Завершення виборчого циклу призведе до корекції курсу країни, в тому числі й зовнішнього. Проте яких саме змін варто очікувати?

ЄвроПравда розпочинає експертну дискусію з цього питання. 

* * * * *

Цьогорічна президентська виборча кампанія стала яскравим підтвердженням бажання українців втекти від суворої реальності.

І тут Україна виявилася цілком у загальному тренді – на перше місце вийшла не просто втома, а ненависть до системних політиків і політичних інститутів, які з ними асоціюються.

З одного боку, це додає оптимізму, що не все так погано: є віра в інструменти демократії – звідси й висока явка серед молоді, небайдужість до виборів, віра у вплив власного голосу – дії з розряду "якщо хочете виграти в лотерею – купіть лотерейний квиток". Українці купують лотерейний квиток, і це добре.

З іншого боку, як вкотре підтвердив цей виборчий цикл, в Україні не має шансів політик, який заявить, що простір для маневру – що у внутрішній політиці, що у зовнішній – настільки вузький, що нічого не лишається, окрім як затягнути паски і тяжко працювати.

Українцям значно комфортніше жити в рожевих окулярах. А політик не може не бути популістом, щоб отримати підтримку виборців.

Нинішні президентські вибори унікальні в тому, що українці вийшли з парадигми "Росія чи Захід".

Як засвідчує перший тур, в Україні не перемогли кандидати з відверто проросійськими лозунгами. Однак не перемогли й кандидати з проєвропейськими ідеями – і це незважаючи на те, що більшість українців позитивно оцінюють проєвропейську політику країни, а 40% виборців Володимира Зеленського є прихильниками членства в НАТО.

Однак він як фаворит виборчих перегонів відійшов від парадигми Захід – Схід, акцентувавши увагу навіть не на матеріальному боці справи, а на темі соціальної справедливості.

Причому поняття соціальної справедливості – надто широке. Справедливість, як і правда, у кожного своя. А кандидат Зеленський став таким собі абсорбуючим матеріалом, який увібрав у себе всі ці різні, часом навіть несумісні уявлення про справедливість. Тому більшість виборців Зеленського будуть так само швидко розчаровані у своєму кандидаті – так само, або навіть швидше, як раніше розчаровувалися виборці попередніх президентів.

В першу чергу, на Зеленського дуже розраховують громадяни, які мріють якнайшвидше закінчити війну на Донбасі. Це, звісно, істотно змінює ситуацію з ходом переговорного процесу щодо врегулювання воєнного конфлікту на Сході.

Однак складно уявити, які ресурси здатен задіяти президент Зеленський для того, щоб отримати принципово потужнішу зовнішню підтримку, здатну вплинути на РФ.

Що має змінитися у міжнародному контексті, щоб гаранти виконання Будапештського меморандуму або партнери по ЄС погодилися на "а) завершення війни; б) повернення тимчасово окупованих територій; в) примушення агресора компенсувати завдані збитки" (навмисне цитую пункти програми Володимира Зеленського)?

Навпаки, внутрішні проблеми в ЄС – сплеск популізму та ксенофобії – віддаляють усіх від цього формату.

Зрештою, треба чесно визнати: результати першого туру стали "двійкою" в першу чергу українській політиці колективної Європи. Ситуація, за якою ЄС раз за разом повторював, що бачить Україну лише як свого сусіда без перспектив членства, суттєво послабив аргументи прихильників західного курсу.

Як наслідок, проєвропейська політика для значної частини громадян виявилася політикою вимивання робочої сили з України, проблемою "євроблях", жорстких торговельних квот, вимивання природних ресурсів. В той самий час громадяни, які розуміють важливість Угоди про асоціацію як інструменту модернізації країни, виявилися розколотими через дії чинної влади. 

Чи варто очікувати радикальної корекції зовнішнього курсу у випадку президентства Зеленського? І так, і ні. 

Перш за все, в Україні немає суспільного запиту на реанімування проросійської політики.

Тим більше, доволі високий рівень підтримки ідеї членства у ЄС та НАТО і наявність важливої інституційної підпорки у вигляді Угоди про асоціацію з ЄС і залежності у подальшому від зовнішніх вливань з боку МВФ стримуватиме ревізію зовнішньої політики України.

Однак це аж ніяк не означає відсутність таких загроз. Особливо – у ситуації, коли в суспільстві є запит на швидке врегулювання конфлікту і забезпечення справедливості.

Домінування таких суспільних настроїв створює передумови для того, що можна назвати "деполітизацією" російсько-українського конфлікту.

На практиці це може проявлятися у вкидуванні тез про проблеми українського бізнесу, який втратив російський ринок збуту і який так і не замінила угода про вільну торгівлі з ЄС, або про можливість зниження цін на газ завдяки поверненню прямих контрактів з "Газпромом". Перехід відносин із РФ у формат "business as usual" ймовірно супроводжуватиметься тезами на кшталт того, що нема нічого поганого у двомовності українців.

Найнебезпечніше, що в умовах очевидної втоми електорату від політики і бажання втекти у свій світ уявної справедливості така політика буде поступово створювати умови для істотної зміни настроїв всередині суспільства щодо зовнішньополітичних пріоритетів.

Не хотілося б говорити про апокаліптичний сценарій, однак Україна вступає у період нелінійних конфліктів, який супроводжуватиметься жорстким протистоянням між прихильниками європейського курсу і прихильниками "легких рішень будь-якими засобами".

Спокійно і нудно точно не буде.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора