Конфлікт надовго: чи можливо зупинити протистояння України та Угорщини

Четвер, 13 травня 2021, 10:05 — ,
Olena Khudiakova/Photoshot/East News

Нинішня суперечка чи навіть протистояння України та Угорщини триває з 2017 року. Втім, за майже чотири роки від ухвалення освітнього закону Київ та Будапешт анітрохи не наблизилися до порозуміння. Ба більше, численні спроби владнати конфлікт призвели до його поглиблення.

Як наслідок, маємо справжню сагу зі взаємною висилкою дипломатів, оголошенням топ-посадовців персонами нон грата, звинуваченням у втручанні у вибори та фінансування сепаратизму. Часом здавалося: ну куди вже гірше? Але щоразу з’являлися нові інтригуючі обставини. 

Що насправді думає про Україну Віктор Орбан та інші угорські політики - дивіться у нашому відео
Що насправді думають про Україну Віктор Орбан та інші угорські політики - дивіться у нашому відео

Донедавна здавалося, що єдине, чого навчилися Київ та Будапешт за ці роки, – це власне сперечатися один з одним.

І хоча обидві сторони стомилися від цього, відступати ніхто не збирається. 

Клінч. Глухий кут.

Раніше всі сподівалися на особисту зустріч лідерів: якщо не Орбана і Порошенка, то Орбана і Зеленського. Зараз більше сподівань на час: мовляв, треба ще трохи почекати. 

Хоча цей розрахунок – дуже хибний і загрожує лише посиленням проблем.

Час, що не лікує

Аргументи на користь того, щоб "почекати", з обох боків є різними і дуже часто не пов’язаними з реальністю. 

Так, торік у Будапешті склалося хибне враження, що Зеленський, мовляв, втрачає владу під натиском політичних конкурентів, а отже, немає сенсу домовлятися з ним. Це стало одним з аргументів, щоби зупинити переговори про "примирення" і відмовитися від вже анонсованого візиту Орбана до Києва. 

Але так само сьогодні в Києві можна почути сподівання на парламентські вибори в Угорщині 2022 року. Хоча ці очікування також позбавлені підстав: Орбан має всі шанси знову перемогти. І якщо навіть станеться сенсація, то не варто сподіватися, що політика Угорщини щодо закордонних угорців радикально зміниться за іншої влади. 

Треба визнати, що лише час не допоможе владнати конфлікт.

 Навпаки, він може завести його далі у глухий кут.

Чи здатен час зняти наявне у багатьох українців відчуття небезпеки, що, мовляв, на Закарпатті можливе якщо не повторення кримського чи донбаського сценаріїв, то розігрування угорської карти задля дестабілізації України? Навіть якщо воно хибне, то саме по собі не зникне. 

Тим паче, коли Росія працює на повну по обидва боки кордону, намагаючись підігрівати негатив і ворожість у відносинах. 

Коли не припиняються замовні провокації на Закарпатті, коли у партії Орбана час від часу то кажуть про загрозу громадянської війни, то пишуть листи до Москви із закликом спільно протидіяти Києву.

Причому, якщо спитати в іншої сторони, вона розповість про не менші підстави для претензій. 

Час так само не допоможе вилікувати в закарпатських угорців гнітюче відчуття, що починаючи з 2017 року українська держава в них щось забрала (тобто мовні та освітні права), нічого не давши і навіть не запропонувавши натомість.

І байдуже, що за ці чотири роки Київ так нічого й не відібрав і, швидше за все, де-факто не відбере – ні право спілкуватися, ні навчатися угорською в школах (зокрема, через систему двомовної освіти, яку дозволяє демонізована Угорщиною стаття 7 Закону про освіту), але таке відчуття в угорців України справді є, і воно не зникне, якщо покладатися лише на час. 

Тому Києву і Будапешту потрібно діяти тут і зараз, незалежно від обставин, втоми, фрустрації та недовіри.

Які кроки можливі?

Створювати довіру між країнами та обходити вже збудовану за чотири роки архітектуру протистояння доведеться з маленьких кроків. 

До прикладу, нарешті дати можливість робочій групі з питань освіти узгодити дорожню карту імплементації 7-ї статті Закону про освіту. Ні, це зовсім не означає, що Будапешт буде вирішувати, як саме в Україні діятиме цей закон, а про зміну закону тим більше не йдеться. Але саме Київ зможе довести, що не мав і не має наміру займатися асиміляцією угорців Закарпаття, а прагне дати шанс на кращі перспективи в Україні талановитим угорським дітям – а це не буде можливе без знання мови та здатності інтегруватися в українське суспільство.

Інший з можливих малих кроків сьогодні: якщо Київ не готовий так швидко переглядати списки персон нон грата з числа угорських топ-посадовців, яких звинуватили у втручанні в українські вибори, то варто бодай дозволити нарешті Будапешту провести ротацію своїх генконсулів на Закарпатті, бо ця рутинна дипломатична процедура вже розтягнулася ледь не на пів року.

У рамках цих малих кроків назустріч важливо змінювати стратегію щодо одне одного.

Будапешту варто почати дивитися на Україну не тільки крізь призму Закарпаття та угорської нацменшини, що насправді паралізує всю угорську дипломатію.

