Друге пришестя Саакашвілі: навіщо Україна пішла на конфлікт зі стратегічним партнером

Неділя, 10 травня 2020, 11:44 — , Європейська правда
Фото: espreso.tv

Другий прихід в українську владу колишнього президента Грузії Міхеїла Саакашвілі викликав вкрай гостру реакцію офіційного Тбілісі. Відкликання посла для консультацій, вкрай нервові заяви представників грузинської влади – нинішня реакція виявилася набагато гострішою, аніж у 2015 році, коли Саакашвілі призначили керувати Одеською облдержадміністрацією.

Все це викликає дуже багато запитань. Наприклад – чим була викликана така різниця? Чи дійсно це призначення є виключно внутрішньою справою України, як стверджують в оточенні Володимира Зеленського? Як це вплине на відносини країн?

І, нарешті, чи були у Києва шанси "всидіти на двох стільцях": і призначити на посаду скандального експрезидента, і уникнути дипломатичного скандалу?

Внутрішня справа Грузії

"Хоч ми і відкликали посла, це не означає, що ми поставимо під сумнів дипломатичні відносини або стратегічне партнерство. Ми відкликали посла тільки для того, щоб провести консультації на тему, як захистити наші відносини від авантюристів", - заявив прем'єр-міністр Грузії Георгій Гахарія.

Тимчасове відкликання посла (а точніше, його виклик на консультації до столиці) стало безпрецедентним явищем в україно-грузинських відносинах, які традиційно вважаються дуже добрими. Така вкрай нервова реакція на призначення Міхеїла Саакашвілі на маловпливову посаду голови Виконавчого комітету Національної ради реформ на перший погляд навіть дивує.

Особливо, якщо згадати, що

Тбілісі куди спокійніше сприйняв призначення Саакашвілі на посаду голови Одеської ОДА у 2015-му. То що змінилося за ці 5 років?

Перш за все, як і у 2015 році, так і зараз, призначення експрезидента Грузії на посаду мало куди більший резонанс на його історичній батьківщині, аніж в Україні. Але за ці роки змінилися політичні розклади.

У 2015 році грузинська влада та правляча партія "Грузинська мрія" відчували себе набагато впевненіше.

Читайте також
Нова грузинська реальність: чи увійшли відносини ЄС та Тбілісі у період кризи

Від їхнього приходу до влади минуло менше трьох років, їхні рейтинги були стабільно високими, а опозиційні – вкрай низькими. Усе це давало підстави говорити про швидку маргіналізацію партії "Єдиний національний рух", головою якої був Саакашвілі.

За 5 років багато чого змінилося. Парламентські вибори 2016 року, а особливо – президентські 2018-го, показали, що партія Саакашвілі залишається потужною політичною силою. Натомість, рейтинги партії влади поступово падають.

Не випадково 2018 року партія змогла "купити" перемогу для свого кандидата у президенти лише за рахунок безпрецедентних соціальних виплат, оплатити які взявся приватний фонд лідера "Грузинської мрії" та де-факто найвпливовішої людини у країні Бідзіни Іванішвілі.

Втім, цих поступок вистачило ненадовго. Минулий рік лише поглибив кризу, а у країні відбулася низка антиурядових протестів.

На додачу, влада пішла на загострення політичної ситуації. Спочатку відмовилася від обіцянки провести парламентські вибори-2020 без мажоритарки. Потім, під тиском Заходу, – погодилася на компроміс, коли за мажоритарною системою буде обрано лише 30 зі 150 депутатів (зараз – 75, і завдяки адмінресурсу мажоритарними депутатами стають кандидати від влади), а зараз може відмовитися й від такого зменшення.

"Грузинська мрія" знаходиться при владі вже майже 8 років і виборці втомилися від неї. Це дає опозиції шанси на перемогу у виборах, що мають відбутися цієї осені.

І саме тому призначення Саакашвілі розкололо в першу чергу грузинське суспільство.

Для опозиції та її прихильників таке кадрове рішення Володимира Зеленського стало можливістю показати, який низький міжнародний авторитет має чинна грузинська влада.

І саме тому реакція офіційного Тбілісі була як ніколи гострою.

Партнерське хамство   

Разом із тим, не варто шукати причини нинішнього дипломатичного конфлікту лише у політичній ситуації у Грузії. Офіційний Київ зробив усе можливе, щоб зробити конфлікт неминучим.

У 2015 році призначення було зроблено блискавично – офіційний Тбілісі просто не зумів зорієнтуватися. А до того ж, воно відбулося у момент суттєвого "похолодання" в україно-грузинських відносинах.

У 2020 році все відбулося зовсім інакше.

Спершу в Києві анонсували призначення Саакашвілі на куди впливовішу посаду віцепрем'єра, а у відповідь на застереження Тбілісі, представники української влади почали просто хамити. Причому, без жодних дипломатичних еківоків.

"Якщо у нас будуть проблеми дипломатичні, то у Грузії вони будуть сильніші, ніж у нас. Це ж не США, які кажуть: "У вас будуть дипломатичні проблеми". Це Грузія. Треба про це не забувати", – заявив голова фракції "Слуги народу" Давид Арахамія. Зауважимо, це заявив голова фракції правлячої партії, а тому така заява сприймається як офіційна позиція, а не як дурість окремого депутата. 

Жодної спроби відокремитися від цих слів ані уряд, ані президент не зробили. Та й у самому МЗС відреагували не набагато краще. "Якщо ж із боку наших грузинських партнерів будуть якісь різкі кроки, що ж, переживемо, а потім відновлюватимемо все втрачене", - заявив міністр Дмитро Кулеба.

Після таких заяв у Тбілісі вже не залишалося вибору, аніж жорстко реагувати на призначення Саакашвілі на будь-яку посаду.

Не виключено, що якби у Києві від самого початку  проявили повагу до партнерів – зустрілися з послом, поінформували про потребу таких дій, утрималися від показового хамства – то призначення Саакашвілі на декоративну посаду голови виконкому Ради реформ у Тбілісі сприйняли куди б спокійніше. 

Натомість, Київ вирішив йти найбільш скандальним шляхом.

Звучить питання – а чи треба було Києву проявляти таку делікатність? Невже ми маємо зважати на думку Грузії, якщо вважаємо призначення Саакашвілі своєю внутрішньою справою?

Відповідь – так, треба. І так, маємо. Хоча б тому, що у 2017 році Україна та Грузія уклали угоди про стратегічне партнерство. І вона залишається чинною. А ще – тому, що Грузія усюди і беззастережно підтримує Україну на міжнародній арені.

І, нарешті, за показними зневажливими діями України щодо слабшої Грузії спостерігають також інші держави.

Ті, яким регулярно доводиться ухвалювати рішення про підтримку нашої (так само слабшої за них!) держави – іноді навіть усупереч інтересам своїх політиків і свого бізнесу.

Один на дві країни

У попередніх розділах нинішній дипломатичний конфлікт розглядався без урахування особливостей самого Міхеіла Саакашвілі. Та він – настільки непересічна особистість, що без огляду "фактору Саакашвілі" аналіз явно не був би повним.

У 2016 році, у розпал виборчої кампанії до грузинського парламенту, посольство України ледь не щодня отримувало ноти від місцевого МЗС.

Причини – заяви тодішнього голови Одеської ОДА, який активно коментував виборчі перегони у Грузії та збирався тріумфально повернутися додому у разі перемоги опозиції.

Отримавши українське громадянство, Саакашвілі мав би закрити свою політичну кар’єру у Грузії, проте довгий час залишався навіть лідером опозиційного "Єдиного національного руху". І хоча нині він є лише почесним головою цієї партії, але, за даними грузинських ЗМІ, залишає за собою ключовий вплив на управління нею.

Чи можна в такій ситуації говорити, що його призначення є виключно внутрішньою справою України?

І чи можна сподіватися, що цього разу український посадовець Саакашвілі  утримається від подальших заяв про грузинську політику, особливо – напередодні дуже гострих парламентських виборів?

Якщо на ці два питання відповідь буде "ні", то не варто дивуватися тому, що проблеми у відносинах двох стратегічних союзників найближчі місяці стануть не одиничними, а регулярними.

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua