Сміттєвий завод біля дому: три міфи про утилізацію відходів у Швеції
Як Україні організувати дієву систему утилізації сміття? Чи підходить нам досвід ЄС?
На жаль, цей процес в Україні надто міфологізований. Ми знаємо, що Європа дуже успішна у цьому, але така утилізація – це дуже складно і дорого, а тому геть не є можливою у нас.
А як насправді? Щоб відповісти на це питання, ми поїхали до Швеції – країни, яка є одним зі світових лідерів у поводженні з відходами.
Місто Уппсала розташоване лише за 70 км від шведської столиці. У ньому вже близько десяти років працює завод із переробки сміття, який забезпечує електроенергією та газом майже дві третини потреб міста (а це третє за розмірами місто Швеції).
Сам завод стоїть на околиці міста, але зовсім не за його межами: поруч торговельний центр, а трохи далі – замок XVI століття.
І якщо в Україні сама згадка про можливість розміщення сміттєпереробного заводу у місті породжує паніку та протести, то в Уппсалі це, схоже, нікого не турбує.
Найближчі житлові будинки розташовані за 300 метрів від підприємства.
Нас зустрічає менеджер компанії Vattenfall Бйорн Моллстедт. Компанія, що управляє цим заводом, є державною – до речі, переважна більшість сміттєпереробних підприємств у Швеції перебувають саме в державній власності, хоча є і винятки.
Певною мірою це пов'язано із тим, що інвестиції у переробку сміття є дуже довгостроковими. Наприклад, зараз під Стокгольмом завершується будівництво великого сміттєпереробного заводу – цього разу приватного. Інвестиції у будівництво – його фінансує німецька E.ON – складають біля 500 млн євро і мають повернутися лише за 40 років.
Але повернемося до Уппсали. "Ще 15 років тому це було досить забруднене місто, – розповідає Моллстедт. – Річ у тім, що тут немає централізованого газопостачання, а опалення будинків забезпечували котли на твердому паливі. По всьому місту їх було близько 9 тисяч – уявляєте, який був смог?!".
Будівництво заводу із переробки сміття вирішило цю проблему. Біля 70% електроенергії, що він виробляє, йде на підігрів води, яка через теплообмінники надходить до теплових мереж міста.
Як наслідок, повітря тепер набагато чистіше, ніж було раніше.
До речі, крім сміттєпереробного заводу теплом місто забезпечує також… крематорій. І тут діє аналогічний принцип: якщо спалювання потребує надвисоких температур, було би необачно, якби це тепло "йшло в нікуди".
Запитую, скільки людей працює на заводі. "Точно сказати не можу, але працевлаштовано близько 200, – жартує Бйорн. – Напевно, працює сто – на самому заводі. Решта сидять в офісі, але чи працюють, чи ні – невідомо". Варто зазначити, що із тих ста, що працюють, більше половини є водіями сміттєвозів. Переробкою сміття займається кілька змін по півтора десятка працівників кожна – за умови високої оплати праці підприємство максимально автоматизоване.
Але найбільше здивувало не це. Виявляється, що принаймні три поширених в Україні уявлення про те, як у Північній Європі перероблюють сміття, є міфами.
Міф 1. Швеції не вистачає власного сміття, і тому вона закуповує його за кордоном
Це не так. Більше того, насправді все навпаки.
Ні, завод в Уппсалі дійсно працює як на власному смітті, так і на привезеному з Великої Британії. Таку практику – не вивозити сміття до інших країн, а навпаки, залучати іноземне для утилізації – окрім Швеції, практикують лише у Німеччині.
Однак говорити про ЗАКУПІВЛЮ цієї сировини не варто.
Коректніше буде так: завод також надає послуги з утилізації сміття іншим країнам. В середньому за утилізацію кожної тонни британського сміття шведський завод отримує близько 70 євро.
До речі, окрім британської, завод в Уппсалі імпортує і сировину з Білорусі. Однак не сміття, а торф. Який, звісно, вже сам завод купує.
Його використовують у періоди пікового навантаження, наприклад взимку, коли сміття недостатньо для виробництва необхідного обсягу електричної енергії. Для цього на території заводу існує окрема котельня – спалення торфу є набагато простішим і не вимагає такого складного фільтрування, як сміття (у собівартості переробки сміття близько 40% становлять витрати на заходи з екологічної безпеки).
І хоча використання торфу є набагато вигіднішим, він є лише допоміжною сировиною. Адже основні доходи підприємству приносить не продаж електроенергії чи газу, а сплата за утилізацію сміття.
Більше того, вже зараз в Уппсалі завершують роботи із заміни торфу на дерев'яну щепу. Річ у тім, що європейські екологічні стандарти вимагають постійного збільшення використання відновлюваних джерел – а деревина з цієї точки зору значно екологічніша за торф.
Міф 2. Досягнення високого рівня переробки сміття неможливе без його сортування
Які асоціації у вас виникають, коли йдеться про сортування сміття в ЄС?
Можливо, такі: беремо використаний пакетик від чаю – заварку викидаємо в один пакет, пластиковий ярличок – у другий, паперовий пакетик – у третій, а металеву скобку – в четвертий.
Не можна сказати, що ця асоціація хибна – у Європі справді досить ретельно сортують відходи.
Однак завод в Уппсалі спалює усі нехарчові відходи разом.
Адже 100% сортування неможливо досягти навіть у Швеції. Та це не проблема – потім зі шлаку спеціальними магнітами вибирається метал, а методом просіювання – залишки скла.
Виходить, що для запуску переробки достатньо відділяти лише органічне сміття (залишки їжі, яка йде на біогаз) від твердого.
Але й це не все. Бйорн Моллстедт уточнює: технологічно можна було б обійтися і без цього попереднього сортування, просто влаштувавши сортувальну станцію на самому заводі.
Щоправда, таке сортування суттєво збільшило би кількість працівників – а відповідно, й вартість переробки. А на додачу – обсяг шлаку після такої переробки був би набагато більшим.
Втім, шведська переробка сміття починалася саме так. "На початку, коли мешканці міста були не готові сортувати сміття, ми так і робили. Але, звісно, це зайва послуга, яка дещо збільшує чек за переробку сміття. В результаті влада стала переконувати містян заощаджувати, сортуючи", – розповідають на заводі в Уппсалі.
Як бачимо, економічний стимул добре працює і в Швеції.
І нарешті, ще один міф, можливо, найактуальніший для України.
Міф 3. Спалювання сміття – це небезпечно для екології
Дискусія про це зараз досить популярна в Україні. Противники спалювання сміття лякають токсинами, які заводи викидають у повітря, що є вкрай небезпечно для екології.
Але в Уппсалі сміття саме спалюють!
І ніхто не переймається сусідством із таким заводом. У чому таємниця?
Секрет досить простий – у дотриманні технології, насамперед температури спалювання.
Як пояснюють на заводі, викиди токсинів можливі лише за температури, нижчої за 650 градусів Цельсія. Стандартна температура горіння на заводі в Уппсалі – 1200 градусів. За таких умов (ну і, звичайно, за якісного фільтрування викидів) шкідливі речовини в атмосферу просто не потрапляють, переконують на заводі. Якщо ж температура хоча б на 2 секунди падає принаймні до 850 градусів – система безпеки автоматично припиняє спалювання.
Завдяки попередньому сортуванню та відсіюванню залишків металу й скла залишається зовсім небагато шлаку – близько 1% відсотка від переробленого твердого сміття.
В Уппсалі його переробляють на дешеві будівельні матеріали.
Подібною є і ситуація з органічним сміттям. Так, його переробка на біогаз супроводжується різким запахом. Але його можна відчути лише всередині переробного цеху – вентиляційна система побудована таким чином, що сморід абсолютно не відчувається зовні.
* * * * *
Виходить, що всі ці технології є абсолютно доступними і для українців?
За умови дотримання нормативів переробка сміття є цілком безпечною. А головне, для запуску цієї системи не треба чекати роками, доки зросте екологічна свідомість українців – готовність сортувати сміття приходить сама, разом із платіжками.
Біда лише в тому, що є й інші нюанси, насамперед – фінансові.
Можливість жити в одній із найчистіших країн світу коштує грошей. Навіть за найбільш просунутих технологій переробка сміття сама по собі не може вийти навіть на собівартість.
Необхідну суму забезпечують самі громадяни, сплачуючи тарифи. Середнє домогосподарство в Уппсалі сплачує біля 83 євро на рік за утилізацію твердих побутових відходів, та ще 23 євро – харчових.
Скільки б це коштувало в Україні, поки складно сказати. Так, вартість робочої сили в Україні у десятки разів нижча, але ціна будівництва заводу навряд чи була б суттєво меншою. А головне, наразі у нас немає традиції сортування сміття, що додатково збільшує собівартість переробки.
Звичайно, це не означає, що ми не можемо використовувати дешевші, хоча й не такі досконалі технології. Але у будь-якому разі реформи нам так чи інакше доведеться впроваджувати.
Адже згідно з Угодою про асоціацію, ще до 1 листопада минулого року Україна мала ухвалити новий закон про відходи (хоча досі навіть не розробила законопроект). Якщо ж ідеться про енергетичну складову, то ми вже до 2021 року маємо вийти на рівень 11% відновлюваної енергетики в енергобалансі країни.
Але існує ще одна дуже важлива перешкода для реалізації таких планів.
Йдеться про довіру.
У Швеції настільки довіряють доброчесності переробників, що ні для кого не є проблемою, що сміттєпереробний завод розташований фактично серед житлових будинків. В Україні таке годі й уявити.
Понад те, довіра до дотримання всіх екологічних норм дозволяє шведам заробляти на переробці іноземного сміття – тим самим суттєво зменшуючи тарифи для своїх споживачів.
Можна лише уявити масштаби протестів, якби про завезення іноземного сміття оголосили в Україні.
А тому для нас справжнім проривом стали би навіть перші реальні кроки в напрямку європейських стандартів поводження з відходами. Та звичайно – руйнування міфів, які це супроводжують.
Автор: Юрій Панченко,
редактор "Європейської правди",
Уппсала – Стокгольм – Київ
Написання статті стало можливим завдяки підтримці Шведського інституту та Посольства Швеції в Україні