Києву слід також почати сучасніше дивитися на питання нацменшин, а не тільки крізь призму загроз нацбезпеці, що є радянським спадком та наслідком російської агресії. У західному світі є чимало дієвих прикладів і практик, як нацменшини стають справді мостом порозуміння, а не суперечок між країнами. Тим паче, що для абсолютної більшості політиків Угорщини, на відміну від Росії, питання захисту закордонних угорців – це справді цінність та частина візії єдності угорської нації, а не імперські рефлексії чи реваншизм.

Відтак невиправдано, коли головною інституцією, яка в Україні займається угорським питання, є нереформована СБУ. Бо коли йдеться про нацменшини країн-членів ЄС і НАТО, функцію лідерства у цьому питанні мали би взяти дещо інші інституції.

Чи можливе примирення?

Взагалі Києву та Будапешту варто шукати з обох боків людей, здатних принести у відносини новий порядок денний, емоції порозуміння та підкріпити все це реальними діями.

Це повинні бути люди, які би розуміли, що насправді в українців та угорців є чимало спільного. Люди, які знають історію та відчувають емпатію.

У 1956 році, під час повстання в Будапешті, на площі Лайоша Кошута у центрі міста російські солдати так само стріляли з дахів у мирних мітингувальників, як у 2014-му розстрілювали активістів Євромайдану в Києві. Символічні сліди від куль можна досі побачити на будівлі, де зараз розташоване аграрне міністерство Угорщини.

Так само, як довелося рятувати українську мову після русифікації Емським указом та Валуєвським циркуляром, довелося відроджувати й угорську після її маргіналізації в Австрійській, а згодом і Австро-Угорській імперії, коли навіть Ференц II Ракоці писав свої мемуари французькою, а Іштван Сечені вивчив угорську вже у зрілому віці.

Можливо, саме через це вкрай сакральне ставлення до мови у обох націй і розгорілася нинішня суперечка. 

Втім, натхнення для порозуміння можна черпати і в нинішніх подіях. 

Бо якщо судити не за риторикою, а за діями, то виявиться, що підстав для протистояння обмаль!

Приміром, у Києві часто наголошують, що "угорці Закарпаття не вміють і не хочуть розмовляти українською". Але фактом є те, що за п’ять місяців, відколи в Україні почала діяти стаття 30 нового мовного закону, що зобов’язує обслуговувати споживачів українською, із Закарпаття не надійшло жодної скарги на адресу мовного омбудсмена про порушення цієї норми! Звісно, це не означає, що всі угорці на Закарпатті чудово володіють українською, але свідчить про те, що мовне питання в регіоні перебільшене.

Ще один приклад. В Україні часто і не без підстав дорікають Будапешту через загравання з Путіним. Однак чи помітили ви, що наприкінці квітня партія Орбана "Фідес" у Європарламенті одноголосно підтримала найжорсткішу резолюцію цього органу щодо Росії – із погрозами відключити її від системи SWIFT, заморозити рахунки та скасувати візи і навіть зупинити будівництво "Північного потоку-2!

Про Угорщину чи не найчастіше згадують у контексті блокування нею зближення України з НАТО, і Будапешт продовжує наполягати, що ця політика зберігатиметься в силі, поки Київ не врегулює питання прав угорської громади. Однак згадайте, у 2020 році Угорщина не заблокувала приєднання України до Програми розширених можливостей Альянсу!

Бо, попри політичну риторику, Віктор Орбан свідомий того, що в національних інтересах Угорщини якомога швидше інтегрувати Україну як в ЄС, так і в НАТО. Бо хай би як нинішній лідер Угорщини не критикував Брюссель, але він чудово розуміє, що альтернативи ЄС і НАТО з точки зору безпеки, економічного добробуту і захисту прав угорської громади просто немає. 

Однак для того, щоби офіційно зняти блокаду, Орбану потрібні підстави, умови, які він міг би не тільки "продати" своїм виборцям, а й особисто сприйняв би їх як жести довіри з боку України, як ознаку зацікавленості Києва в Угорщині як справжнього партнера. Зараз цього немає, і не помітно, щоби Київ шукав такі пропозиції.

Так само в інтересах України – мати на своїх західних кордонах хай і не ідеального, проте надійного сусіда, який підтримуватиме хай не на словах, а на ділі твої євроатлантичні прагнення. І Угорщина може бути таким сусідом.

Але над цим треба працювати. Причому разом. І дуже багато та важко. Особливо з огляду на ту прірву, в якій опинилися українсько-угорські відносини сьогодні. А не покладатися на час, який у цьому випадку радше грає якраз і проти Угорщини, чия громада на Закарпатті стрімко скорочується, і проти України, якій життєво необхідно нарешті вирватися з "сірої зони" та долучитися до трансатлантичної спільноти. 

Детальніше про те, що насправді думають про Україну Віктор Орбан та інші угорські політики, а також у чому є корені угорсько-української суперечки, дивіться у відео на каналі "Європейської правди".

Автори: 

Дмитро Тужанський, директор Інституту центральноєвропейської стратегії

Сергій Сидоренко, редактор Європейської правди

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua