефективнішими є програми добровільного звільнення та дострокового виходу на пенсію для шахтарів.

Саме тому субсидування галузі має бути замінене на соціальну підтримку шахтарів, а також інвестування в їхню адаптацію до нових економічних умов та викликів.

 

Автори: Денис Горбач, Валентина Кузик, аналітична команда Інформаційної кампанії "Сильніші разом!"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua