НАТО без Штатов, ОБСЕ без России? Как Кремль и Белый дом строят новую схему "мира" в Европе
Уперше за понад 25 років міністерська зустріч НАТО відбулася без участі держсекретаря США. Це рішення Вашингтона стало гучним дипломатичним сигналом – хоча в Альянсі воліють цього не визнавати.
А просто зараз у Відні починається зустріч міністрів Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), яка також пройде без участі Марко Рубіо. Тут подібне бувало кілька разів у сторіччі, але щоразу було ознакою американського демаршу. Та й зараз формальні пояснення Вашингтона про "зайнятість" і "графік" видаються очевидно штучними. Усі зрозуміли це рішення як сигнал з боку США.
Між тим є ще один впливовий член ОБСЄ, який теж не поїде на зустріч на рівні міністрів.
Це – Росія. І її бойкот є ще більш промовистим.
Досі глава МЗС РФ Сергєй Лавров докладав шалених зусиль, щоб вийти з-під міжнародної блокади.
Понад рік тривала багатоетапна спецоперація, щоб гарантувати його запрошення на зустріч ОБСЄ. Для цього засідання навіть перенесли, всупереч традиції – з більш радикальної Фінляндії, яка могла заборонити в'їзд путінському міністру, до поступливої Австрії.
Але попри всі ці зусилля, за кілька днів до засідання Москва оголосила, що Лавров до Відня не полетить, а натомість надішле туди свого заступника. Тобто – зробить так само, як і Рубіо.
Імовірне значення цих кроків звучить загрозливо для Європи. Йдеться про те, що США та Росія зараз готуються до такого мирного врегулювання, яке зруйнує повоєнний порядок у Європі та й загалом у світі.
Йдеться про можливе визнання окупованих українських територій "російськими" – виконання однієї з вимог Кремля, на яке у Вашингтоні багато хто готовий погодитися.
Розуміючи цю небезпеку, європейські міністри одне за одним робили у Брюсселі заяви про неприпустимість такого кроку. А ще йшлося про потребу наростити підтримку України. І при цьому, щоби, бува, не образити Дональда Трампа, утримувалися від найменшої критики на адресу США.
За цими дискусіями у Брюсселі стежив редактор "Європейської правди".
Епоха війн та зміни кордонів у Європі?
"Ми не приймемо жодну нову Ялту".
Цією заявою – з власної ініціативи, не чекаючи запитань – почав свій виступ перед журналістами у штаб-квартирі НАТО норвезький міністр закордонних справ Еспен Барт Ейде.
Ще кілька років тому посилання на "Ялту", ймовірно, потребувало би пояснень для аудиторії у багатьох країнах. Та зараз ця тема настільки активно обговорюється, у тому числі у країнах "старої Європи", що не треба й уточнювати, що йдеться про конференцію лідерів СРСР, США та Великої Британії – Сталіна, Рузвельта і Черчилля – які зібралися у Ялті 4-11 лютого 1945 року, щоб домовитися про поділ сфер впливу у повоєнній Європі.
Тоді, на зустрічі у 1945-му, нікого не турбувало, що п'ять з половиною років тому саме Сталін, на пару з Гітлером, ініціював Другу світову війну, бо розраховував на поділ Європи за актом Молотова-Ріббентропа.
"Переможців не судять" – цей принцип був провідним у ті часи.
Як наслідок, не лише Німеччина, а й загалом повоєнна Європа лишилися розділеними на понад 40 років. Москва отримала навіть більше, ніж те, про що раніше домовилася з Гітлером.
Пам'ятаючи про це, у столицях багатьох держав НАТО вже зараз б'ють тривогу. І саме про це попереджав усіх норвезький міністр.
"Війни завжди завершуються, але після кожної війни настає повоєнна ера, яка триває довше, ніж будь-яка війна. І безпекова архітектура будується не тільки після війни, а й на її фінальних стадіях… Отже, безпекова інфрастуруктура Європи визначається саме на війні в Україні", – пояснював він.
Подібної логіки дотримуються й інші його колеги.
І практично усі учасники зустрічі погоджуються, що один з найнебезпечніших сценаріїв – той, за якого і Росія, і інші агресивні держави у світі відчують, що Путін, розпочавши агресію, врешті-решт вийде з війни "з бонусом". Особливо небезпечними є ті варіанти, які остаточно руйнують нинішні, й без того слабкі залишки міжнародних безпекових правил, сформованих за повоєнні десятиріччя.
"Якщо ми визнаємо територіальні здобутки Росії, це моментально вбиває міжнародне право. Наслідком будуть нові збройні напади і ще більше загроз як для сусідів Росії, так і повсюди", – наголосив у розмові з журналістами литовський міністр Кястутіс Будріс.
