Йти проти правил: чому промова Порошенка в Мюнхені не могла бути іншою

Четвер, 23 лютого 2017, 14:11 — , посол України в Австрії
Фото прес-служби президента

Є таке політико-дипломатичне кліше – "звірити годинники".

Часто це еквівалент виразу "почесати язика". До Мюнхена воно підходить лише частково. Тут не тільки і не стільки "звіряють годинники", скільки заявляють позицію. Головне – правильно її почути і зрозуміти.

Наприклад, мюнхенську промову Путіна 2007 року нині згадують як передвістя всіх бід, які впали на Європу в наступні роки. Як нагадування про те, що всі наші ключові питання – на поверхні. Хоча тоді, 10 років тому, в Європі відмовлялися це визнавати.

Просто іноді, коли немає відповіді – немає бажання чути питання. Так зручніше і спокійніше.

З путінським ультиматумом 2007 року так і відбулося. Путін тоді на весь світ анонсував вихід Росії з кола міжнародної пристойності та повернення у стан дикості (а теза, що розвал СРСР був трагедією, більшою за дві світові війни – це є дикість, деформація і розуму, і душі). Світ послухав, здивувався, знизав плечима – і повернувся далі до порядку денного.

Зробив вигляд, що не зрозумів.

І навіть коли через рік Путін почав реалізовувати свій людожерський порядок денний у Грузії – трапилося те саме.

Чому так сталося? Причин багато. Одна з них: ніхто не бив в усі дзвони.

Світу дали можливість повернутися до тем більш комфортних і менш тупикових. Мюнхенський анонс відбудови СРСР, оголошений у 2007 році, грузинська трагедія 2008 року – вони просто вплелися в порядок денний і розчинилися в ньому. Стали новою нормою. Замість того, щоб вирішувати питання світового порядку денного, дипломатичний світ повернувся до звичного заняття – став "звіряти годинники".

Ті хто, обурюються тим, що Петро Порошенко, лідер воюючої країни, почав у Мюнхені вкотре говорити про проблеми свого спливаючого кров'ю народу – праві й не праві водночас. Праві – оскільки вірно підмітили: наше страждання почало набридати. Багатьом хочеться поговорити про щось інше. На теми, від яких не тхне смертю. Тому, до речі, не лише про Україну в Мюнхені говорили неохоче – про Сирію теж.

Коли говорять неохоче, це не значить, що забули. Це значить, що хочуть забути.

Але є і точка зору, з якої критики президента не праві. Це точка зору української реальності.

Країна, де ллється кров, не має права говорити так, як країна, де кров не ллється. Так, світова політика намагається повернутися в течію звичного порядку денного. Але ми не маємо права йти за течією. Ми повинні бити в усі дзвони. Ми повинні тиснути.

Ми повинні нагадувати, що зло це зло, а агресія це агресія.

І поки це не зміниться, ми не маємо права йти на поводу у тих, кому наша біда не болить.

Це зовсім не означає, що наша позиція – це позиція емоцій (хоча ми маємо на них право, як ніхто інший). Коли прийде час компромісів, ми повинні бути першими, хто запропонує їх. Але в Мюнхені-2017 час компромісів не настав.

Сьогодні "компроміс" – це евфемізм, під яким мається на увазі, скільки своєї землі або своєї свободи Україна готова віддати за мир. І поки це так, то відповідь президента може бути тільки одна: жодних компромісів за рахунок нашої землі чи нашої свободи.

Ніякого "Криму в оренду" на сто років, ніякої "стіни на Донбасі" на сто п'ятдесят.

Так, в українсько-російській війні ні Росія, ні Україна не можуть перемогти на полі бою. Але це не означає, що ми повинні відкривати Росії шлях до перемоги в нашому дискурсі. 

Дозволю нагадати: неприйнятність "мирних планів", які лунали останніми місяцями, полягала у тому, що це плани капітулянтські – для народу, який далекий від капітуляції.

І якщо ми зараз дозволимо втягнути себе в такий дискурс – ми самі прокладемо місток до програшу. Саме тому Москва так активно штовхає нас до риторики компромісу (а насправді, нагадаю – риторики капітуляції). Саме тому бойова мова нашої дипломатії приводить Росію в таку лють. Вони не перемогли Україну на полі бою – тож хочуть перемогти її в головах, в словах та мисленні.

Розпочавши війну, вони виконали лише першу частину своєї програми: покарали Україну за її свободу.

Тепер хочуть, щоб усе повернулось, як було, щоб Україна заговорила як "братерський народ", який нарешті схаменувся і змирився із силою.

Неймовірно, але факт: забравши частину нашого дому, убивши тисячі наших людей, вони знову набиваються в друзі. Ще неймовірніше: цього хоче багато хто в Європі та Америці.

Але Україна не забуде цю війну.

І це означає, що найбільша євразійська і найбільша європейська країна ще тривалий час не матимуть не те що дружніх, але й просто нормальних відносин. Після того, що сталося, після злочинних рішень Путіна, "нормальності" в Європі ще довго не буде.

Такою є вона: незручна для всіх правда України. І президент насправді заслуговує не на критику, а на повагу за те, що озвучив її у Мюнхені.

Ця прірва між нами і Росією – надовго. Насправді її створили не ми.

І насправді це прірва не між Росією та нами, а між Росією та всім цивілізованим світом. Себто між тими, для кого біда – це дві світові війни, і тими, для кого біда – це падіння імперії. Зараз вони намагаються цю імперію відтворити. І якби не ми, то вже б відтворили.

Світ цього ще не зрозумів у повній мірі, так, як це зрозуміли ми. Багато хто думає, що "нормальність" із людожером можлива. Багато хто думає, що людожер наївся і "більше не буде". Але все більше політиків та виборців на Заході розуміють, що це – ілюзія. Сама Росія підштовхує їх до цього розуміння: своїми втручаннями у вибори, своїми маніпуляційними технологіями, своєю дикунською риторикою для внутрішнього споживання та єзуїтською – для зовнішнього.

Світ наближається до правди, починає її чути. Але він не почує її і не побачить у повній мірі, якщо для правди оглухнемо і осліпнемо ми самі. Якщо перестанемо бити в усі дзвони. Якщо почнемо їздити до Мюнхена, аби "звірити годинники".

Так, Україна повинна звучати "в контексті". Вона так і звучить, бо російська агресивність – це одне із чотирьох найактуальніших питань європейського порядку денного (поруч із можливістю розпаду ЄС, кризою біженців і кризою трансатлантичних відносин). Але ми маємо розуміти й інше: українська проблема, українська правда – важко тулиться в європейські голови. Так само, як польська та чехословацька проблема важко тулилися в 1938-39 роках. І тому є небезпека, що "контекст" поступово затьмарить нашу проблему і відтисне її на другий план.

На мою думку, ми не повинні цього дозволити.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua