На початку повномасштабного вторгнення підтримка України в американському Конгресі — й серед Республіканської партії — була без перебільшення величезною.

За законопроєкт про ленд-ліз у квітні 2022 року віддали свої голоси 196 республіканців у Палаті представників і лише десять проголосували проти. Місяць по тому, під час голосування за додаткові $40 млрд оборонних витрат на Україну, опозиції побільшало — 57 республіканців, та більшість усе ж підтримала законопроєкт.

Відтоді скептичне ставлення до України з боку Республіканської партії лише посилилось. І доказом тому стали проміжні вибори у листопаді 2022 року, на яких вона здобула незначну більшість у Палаті представників, причому посилило свої позиції ультраправе неформальне об’єднання "Кокус свободи".

Вплив "Кокусу свободи" оприявнився вже цього літа, коли його найвідоміші представники — зокрема, одіозна Марджорі Тейлор Грін і Метт Гейц — внесли три поправки до законопроєкту про асигнування на національну оборону.

Одна з цих правок передбачала скасування $300 млн допомоги Україні й здобула підтримку 89 республіканців. Друга стосувалася скасування ленд-лізу — її підтримав 71 представник партії.

Ще одна правка стосувалася скасування будь-якої військової допомоги Києву. За неї проголосували 70 республіканців у нижній палаті Конгресу. І далеко не всі вони належали до "Кокусу свободи".

Тепер же від Палати представників залежить виділення Україні додаткових понад $23 млрд на допомогу до кінця року.

Ці кошти мають бути схвалені в межах резолюції про продовження федерального фінансування (continuing resolution), яка дозволить уряду у США уникнути шатдауну — ситуації, коли після 30 вересня він не має коштів для виплати грошей за федеральними програмами.

Але скептично налаштовані республіканці в Палаті представників вимагають голосувати за допомогу Україні окремо від інших федеральних видатків. А якщо врахувати, що в розпорядженні Пентагону до кінця року лишилося тільки кілька мільярдів доларів, це може стати суттєвою проблемою. І в Білому домі, і в американському оборонному відомстві це вже відкрито визнають.

Це дало підстави припускати: Республіканська партія стає проросійською.

Тож не бачити Україні більше підтримки та зброї, а в разі переобрання Дональда Трампа президентом — то й поготів.

Проте правда, як завжди, не любить подібних спрощень та узагальнень. Не можна сказати, що Республіканська партія є монолітною. Більш того, важко обстояти навіть тезу про те, що вся республіканська політична кухня полягає в непримиренному протистоянні трампістів та рейганівських консерваторів. Внутрішнє дроблення та групування партії є надзвичайно різноманітним та визначальним чином впливає на майбутній виборчий потенціал.

Цей текст — спроба проаналізувати, як у Республіканській партії, відомій традиційно жорсткими підходами до РФ, раптом побільшало голосів, які закликають зменшити чи й припинити підтримку жертви російської агресії — України.

Що відбувається з Республіканською партією?

Наразі в межах Республіканської партії можна виокремити щонайменше кілька ідеологічно відмінних груп. Почнімо з найбільш проукраїнських.

По-перше, це рейганівські консерватори — ті самі політики та виборці, які створили класичний і до болю знайомий образ "старої доброї Республіканської партії".

Зменшення впливу федерального уряду, зменшення корпоративних податків, збереження "класичних" американських цінностей, жорстка зовнішня політика та підтримка союзників усіма доступними методами — ось про це ідеологія цього угрупування, яке ще у 1980-ті роки разом із Рейганом успішно розвалювало Радянський Союз.

Проте на сьогоднішньому етапі від колишньої величі рейганівських консерваторів залишилося небагато.

Вони досі отримують на горіхи — абсолютно справедливо — за провали в Іраку та Афганістані. Їхня нерішучість стосовно Росії та її агресивних дій на початку нульових також не додає їм політичних балів.

Наразі умовними лідерами цієї групи вважаються Мітч Макконнелл, лідер республіканців у Сенаті, та Майк Пенс, віцепрезидент часів Трампа. Й обоє активно виступають за подальшу допомогу Україні.

На схожому електоральному полі грають неоконсерватори, яких від рейганівців відрізняє більша зосередженість на так званих "культурних війнах" — боротьбою із лібералізацією соціального релігійного та культурного життя.

Цілком проукраїнськими є й помірковані республіканці. Вони не підтримують консерваторів через їхню зацикленість на "культурних війнах" та небажання йти на продуктивні компроміси.

В ідеологічному сенсі помірковані республіканці 2020-х набагато ближчі до класичних лібералів зразка 1950-1970-х: так само протистоять зростанню податків та розширенню федерального уряду, але готові миритися з соціальними та культурними нововведеннями та в цілому позитивно ставляться до співпраці з демократами.

До поміркованих республіканців належить інша претендентка на президентську номінацію — колишня губернаторка Південної Кароліни й посол США при ООН Ніккі Гейлі. Й вона так само має чітку проукраїнську позицію.

Але найбільш помітними медійно та найменш проукраїнськими є трампісти, або MAGA-республіканці (скорочення від гасла "Make America Great Again", тобто "Повернімо Америці велич").

Це — шанувальники та палкі прихильники попереднього президента Дональда Трампа, абсолютно переконані, що лише він говорив їм правду (на відміну від медіа), і лише він може врятувати країну (на відміну від федерального уряду).

Їх майже неможливо підігнати під один ідеологічний стандарт — серед них і класичні консерватори, і так звані неоконсерватори, й просто позаідеологічні "активісти", які отримують задоволення від хайпу.

Об’єднує їх лише одне — чітке розуміння того, що без Трампа на чолі США приречені на поразку.

На відміну від показників підтримки Трампа, що наразі коливаються в районі 45-52%, самих трампістів як угрупування не більше 20-25% у всій Республіканській партії.

Інші прихильники Трампа залишаються в його таборі просто через відсутність адекватної альтернативи з боку інших політиків. 

"Ефект Трампа"

Чому голоси трампістів у Республіканській партії звучать усе голосніше — й чому до їхньої риторики долучаються більш помірковані однопартійці? Причин такого скептичного ставлення частини республіканців до України щонайменше три, й усі вони між собою пов’язані.

Перший чинник — передвиборний період у США, під час якого політики ще більш чутливі до настроїв електорату.

Різні опитування показують дещо різний відсоток підтримки України та військової допомоги їй серед американців, але помітна загальна тенденція до її зниження.

Приміром, серпневе опитування Fox News показало, що 36% респондентів підтримують зменшення ролі США в допомозі Києву — це на 10% більше, ніж у грудні. І хоча загалом 61% виступив за допомогу, кількість тих, хто вимагав її збільшення, впала з 29% до 21%.

Опитування на замовлення CNN на початку серпня показало ту ж тенденцію: лише 42% американців сказали, що США мають робити більше для підтримки України, тоді як наприкінці лютого 2022 року таких було 62%.

А позаяк в усіх подібних опитуваннях виборці-демократи виявляють значно більшу підтримку допомоги Україні, розкол між ними й виборцями-республіканцями буде тільки поглиблюватись.

Зрештою, всі топові претенденти на президентську номінацію від Республіканської партії — Дональд Трамп, губернатор Флориди Рон Десантіс і поки меншою мірою підприємець Вівек Рамасвамі — слідують цьому ізоляціоністському курсу, підлаштовуючись під виборчу базу. Причому Десантіс не завжди дотримувався такої позиції й під час роботи в Палаті представників критикував демократів за недостатню підтримку України.

Це підводить нас до другого чинника — те, що можна охарактеризувати як трампізм чи "ефект Трампа". Іншими словами — вплив колишнього президента США на Республіканську партію.

За чотири роки президентства Трамп зміг ідеологічно потіснити "традиційних" республіканців-неоконсерваторів та нав’язати своє бачення порядку денного партії.

Це бачення втілене у відомому гаслі "Америка передусім", яке придумали консерватори-противники вступу США у Другу світову війну.

Не можна сказати, що ця позиція не мала під собою підстав.

Власне, попередник Трампа на посаді демократ Барак Обама так само прагнув завершити (і завершив) військову операцію США в Іраку й продовжив — слідом за Бушем-молодшим — скорочення сил в Афганістані.

Але якщо адміністрація Обами хотіла замінити військові методи підтримки демократії невійськовими — наприклад, фінансовою допомогою, то Трамп поставив за мету залишити гроші "вдома". А паралельно — "укласти угоду" зі стратегічними конкурентами.

Це й дало підстави звинувачувати його в заграванні з Владіміром Путіним, якому, як він публічно зізнався, довіряв більше за американську розвідку в питанні втручання США у вибори.

"До приходу Дональда Трампа республіканцям не було властиво полишати боротьбу за демократію стратегічного партнера, підносячи потенційну перемогу Путіну. Ми були воїнами холодної війни, які призвели до колапсу СРСР", — так описує вплив трампізму на республіканців колишній сенатор від партії Адам Кінзінгер.

І, зрештою, третій чинник — розходження між очікуваннями й реальністю українського контрнаступу в очах американських політиків.

Інформаційне тло спершу створило враження, що із західною технікою та підготовкою Україна зможе повторити результати контрнаступу на Харківщині й Херсонщині восени 2022 року. Але щільне мінування території росіянами суттєво уповільнило просування українських сил.

Українцям уже не звикати до критики наступальних дій з боку західних ЗМІ та експертів. То вони не використовують тактику загальновійськового бою; то намагаються наступати на двох напрямках, а мали б на одному; то вони невдячні за надану допомогу чи вимагають надто багато.

Це часом викликало відверте роздратування Києва — згадати хоча б не надто дипломатичну пораду Дмитра Кулеби критиками контрнаступу "стулити пельку" й самим приїхати на фронт.

