Подалі від Європи: навіщо Туреччині членство у БРІКС
Туреччина шукає альтернативу співпраці з ЄС.
Наприкінці липня у Йоганнесбурзі відбувся десятий саміт лідерів країн неформального угруповання БРІКС – Бразилії, Китаю, Індії, Росії та Південної Африки. Вперше на цю зустріч в якості спеціального гостя (як лідера головуючої країни в Організації ісламського співробітництва) було запрошено президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана.
Нагадаємо, група БРІКС була створена у 2006 році як неформальне об’єднання країн, що розвиваються. На сьогодні країни БРІКС – це більше 20% світової економіки, вони забезпечують 17% міжнародної торгівлі.
Участь Анкари у цьому саміті не дивує – обсяг торгівлі Туреччини з країнами БРІКС минулого року склав $60,7 млрд.
Втім, у ході саміту, а також під час двосторонніх зустрічей Ердоган заявив про наміри не тільки тісніше співпрацювати з країнами групи БРІКС "у сферах економіки, торгівлі, інвестицій і розвитку", але й добиватися повноцінного членства у БРІКС.
Навіщо Туреччині членство у БРІКС?
Плани диверсифікувати міжнародно-правовий статус Туреччини є одним із пріоритетів Ердогана вже протягом останніх семи років. Якщо членство Туреччини у НАТО ніколи не ставилося під сумнів, то відносини з Євросоюзом за цей час погіршилися до "точки замерзання".
Все почалося з відмови ЄС надати Туреччині безвізовий режим.
Потім Кіпр заблокував відкриття переговорних глав у рамках мандату Єврокомісії на переговори щодо вступу Туреччини до ЄС. Згодом стала нормою нищівна критика у щорічних звітах Єврокомісії про відносини з Туреччиною у контексті дотримання прав людини, свободи ЗМІ і утисків опозиції.
Європейське майбутнє Туреччини опинилося під загрозою після відмови урядів європейських країн, де проживає чисельна турецька діаспора, дозволити агітацію перед референдумом 2017 року, а потім і перед доленосними президентськими виборами 2018 року.
Ердоган неодноразово виступав з нищівною критикою Ради безпеки ООН та ЄС за неспроможність ефективно втрутитися у проблему біженців. Під час саміту БРІКС він назвав цифру у $32 млрд, які Туреччина витратила на утримання 3,5 млн біженців з Сирії та Іраку.
Ба більше, після спроби військового перевороту 15 липня 2016 року і вкрай жорстких заходів, вжитих турецьким урядом проти так званих "гюленістів", відносини Туреччини з США та ЕС фактично заморожені.
Друга причина – Туреччину вже давно не влаштовує статус суто "регіональної" потуги.
З метою зміцнення своєї ролі на міжнародній арені ця країна не тільки активізувала свої зв’язки з країнами "тюркського світу", але й відкрила посольства практично у всіх країнах Африки, стала одним з найбільших у світі донорів міжнародної допомоги, увійшла у тристоронній формат Росія-Іран-Туреччина по врегулюванню ситуації в Сирії.
Одним із напрямків зміцнення міжнародного становища Туреччини було також обрано зближення з Шанхайською організацією співробітництва (ШОС) та ЄврАзЕС.
До того ж співпраця з БРІКС була підтримана впливовими об’єднаннями турецьких підприємців. На їхню думку, центр ділової активності у сучасному світі зміщується на Схід, до таких країн, як Китай і Індія, і саме у співпраці з ними слід шукати альтернативи Заходу.
Розуміючи, що співпраця з ЄС – основним торговельним партнером та інвестором – знаходиться у глухому куті, Туреччина шукає інших багатосторонніх форматів в якості альтернативи.
Втім, досі залишається незрозумілим, чи є курс на охолодження відносин з Європою і активізацію східного вектора зовнішньої політики Анкари свідомим і остаточним вибором, чи просто спробою спонукати Брюссель до більш гнучкої політики.
Рука Москви
Для путінської Росії немає кращого подарунку, ніж загроза навіть часткової міжнародної ізоляції Туреччини, яка не тільки є важливим членом НАТО, але і єдиною державою, яка спроможна кинути виклик Росії у Чорному морі.
Ідея з поставкою Туреччині комплексів С-400, яка фактично призвела до заборони Конгресом США поставок суперсучасних літаків F-35, а також ледь не загрози санкцій з боку Вашингтона у зв’язку з арештом християнського проповідника, громадянина США – усе це грає на руку Москві.
Водночас, створюючи ілюзію підтримки прагнень Туреччини вийти за межі європейської інтеграції та трансатлантичної єдності, Москва тихо блокує подальше зближення Туреччини з ШОС і БРІКС.
Російські експерти зазначають, що "із вступом до ШОС Індії і Пакистану характер організації істотно змінився, і потрібен час для того, щоб інтегрувати нових членів. Протягом цього часу розширення організації не відбуватиметься".
Перебуваючи у Південній Африці, Ердоган вкотре заявив, що існуюча світова архітектура не виправдовує покладених на неї сподівань, ані з точки зору безпеки, ані запобігання економічним кризам. "Світ більший, ніж п’ятірка", – цей вислів Ердогана про структуру РБ ООН вже став мемом.
Він утримався від публічних заяв про набуття "членства" у БРІКС (очевидно, щоб уникнути публічної відмови), проте наголосив на намірах активізувати співпрацю у галузі енергетики та в рамках створюваного Банку нового розвитку. Він також наголосив на можливості реалізації спільних проектів з Ісламським банком розвитку, який вже активно діє в рамках Організації ісламського співробітництва.
Водночас, за даними російських ЗМІ, в рамках двосторонніх контактів з лідерами країн БРІКС Ердоган порушував питання членства.
Наразі, як зазначають російські джерела, членство Туреччини у БРІКС не є можливим.
Аргументація, яка висловлюється у цьому зв’язку, є ідентичною випадку з ШОС: прийняття нових членів до угруповання не є можливим, оскільки механізми прийняття рішень в рамках БРІКС ще треба опрацювати, а це буде дуже складно в разі розширення угруповання. "Туреччина, Індонезія, Аргентина, Єгипет є природними партнерами БРІКС, проте наразі йдеться про співпрацю, а не про членство", – заявили у Москві.
Що далі?
Ситуація навколо Туреччини є досить типовою для сучасного етапу розвитку геополітичної архітектури світу.
Криза ліберальних цінностей в Європі, обрання Трампа, який все частіше виступає як руйнівник існуючої системи, а не конструктор нової, спонукає менші і тому більш вразливі до зовнішніх загроз країни до пошуку інших колективних структур співпраці як у галузі економіки, так і безпеки.
Для Китаю і особливо для Росії така ситуація є сприятливою, оскільки вони прагнуть запропонувати альтернативу англосаксонському світу. Невипадково і в БРІКС, і в ШОС домінують саме ці країни.
Водночас це свідчить не про повне порозуміння між ними, а, швидше, про наміри кожної з них скористатися вакуумом, створеним американоцентричною політикою Трампа. Так, прийняття у ШОС Індії, яка тяжіє до РФ, супроводжувалось прийняттям Пакистану, який тяжіє до Китаю.
Туреччина – "важковик", який наразі зближується з РФ, хоча говорити про повну довіру між ними не варто.
У Москві все ж таки побоюються Ердогана, який хоче і вміє проводити самостійну політику і навряд чи буде з легкістю прислуховуватись до Росії.
Крім того, є підстави вважати, що і Китай зацікавлений у балансуванні інтересів в рамках БРІКС і ШОС, і тому поки що про членство Туреччини у цих структурах можна забути.
Наостанок – про Україну. Києву добре відомі і позитивні, і негативні аспекти взаємовідносин Туреччини і ЄС. Свого часу в експертних колах навіть порівнювали перспективи членства, особливо з урахуванням укладення між Україною та ЄС Угоди про вільну торгівлю (у Туреччини немає такого формату).
Проте якщо з Туреччиною переговори були формально розпочаті у 2005 році, що дало можливість країні отримати доступ до відповідних фондів ЄС, то з Україною процес запрошення до переговорів триватиме ще не один рік.
У цьому контексті виникає питання: а чи не варто нам зважати і на досвід Туреччини з диверсифікації економічних зв’язків?
 |
Автор: Сергій Корсунський,
надзвичайний і повноважний посол,
директор Дипломатичної академії при МЗС,
посол України в Туреччині у 2008-2016 роках