Brexit вимагає нових виборів: що вони принесуть і чим загрожують Британії

Понеділок, 24 квітня 2017, 15:09 — , для Європейської правди
Фото nytimes.com

19 квітня британська палата громад підтримала пропозицію прем'єр-міністра про позачергові парламентські вибори.

Це будуть перші з 1979 року позачергові вибори до нижньої палати парламенту Сполученого Королівства. І одночасно, з урахуванням минулорічного референдуму, це буде третє загальнонаціональне волевиявлення за останні два роки.

Чи не забагато це для такої давньої, розвиненої і стабільної демократії, як британська?

Надто багато, вважає Бренда, проста виборниця з Брістоля. Її коротке інтерв'ю стало мемом у британських соцмережах: "Ви жартуєте, ні, ще одні! Боже мій, я чесно не можу зрозуміти, зараз стільки політики, з усіх боків, навіщо вона пішла на це?!".

І дійсно, навіщо Тереза Мей пішла на це?

Офіційна версія полягає в необхідності консолідації парламенту напередодні складних переговорів щодо Brexit.

Не найочевидніший аргумент в умовах, коли в уряду жодного разу не виникло проблем у Вестмінстері з проходженням пов'язаного з Brexit законодавства, а ініціативу Терези Мей про позачергові вибори підтримали неймовірні 522 з 650 парламентаріїв.

То навіщо засмучувати Бренду з Брістоля і багатьох її стомлених політикою співвітчизників?

 

Комплекс причин, які підштовхнули Терезу Мей до подібного повороту — Mother of all U-turns, як іронізувала британська преса за аналогією з Mother of all bombs, скинутою нещодавно Трампом на безлюдний афганський аул, — можна звести до трьох основних пунктів.

По-перше, це дійсно має допомогти уряду консерваторів у реалізації Brexit.

Хоча б тим, що в наступні три місяці Brexit, за великим рахунком, можна не займатися. Тобто про нього можна і треба говорити, але будь-які практичні кроки щодо його реалізації неможливі в ситуації, коли "у нас вибори, от наступний обраний виборцем кабінет цим і займатиметься!"

Схоже, що до цього звелася телефонна розмова Терези Мей з її колегою з Берліна. Британський прем'єр-міністр ввічливо поінформувала Ангелу Меркель, що в них пауза.

Британії знадобиться третій кабінет за рік, щоб почати нарешті ефективно імплементувати Brexit. І шанси нового-старого уряду Мей встигнути до оголошеного терміну — березня 2019 року — повністю вийти з ЄС виглядають, м'яко кажучи, не очевидними.

Зараз William Hill приймає ставки 6 до 1, що Brexit не відбудеться раніше 2020 року, і це схоже на справжній букмекерський подарунок.

Другу і, мабуть, більш вагому причину можна віднести до шляхетно-егоїстичного бажання Мей бути обраним прем'єр-міністром, а не спадкоємцем мандата Кемерона. Саме чистий мандат виглядає належним стартом для реалізації унікальної місії виходу з ЄС.

Терезі взагалі хочеться виглядати рішучою і послідовною. Так, комусь може здатися, що провести позачергові парламентські вибори після того, як ти сім разів відвернула цю можливість, – не найкраща маніфестація подібних якостей. Але політику, яка ще нещодавно мала прізвисько Theresa Maybe, на користь піде будь-який рішучий крок.

У цьому випадку ідея дострокових виборів і справді видається безпрограшним кроком.

Мей однозначно покращить свої переговорні позиції з ЄС-27, коли буде вже не просто кризовим менеджером, а обраним нацією лідером.

Одночасно цей крок, схоже, рішуче розіб’є лейбористів, залишивши розмови про існування реальної опозиції в Вестмінстері історикам.

Дійсно, у лейбористів все настільки погано, що говорити про шанси провідної опозиційної партії на цих виборах ми починаємо тільки зараз. Схоже, що з усіх "великих" виборів у Європі британські найбільш передбачувані.

Актуальні дослідження показують, що консерваторів і лейбористів відділяє величезний розрив завбільшки в 21 відсотковий пункт. Зараз за торі готові віддати свої голоси 46% виборців, а за лейбористів – лише 25%, при 11% за ліберальних демократів.

Востаннє консерватори підходили до виборів з такою ж перевагою в опитуваннях у червні 1983 року. Тоді прем'єр-міністром, і це важливо, була Маргарет Тетчер – залізна леді, чия рольова модель, явно чи приховано, приречена переслідувати правління Терези Мей.

І такий рішучий крок саме і є чимось з арсеналу баронеси Тетчер.

Раніше Мей активувала статтю 50, тепер вона взяла на себе ризик позачергових виборів. Вона демонструє рішучість і впевненість. Та й в цілому Мей цілком процвітає у створенні публічного образу не просто прем'єр-міністра, а свого роду матері нації, якій дісталося щось непередбачуване і потенційно руйнівне, як вихід з ЄС, але вона намагається отримати найкраще з цього і донести його результати до кожного окремо взятого британця. Її політтехнологів безумовно є за що похвалити.

Втім, у цього кроку є і свої підводні камені.

Переможцями позачергових виборів стануть не тільки консерватори, але й шотландські націоналісти.