Але що більш небезпечно: це дало критикам допомоги Україні підстави казати, що вони мають рацію. Якщо вкладені кошти й надана техніка не призвели до результату на полі бою — нащо їх давати ще більше? Простіше (й дешевше) домовитись. І ці тези вкрай комфортні для ізоляціоністів, трампістів і тих, хто їх представляє.

Не випадково саме тому спікер Палати представників США Кевін Маккарті, призначений за рахунок голосів крайнього правого крила партії, вимагає від Володимира Зеленського "підзвітності" щодо використаних коштів і "плану перемоги".

"Хіба Зеленського обирали до Конгресу? Він що, наш президент?" — дещо зухвало сказав Маккарті журналістам, які спитали його, чи гарантуватиме він виділення Україні додаткової допомоги.

Інша лінія аргументації: Україна відвертає увагу США від більшої проблеми — Китаю та його агресивних планів щодо Тайваню.

Тут доходить навіть до екзотичних пропозицій Вівека Рамасвамі домовитися з Росією про те, аби вона не підтримувала КНР (!), в обмін на зняття санкцій та блокування вступу України в НАТО.

Аргумент — висловлений, серед іншого, лідером республіканців у Сенаті Мітчем Макконнеллом, — що припинення американської підтримки Києва якраз і покаже Пекіну слабкість Штатів, тут чомусь забувається.

Виклики для України

Подальшу позицію Республіканської партії щодо повномасштабного вторгнення Росії в Україну багато в чому визначатиме особа того, хто представлятиме її на виборах 2024 року. Але навіть зараз, коли Трамп має понад 55% підтримки, робити однозначний прогноз було б передчасним.

Для України ризикованих сценаріїв тут два з половиною.

З Трампом усе максимально просто: він передбачуваний у своїй непередбачуваності, відомий любитель "простих рішень", не особливо хоче ворогувати з Росією. Звідси його заяви про "мир протягом 24 годин" та переговори Зеленського й Путіна.

Проте жодні прогнози щодо Трампа не можуть вважатися вичерпними, якщо вони зроблені до 4 березня 2024 року. Саме в цей день суд розглядатиме справу щодо спроби державного перевороту в Капітолії, яка відбулася в січні 2021 року.

У разі обвинувального вироку він може потрапити під дію 14-ї поправки до Конституції США, яка забороняє людині, що брала участь у бунті проти Сполучених Штатів, обіймати федеральні посади.

Вівек Рамасвамі стане небезпечним саме в цей момент: засудження Трампа — якщо воно станеться найближчим часом — стане його "золотим квитком" у першу трійку кандидатів на партійних праймеріз. Бо до кого піде розчарований трампіст, як не до омолодженої версії свого вождя, проти якого наразі немає федеральних судових справ?

Його погляди на Україну повністю збігаються з трампівськими, проте виводять їх на новий рівень. Рамасвамі не хоче навіть бути залученим до вирішення питання російської агресії і готовий кинути усі програми допомоги в один момент і в принципі перестати займатися відносинами з Україною. 

А Рон Десантіс небезпечний для України тим, що він досі не може віднайти свій голос. Останні п’ять місяців він декілька разів змінював свої погляди на догоду електоральному полю. Тому неможливо спрогнозувати, на якому варіанті власного неоконсерватизму він зупиниться у разі номінації від Республіканської партії на президентські перегони 2024 року.

Але особа лідера республіканців — не єдиний виклик, що стоїть перед Україною. Адже в Палаті представників уже почалося розслідування стосовно оголошення імпічменту Джо Байдену. І там однозначно фігуруватиме український слід — бізнес-діяльність сина Байдена в Україні та нібито корупція його батька.

Що в цих умовах робити Україні?

На жаль, простих та однозначних рецептів зміни ставлення скептичних республіканців немає. Тим паче втручатися у політичний процес Київ не може й не повинен собі дозволити.

Але цілком законно — й правильно — намагатися комунікувати з американською громадськістю, на чию думку спирається республіканський політикум. Американців можна переконувати в тому, що підтримка України — в їхніх інтересах, адже за порівняно незначні кошти вони знищують військовий потенціал Росії (хай як цинічно це не звучить).

Крім того, у США існують громадські ініціативи, що лобіюють підтримку України серед республіканців. Одна з них — Republicans for Ukraine — запустила рекламну кампанію серед республіканських політиків із закликом проголосувати за додаткову допомогу Києву.

І, звісно ж, Києву варто розвінчувати спекуляції стосовно того, що стримати російсько-китайське зближення можна, якимось чином домовившись із Москвою щодо України — а не продовживши її послаблення. Адже партнерство РФ і КНР аж ніяк не рівноправне, й російська сторона в ньому точно не на провідній позиції.

Автори: 

Олександр Краєв, експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма";

Олег Павлюк, журналіст "Європейської правди"