Зеленський у Мюнхені: що почув Захід у промові українського президента

Понеділок, 21 лютого 2022, 14:30 — , Міжнародний фонд "Відродження"
Фото пресслужби президента України

У Мюнхені ми почули справді сильну промову президента Зеленського.

Західній аудиторії мали зайти меседжі про уроки минулого століття (зокрема, про Данциг і Дюнкерк), про важливість, скільки нас, а не скільки їх, про допомогу Україні як внесок у власну безпеку....

Але одночасно варто звернути увагу на інше. Не розумію, навіщо Україні підтримувати французько-московитський дискурс про "нову архітектуру/систему європейської безпеки".

Нам потрібно відновлювати нинішню, щоб вона працювала.

Інакше, якщо ми кажемо про "нову" систему, то ми приймаємо, що наявні правила та норми міжнародного права вже не актуальні.

Це зовсім не в наших інтересах, адже саме московити зараз намагаються переглянути наявну систему, що склалася після холодної війни.

Ще кілька коментарів щодо змісту озвучених дипломатичних пропозицій (у порядку озвучування у промові):

1) Правильна теза про те, що пошук шляхів миру не обмежується Мінськом і Нормандією. Як можливі місця переговорів, окрім Парижа, Берліна і Мінська, були згадані Стамбул, Женева, Брюссель, Нью-Йорк і Пекін.

Згадка про Пекін явно не випадкова. Мабуть, правильно, хоча тут треба бути дуже обережним.

2) Ініціювання (вчетверте) консультацій у рамках Будапештського меморандуму – теж правильно. Як і теза про те, що якщо консультації не відбудуться або виявляться безрезультатними – то можна буде констатувати, що "Будапештський меморандум не працює і усі пакетні рішення 1994 року були поставлені під сумнів".

Про Будапештський меморандум багато вже сказано. Багато важливих деталей, але що тут головне?

Суть не у тому, яке ключове слово у назві документа є точнішим – "гарантії" чи "assurances". Також не головне, чи документ є юридично, чи лише політично зобов'язуючим.

Головне – це зміст позитивних зобов'язань гарантів. А там їх аж два: домагатися дій Ради Безпеки ООН у разі агресії проти України з використанням ядерної зброї, а також проводити консультації.

Тобто це і близько не наближається до безпекових гарантій у дусі ст. 5 Вашингтонського договору, де напад на одного є нападом на всіх. Відповідно, союзники надаватимуть допомогу жертві нападу. Оце – безпекові гарантії.

А просто "провести консультації та ініціювати дії Радбезу ООН..." – це не гарантії. Це, по суті, повторення зобов'язань у рамках ООН і ОБСЄ. Результат передбачуваний – у ситуації, коли проти – держава-агресор з правом вето у Радбезі ООН.

Втім, це не означає, що не треба згадувати про Будапештський меморандум. Треба.

По-перше, тому що тут важливі не лише букви, але і дух меморандуму.

Кілька років тому я був свідком однієї зустрічі "за закритими дверима" американського дипломата з європейськими експертами. На ній американець сам згадав про Будапештський меморандум і про те, що українці звертались до американців з посиланням на нього, але американці відповіли, що той не надає безпекових гарантій, не є юридично зобов'язуючим і передбачає лише консультації – яких не бракує.

Але, згадавши цю офіційну позицію, американець тут же сам визнав: "З нашого боку це все – дешеві відмовки". Бо всі чудово розуміють, що відмова від третього у світі ядерного арсеналу не може не мати моральних зобов'язань з боку тих, хто цього вимагав.

Щодо перспективи констатації того, що "меморандум не працює", і "поставити під сумнів всі пакетні рішення 1994 року" – то це не обов'язково означає, як почали коментувати, відновлення ядерної зброї.

По-перше, для цього треба не меморандум "констатувати", чи дезавуювати підпис під ним і т.д. – а приймати рішення про вихід із ратифікованого Верховною радою Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Чого робити не слід, бо це треба робити тільки тоді, коли є рішення про відновлення ядерного статусу – а ця перспектива є нереальною. Банально фінансово, не кажучи вже про політичні, технічні, військові та інші питання.

До речі, у цьому контексті постає хороше питання: чи допомогла б нам ядерна зброя у 2014 році? Не знаю. Ви впевнені, що ми би завдали ядерного удару у відповідь на неядерну агресію?

Тому пригадувати Будапешт потрібно – але не для того, аби відновити ядерну зброю, а для того, аби підкреслити моральні зобов'язання США (а отже, стимулювати їхню більшу допомогу) і виключити у майбутньому подібні домовленості за наш рахунок (наприклад, по ракетах у Європі – щоб потенційні американо-московитські домовленості пост-РСМД не стосувалися нас, так само, як не стосуватимуться англійців чи французів. Наша ракетна програма – це більш реально, ніж ядерна зброя).

3) "Скликати саміт держав – постійних членів Ради Безпеки ООН, за участю України, Німеччини та Туреччини, з метою розв’язання безпекових викликів у Європі. І напрацювання нових, дієвих безпекових гарантій для України." Це лише мені резонує, що тут немає згадки Польщі?

4) Ну і останнє. Всі ці пропозиції – про потребу України мати безпекові гарантії, яких у нас наразі немає.

Президент закликав членів НАТО бути чесними перед Україною. Не впевнений, що нам сподобається очікувана відповідь – вона і так очевидна: ніхто з них зараз не готовий надсилати війська і вмирати за Київ чи за Маріуполь, максимум допомоги – це надання зброї і запровадження санкцій. І це вже добре.

Але давайте і ми будемо чесними перед собою.

Щоб скористатися "відкритими дверима" НАТО, треба було встигати скористатися історичним "вікном можливостей", яке існувало 15-20 років тому – коли Росія була слабка, а сила і авторитет Заходу – беззаперечні.

Але хто тоді в Україні був за НАТО? Якщо вже по-чесному, то чи підтримували тоді вступ України до НАТО ті люди, які зараз опинились у кріслах керівників держави і відкрили для себе, що у України немає безпекових гарантій?

Якщо відверто, то більшість в Україні до 2014 року – а дехто і донедавна – не те що вступ до НАТО не підтримували, але й не розуміли, навіщо нам армія. Навіть з досвідом розподілу Чорноморського флоту, Тузли, періодичних претензій на Севастополь і Крим – абсолютна більшість виборців і політичної еліти не бачила московитської загрози.

Зараз ми розплачуємося – територіями і людьми – за власну наївність і пострадянськість 1990-2000-х.

Можливо, бодай ця криза дасть зрозуміти: гарантія безпеки України – власні Збройні сили. І, швидше за все, так буде і надалі.

І вже добре, що ми маємо посилену військово-технічну допомогу і погрози санкціями – у 2014-15 й такого не було.

І добре, що починає проглядати консенсус політичних еліт щодо загроз. Що причина війни на Донбасі – не "бариги, що наживаються на війні", а наш зовнішній ворог. 

Текст було вперше опубліковано на facebook-сторінці автора та републікується з його доповненнями

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.