Українські дипломати кажуть, що такою була позиція усіх, хто взяв слово на спільному з українцями засіданні – Раді Україна-НАТО. "В кожному виступі лунала… підтримка наших підходів і принципів, а саме те, що не може бути жодних компромісів щодо українського суверенітету, жодних компромісів зі статутом ООН, жодної зміни кордону шляхом сили", – заявив глава українського МЗС Андрій Сибіга, вийшовши з засідання Ради Україна-НАТО.
А як щодо членства України в НАТО?
Тут насправді також є позитивні новини.
Згадка Сибіги про "суверенітет" як про один з непорушних принципів включає у себе і "натовський" елемент.
Початково – на етапі, коли "мирний план" обговорював Стів Віткофф напряму з Кремлем, навіть не ставлячи Держдеп до відома про це – США були готові пообіцяти Кремлю будь-що, включно зі зміною статутних документів Альянсу, юридичною відмовою України від закріпленого у Конституції євроатлантичного курсу тощо.
Та щойно дійшло до переговорів, ці ідеї опинилися у смітнику.
І через те, що їх у тому вигляді було неможливо втілити. І через те, що підхід США суперечив сам собі. Адже у Трампа вирішили, що будуть жертвувати територіальною цілісністю України, але її суверенітет (тобто самостійність) захищатимуть, зберігаючи обличчя. Тому і Київ, і столиці-партнери активно комунікують американцям: прагнення до НАТО є частиною суверенітету України. І наразі у Вашингтоні це чують. Але чи довго триватиме ця готовність чути? Відповіді немає.
Особливо – зважаючи на готовність США зруйнувати інші принципи.
"Непотрібне" Америці НАТО
Наприкінці минулого тижня медіа дізналися, що грудневе засідання міністрів закордонних справ НАТО зруйнує багаторічну традицію. Сполучені Штати Америки – держава, навколо якої Альянс розбудовувався усі останні десятиріччя – не надсилатиме на зустріч свого міністра, тобто держсекретаря Марко Рубіо.
У НАТО поспішити применшити вагомість цієї події.
"НАТО щороку проводить численні засідання міністрів… не є чимось незвичайним, що обставини заважають міністру взяти участь у засіданні", – процитував офіційного представника Альянсу Reuters, який першим дізнався про ці плани США.
У цій заяві неправдою є усе.
По-перше, засідання міністрів закордонних справ НАТО є зовсім не "численними"; вони проводяться лише тричі на рік: навесні (березень або початок квітня); на початку літа (червень або травень) та на початку грудня.
По-друге, ситуація, коли американський держсекретар ігнорує міністерську зустріч, є не лише "незвичною", вона є справжнім сигналом тривоги, свідченням проблем у відносинах США та НАТО.
Достатньо згадати той факт, що востаннє таке відбулося ще у грудні 1999 року – тобто 26 років тому, коли Мадлен Олбрайт не приїхала до Брюсселя на зустріч до інших міністрів. "ЄП" не відомо, що було причиною зриву тоді, але точно відомо, що після того у НАТО робили усе можливе, щоби подібне не повторилося.
(Низка європейських медіа цими днями повідомили, що міністерське засідання без США проходило також у березні-2003, через вторгнення США до Іраку; це є помилкою, оскільки тогорічна весняна зустріч відбулася у квітні-2003, і держсекретар Колін Пауелл на ній був.)
Найближче до зустрічі без держсекретаря Альянс підійшов у 2017 році, після обрання Дональда Трампа на перший термін. Тоді новопризначений глава Держдепу Рекс Тіллерсон у середині березня раптом повідомив союзників, що не приїде на квітневу зустріч через "зайнятість".
Символічно: замість поїздки до НАТО він запланував візит до Москви та зустріч з китайцями.
При цьому США заперечували, що це "демарш" чи щось подібне – мовляв, питання лише у браку часу. Але сигнал був дуже очевидним.
Зрештою Тіллерсон пішов на поступки і погодився приїхати, але обрав нову дату – всього за тиждень, 31 березня. Решта держав НАТО тоді показали безпрецедентну гнучкість, усі міністри поскасовували свої плани і прилетіли у Брюссель, де Тіллерсон прочитав їм лекцію з вимогами збільшити витрати на оборону. Тож відповідь на питання про те, який сигнал США хотіли надіслати іншим союзникам, є очевидною.
У 2025-му про жодні поступки вже не йшлося.
Держсекретар Марко Рубіо безальтернативно повідомив штаб-квартиру, що він не приїде, але зовсім без участі США Альянс не лишиться. Замість нього до Брюсселя приїхав його заступник у Держдепі, Крістофер Ландау (який, правда, до того взагалі не опікувався НАТО, а дипдосвід має лише у Мексиці).
Програму зустрічі скоротили до пів дня – хоча зазвичай у грудні міністеріал є дводенним, та й загалом Ландау лише ненадовго зайшов на засідання Північноатлантичної ради, стверджують американські ЗМІ.
Але який сигнал це мало надіслати союзникам?
Європейські міністри, шукаючи пояснення діям Рубіо і намагаючись його виправдати, говорили журналістам, що він "дуже зайнятий мирними переговорами", але це неправда. Якраз у Брюсселі у нього було більше можливості поговорити про обриси миру у розумінні європейських союзників.
Навпаки, більш реально те, що він не мав що сказати стосовно мирних переговорів, про які США заявляють дуже позитивно, із бравадою, хоч насправді не мають певності, що ті принесуть успіх.
Єдиний сигнал, який не викликає сумніву – це те, що увага США до Альянсу дедалі більше спадає. І не лише до нього.
Знищити "Гельсінкі" з Відня
Серед трьох зустрічей глав МЗС НАТО за рік грудневе засідання є особливим. І не лише через те, що на ньому міністри уперше підбивають підсумки саміту. Також важливо, що зустріч Альянсу "спарена" із зустріччю міністрів Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).
Цей безпековий форум був створений ще у радянські часи як майданчик для діалогу США і його союзників та радянського блоку. В останні 10 років, після початку російської війни проти України, він лишився чи не єдиним таким майданчиком.
Візит США на зустріч ОБСЄ також був майже твердим правилом – хоча були й демарші. Наприклад, у 2023-му Тоні Блінкен демонстративно поїхав зі Скоп'є до того, як туди прибув Лавров. Правда, у 2024-му під час зустрічі на Мальті такої принциповості вже не було – обидва міністри були там одночасно.
Ще один приклад з осяжного минулого, коли США проігнорували ОБСЄ – це був 2013 рік, міністерське засідання у Києві, яке відбувалося одночасно з Революцією гідності. Джон Керрі відмовився їхати до Києва, у делегації його замінила Вікторія Нуланд, яка демонстративно пішла до протестуючих на Майдан.
У 2025 році зустріч ОБСЄ знову пройде без держсекретаря США, але причина є зовсім іншою.
До Відня, де проходить засідання, одночасно відмовилися їхати міністри США та Росії.
Неприїзд Лаврова – це окрема суперподія.
Російське МЗС без перебільшення працювало весь рік над тим, щоб Лавров міг сюди приїхати.
Адже Росія має досвід 2022 року, коли Сергєя Лаврова не пустили на засідання: тоді в ОБСЄ головувала Польща, і там відмовилися видавати візу підсанкційному лідеру російської пропаганди та "дипломатії".
У 2023 в Північній Македонії та в 2024 на Мальті Лавров отримав дозвіл на в'їзд, а от 2025 рік міг знову принести проблеми. Цього року головує Фінляндія – сусідка Росії, де розуміння небезпеки путінського режиму є безумовним і де громадська думка могла вимагати від уряду не пускати російську делегацію до країни.
Щоб уникнути цього, росіяни домовилися з фінами про те, щоб вони відмовилися проводити конференцію у себе, а передали цю подію в Австрію, де розташована штаб-квартира організації. У тому, що австрійці дадуть Лаврову дозвіл на в'їзд – сумніву не було.
І попри всю цю пророблену роботу, Лавров за кілька днів до початку конференції раптом заявляє, ще відмовляється їхати до Відня. А напередодні – публікує розлогу статтю в "Російській газеті" про те, що ОБСЄ у нинішній формі Росію вже не цікавить; що організація, мовляв, деградувала і перетворилася на інструмент Заходу, і що "світла в кінці тунелю не видно".
Ба більше, Лавров публічно припустив "крах ОБСЄ" – хоча, звісно ж, вину на це поклав на Захід, а не на Росію.
У контексті нинішніх подій це – навіть більше, ніж сигнал тривоги.
І в кулуарах зустрічі НАТО це було однією з тем для обговорення.
ОБСЄ – це організація, до якої є мільйон запитань і ефективність якої викликає сумніви, але основа, навколо якої вона створена, є настільки важливою, що виправдовувала збереження організації. Цією основою є Гельсінський заключний акт, у якому держави Заходу і радянського блоку домовилися про принцип непорушності кордонів. Саме на нього постійно посилається Україна, відстоюючи неприпустимість визнання "російськими" окупованих РФ територій.
Але тепер принцип непорушності кордонів ставить під сумнів не лише Росія, а й США.
Чи не є це реальною причиною спільного "ігнору" ними засідання організації?
Відповідь на це запитання лишається відкритою доти, доки не узгоджені мирні домовленості, над якими працюють Вашингтон і Москва. Але те, що нова безпекова архітектура Європи і світу, на думку частини переговорників, може не включати повагу до кордонів, сформованих після Другої світової війни – є доконаним фактом.
Саме це найбільше турбує європейських міністрів, про що вони відкрито говорили у Брюсселі – щоправда, без уваги з боку держсекретаря США.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди", з Брюсселя