Про що домовлялися Путін і Меркель: деталі та наслідки переговорів у Сочі
18 травня канцлерка Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) Ангела Меркель відвідала російського президента Владіміра Путіна в його літній резиденції Бочаров Ручей поблизу Сочі.
Зустрічі лідерів Німеччини та РФ у цій резиденції часто закінчувалися "ляпами". Достатньо згадати 2007 рік, коли Путін, знаючи про фобію канцлерки, пов’язану з собаками, запустив до залу для перемовин власного лабрадора. Не стала винятком і остання зустріч: подарований Меркель букет квітів явно порушував протокол та викликав несприйняття і глузування у Німеччині.
Втім, набагато важливішим є інше: для обох сторін ця зустріч стала першою після виборчих циклів у Німеччині та Росії. На порядку денному дискусії перебувала низка тем, починаючи від наслідків виходу Сполучених Штатів Америки зі Спільного всеохоплюючого плану дій стосовно іранської ядерної програми й загрози торговельної війни між офіційним Вашингтоном та державами ЄС і закінчуючи врегулюванням на Сході України та проблематикою газопроводу "Північний потік-2".
Такий багатогранний набір неоднозначних тем разом із активними вояжами німецьких урядовців до Росії напередодні зустрічі Меркель та Путіна дав навіть змогу деяким експертам стверджувати про певний ренесанс у німецько-російських відносинах.
Як зазначають оглядачі, попри неоднозначне сприйняття путінського режиму канцлеркою, тон зустрічі голови німецького уряду з російським президентом виглядає на загал більш дружнім, ніж минулого року. Тодішній аналогічний кількагодинний візит справляв враження прохолодного душу для обох сторін, що не особливо й приховували.
Цього ж разу канцлерка та представники російського "правлячого тандему" показово посміхалися та влаштували при зустрічі короткий small-talk російською.
За підсумками ж візиту канцлерка під час прес-конференції наголосила, що, попри розходження в думках, Федеративна Республіка зацікавлена в добрих відносинах з Росією. Нинішні ж кризові ситуації, на переконання Меркель, можуть бути вирішені завдяки інтенсивним перемовинам.
Втім, за більшістю з обговорюваних тем результати взаємодії між офіційними Берліном та Москвою як були, так і лишаються неоднозначними.
На старих позиціях
Так, у питаннях іранської ядерної програми та сирійського врегулювання сторони хоч і наголосили на необхідності дотримання Спільного всеохоплюючого плану дій, однак, по суті, залишилися при власних позиціях, передовсім, через різницю в ступені залученості у вказану проблематику та безумовну різницю інтересів у регіоні. Зокрема, Німеччина має в Ірані конкретні економічні інтереси, пов’язані з доступом до тамтешнього ринку та енергоносіїв, що лише нещодавно почали відкриватися внаслідок втілення іранської ядерної угоди, а нині потрапили під загрозу американських екстериторіальних санкцій.
Натомість російська сторона, на відміну від офіційного Берліна, прямо залучена у конфліктне середовище на Близькому Сході. Офіційний Кремль сприймає Іран як партнера, котрого загроза нових санкцій США ще більше підштовхне в обійми Росії та дозволить розширити й без того суттєві поставки російських озброєнь, але одночасно – як потенційного конкурента на Близькому Сході, який також конкурує з РФ за європейський ринок природного газу та нафти.
Тож ані напрацювання спільної позиції щодо іранської ядерної домовленості, ані очікуваного деякими експертами формування неформального антиамериканського альянсу між Німеччиною та Росією не відбулося.
Так само відсутні прориви й у тематиці врегулювання на Сході України.
І канцлерка ФРН, і російський президент обмежилися загальними й вже багато разів повторюваними фразами про необхідність дотримання Мінських домовленостей та гарантування стабільності режиму припинення вогню. Попри це, минулий тиждень став, за свідченням Спеціальної моніторингової місії (СММ) ОБСЄ, чи не найінтенсивнішим за кількістю порушень режиму тиші в 2018 році.
Бачення ж перспектив врегулювання конфлікту в сторін залишається різним. І хоча Меркель приїхала до Путіна з узгодженою трьома сторонами "нормандського формату" позицією стосовно мандату миротворчої місії ООН на Донбасі, який, відповідно до бачення України, Франції та ФРН, має охоплювати всю територію ОРДЛО та непідконтрольну ділянку українсько-російського кордону, російський президент під час прес-конференції вкотре озвучив запропоновану ним ще у вересні 2017 року формулу "місія ООН з охорони спостерігачів СММ ОБСЄ".
Більше того, попри заяви про відданість обох сторін взаємодії в рамках "нормандського формату" та необхідності інтенсифікації діалогу в його рамках, конкретики в заявах канцлерки та голови російської держави бракувало. Практично не була згадана погоджувана з того ж 2017 року "дорожня карта" імплементації укладеного в 2015 році Комплексу заходів з реалізації Мінських угод.
Сторони, тим не менш, висловили намір влаштувати саміт "нормандської четвірки", останній з котрих відбувся наприкінці 2016 року, однак за аналогією втрималися від конкретики, коли мова зайшла про терміни та потенційну тематику подібного роду зустрічі на найвищому рівні.
З не менш неоднозначним результатом завершилися і перемовини стосовно перспектив газопроводу "Північний потік-2".
Минулого тижня зондуванням позицій сторін у цьому питанні займався керівник німецького Міністерства економіки та енергетики Петер Альтмаєр, котрий за прикладом свого колеги з МЗС ФРН Хайко Мааса спочатку "звірив годинники" в Києві, а потім полетів на перемовини до Москви. Втім, чіткою залишається лише готовність сторін до втілення проекту.
Хоча, безумовно, Німеччина однаковою мірою побоюється як потенційних американських санкцій проти "Північного потоку-2", так і російського законопроекту про "покарання" європейських компаній у відповідь на санкції проти РФ, адже в спорудженні газогону задіяний німецький хімічний концерн BASF з його дочірньою компанією Wintershall, котра є одним із донорів проекту. Потрапляння ж під обмежувальні заходи з боку США для такого роду компаній несе далекосяжні деструктивні наслідки, які можуть відбитися й на темпах економічного зростання у ФРН, знизивши їхні оптимістичні темпи, взяті в останні роки.
Тим не менш, в Сочі Меркель вкотре підтвердила, що німецька сторона сприймає газогін, перш за все, в економічній площині, хоча й не виключає й певних політичних компонентів проекту. Та надалі чіткість знов втрачається.
І хоч канцлерка ФРН вказала, що при запуску "Північного потоку-2" має бути врахований потенціал подальшої експлуатації української ГТС, конкретних механізмів забезпечення цього наведено не було. Натомість російський президент обмежився фразою про можливість транзиту палива через Україну за наявності економічної доцільності.
З іншого боку, тієї ж п’ятниці, коли канцлерка відвідувала Сочі, міністр економіки та енергетики ФРН та один з наближених до Меркель політиків Альтмаєр вкотре заявив, що німецька сторона готова до впровадження проекту, якщо до нього не матиме зауважень Комісія ЄС.
Висновки для України
Які підсумки сочинського рандеву для України?
По-перше, за ключовим питанням, а саме щодо врегулювання конфлікту на Сході України та розміщення на теренах ОРДЛО миротворчої місії, по суті, не було досягнуто жодного прогресу, а сторони лишилися на власних позиціях. Не менш розмито виглядають і спроби пожвавлення діалогу в рамках "нормандського формату".
Офіційний Кремль продовжує просувати далеку від гнучкої позицію щодо власної ролі у військових діях на Сході України, блокуючи тим самим будь-який прогрес в переговорному процесі як за лінією "нормандського" чи "мінського" форматів, так і в рамках перемовин спецпредставника США Курта Волкера з представниками РФ. Це стосується як напрацювання "дорожньої карти" з імплементації Комплексу заходів, так і питання миротворців.
Безумовно, однозначного рішення стосовно даних питань немає. І втілення Комплексу заходів, і потенційне перебування на теренах Донбасу миротворчої місії ООН несуть цілу низку ризиків для офіційного Києва.
Тим не менш, для України прогрес в перемовинах з даних питань видається справою чи не ключового інтересу, адже створює можливості для завершення триваючих вже понад чотири роки військових дій та збереження життів військовослужбовців та населення, що перебуває в зоні бойових дій.
По-друге, на порядку денному залишається визначене українською стороною пріоритетним в перемовинах з ФРН питання спорудження газогону "Північний потік-2". І хоча з німецького боку під час зустрічі з Путіним пролунали отримані Києвом запевнення про необхідність врахування перспектив українського транзиту при реалізації проекту, а російська сторона на рівні міністра енергетики та керівників ПАТ "Газпром" вже не така категорична щодо припинення транзиту через ГТС України після 2019 року, ясності в цьому питанні не додалося.
Адже і РФ, і Німеччина досі утримуються від визначення того, яким чином конкретно буде гарантований газовий транзит через Україну.
Російська сторона, приміром, взагалі вважає, що ці питання мають розв’язувати господарюючі суб’єкти, керуючись економічною доцільністю. "Вартість" подібного роду заяв відома в Україні, адже російська відмова від реалізації рішення Стокгольмського арбітражу щодо контракту 2009 року так само аргументується російським газовим монополістом економічною доцільністю та небажанням "спонсорувати економіку України".
Натомість чи не основним гравцем, котрий міг би внести необхідну ясність в питання перспектив українського транзиту, могла б стати Комісія ЄС, котра через Європейську спілку операторів систем передачі в газовій сфері (ENTSO-G) могла б запропонувати операторам ГТС держав Центральної Європи переглянути контракти з ПАТ "Газпром" в плані перенесення пунктів приймання-передачі природного газу на східний кордон України.
З іншого боку, безумовно, такий перегляд контрактів залежить і від волі російського газового монополіста. Іншим же варіантом, котрий може використати Єврокомісія, може стати підписання тристоронньої угоди між Україною, ЄС та Росією, котра гарантувала б транзит обумовлених сторонами обсягів природного газу на період по завершенні терміну дії чинного контракту.
Водночас не слід забувати і про те, що може зробити українська сторона для підвищення привабливості власного енергетичного сектора та гарантування його стабільного функціонування. В даному випадку йдеться про виконання зобов’язань з інтеграції до Енергетичного співтовариства та умов Угоди про асоціацію, передовсім у плані імплементації положень Третього енергопакету (Директиви 73/2009/ЄС щодо ринку природного газу) стосовно розділення активів у галузях видобутку та транспортування енергоносіїв, забезпечення незалежності регулятора енергоринку та інших.
Ці кроки уможливлять як створення багато років обговорюваного консорціуму з управління ГТС, так і доступ європейських операторів до українських газових сховищ, що, зрештою, означає модернізацію ГТС та сховищ та їх використання, що ще більше знизить рівень впливу російської сторони на енергетичний сектор України. Втім, набуття чинності більшістю з даних норм відсунуто законодавцем на 2019-2020 роки, а їхня імплементація суттєво залежить від політичної волі та загальної обстановки з верховенством права в країні.
З іншого боку, "Північний потік-2" залишається неоднозначним і в Німеччині, і в ЄС у цілому.
В разі, якщо газопровід буде побудований, він доповнить список проектів, котрі Німеччина (чи країни Західної Європи, зважаючи на задіяні компанії) здійснила без консультацій з центральноєвропейськими сусідами, ставши поруч з "енергетичним поворотом" та врегулюванням міграційної кризи й поглибивши вододіл між німецько-французьким тандемом та країнами Центрально-Східної Європи.
Для німецької сторони, попри зміцнення позиції офіційного Берліна на енергетичному ринку Європи, проект теж несе частку неоднозначності в плані підвищення залежності від одного постачальника. До того ж, він розходиться з амбітними планами чинного уряду щодо підвищення частки відновлюваних джерел енергії в балансі генерації та розширення заходів з енергозбереження.
Тож, зважаючи на те, що більшість природного газу в Німеччині використовується для опалення, попит на нього навряд чи зростатиме в середньостроковій перспективі з огляду на подальше розширення енергозбереження та перехід на відновлювану енергетику, що робить "Північний потік-2" ще більш неоднозначним для самого офіційного Берліна.
Автор: Віктор Савінок,
аспірант Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка,
для "Європейської правди"