Судячи з усього, Шотландська національна партія (Scottish National Party, SNP) так само збере тотальну більшість мандатів у Шотландії і отримає підтвердження своєї політичної лінії, яка звучить приблизно так: якщо Велика Британія виходить з ЄС, то ми виходимо зі складу Британії і тим самим залишаємося в ЄС.

Лідер SNP Нікола Стерджен

Втім, на практиці підтримка SNP не зовсім рівна підтримці ідеї чергового референдуму. Багато хто в Шотландії вважає, що більш чесною позицією було б дати Великій Британії домовитися з ЄС про умови виходу з Союзу, і тільки потім вже з'ясовувати свої стосунки з Лондоном.

Але навіть з урахуванням втоми Шотландії від щорічних доленосних референдумів ризик розпаду Сполученого Королівства залишається найважливішою загрозою для майбутньої спадщини Терези Мей.

Перспектива увійти в історію прем'єром, який вивів Британію з ЄС на вигідних або принаймні прийнятних умовах – неабияка спокуса. Проте вона має і зворотний бік – Мей ризикує стати прем'єр-міністром, який допустив розвал трьохсотрічної унії з Шотландією. І з цим екзистенційним страхом їй доведеться жити наступні п'ять років.

Але повернімося до лейбористів, або ж третьої причини того, що відбувається, яка хай і в дещо вульгарній, але показовій формі була представлена в заголовку Daily Mail, що закликає виборців "розбити саботажників". Під останніми консерватори розуміють своїх одвічних конкурентів з Лейбористської партії.

І якщо не особисто для Мей, то для більшості консерваторів можливість провести децимацію парламентського представництва лейбористів виглядає самодостатньою причиною для такого оригінального, як для британської політичної системи, кроку – позачергових парламентських виборів.

Правда, треба визнати, що якщо лейбористи когось і саботують, то це самих себе.

Основні проблеми для Лейбористської партії несуть її власні члени, а головна з цих проблем — її очільник Джеремі Корбін.

Говорити про лідера лейбористів без відчуття незручності за британських лівих дуже складно. Якби Комінтерн дожив до наших днів, він напевно визнав би Джеремі одним зі своїх кращих агентів.

Корбін виступав і виступає за одностороннє ядерне роззброєння (причому він робив це ще до розпаду СРСР), за розпуск НАТО, за єдність Ірландії, переговори з Аргентиною щодо статусу Фолклендських островів, та й взагалі підтримує багато організацій, які прийнято зараховувати до терористичних – починаючи з ІРА і закінчуючи Хамасом.

 Джеремі Корбін

Все це поєднується з амбівалентним ставленням до ЄС. З одного боку, це торжество інтернаціоналізму, з іншого – засилля бюрократії, з якою ліві мають боротися. Як наслідок, протягом більшої частини торішніх дебатів навколо Brexit Корбін вирішив фактично самоусунутися, а коли все ж висловив підтримку проєвропейської позиції, здається, навіть найзатятіші з його лівих однодумців йому не повірили.

Нині ж лейбористи пожинають плоди такого керівництва. Спочатку вони програли референдум щодо Brexit, фактично дозволивши консерваторам перетворити останній на внутрішньопартійні розборки, а тепер програють пост-Brexit, демонструючи повну неможливість запропонувати альтернативний політичний порядок денний.

За великим рахунком, позиція лейбористів з питання Brexit не дуже відрізняється від позиції торі: і ті, й інші закликають до міфічної "найкращої з можливих угод про Brexit", з тією лише різницею, що

лейбористи готові на великі компроміси і жертви, аби лише зберегти доступу до спільного ринку.

Іншими словами, навіть на лівому фланзі про відмову від Brexit не йдеться. Лейбористський погляд на проблему полягає в тому, що консерватори завели країну в цей бардак і не можуть вивести, тому виберіть нас, а ми щось вигадаємо.

А що тим часом відбувається з Brexit? Поки що не так багато з того, чим Британію лякали: економіка продовжує зростати, громадяни ЄС продовжують переїжджати до Британії.

Та й просто гуляючи вулицями Лондона, не виникає враження, що сталося щось непоправне. По правді кажучи, цього й не повинно було статися, британська економіка занадто велика, щоб впасти від одних лише очікувань від майбутнього розлучення з ЄС.

Більшість інвесторів ще задовго до референдуму зробили всі необхідні поправки на майбутню невизначеність. Лондон як і раніше, фінансова столиця світу, а всі розмови провідних фінансових інституцій про переїзд до умовного Парижа або Франкфурта найчастіше схожі на заняття переговорних позицій з британським урядом, ніж на вже прийняте рішення.

Судячи з усього, реальну ціну Brexit ми не пізнаємо ні цього року, ні наступного; ніхто ані в Лондоні, ані в Берліні, ані в Брюсселі не зацікавлений у жорсткому розриві, і судячи з очікувань інвесторів, ситуація, в якій у всіх провідних столицях запанує прагматична, раціональна лінія, виглядає найвірогіднішою.

І за формування такої лінії в Лондоні в найближчі п’ять років відповідатиме впевнена консервативна більшість.  Британська передвиборча кампанія через неявку суперника закінчилася, так і не розпочавшись.

 

Автор: Артьом Георганов,

докторант Університету Софії за спеціальністю "політологія"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua