Протягом 16 років Угорщина Віктора Орбана втілювала небезпечну ідею: що "неліберальну демократію" можна зробити стабільною і закріпити при владі.

Поєднуючи електоральне домінування із систематичним послабленням інституційних стримувань і противаг, Орбан, здавалося, розв’язав центральну дилему сучасного авторитаризму: як знову і знову перемагати на виборах, одночасно вихолощуючи ліберальну демократію.

А оскільки його модель надихала прихильників на Заході (і поза ним), підтримуючи ширший наратив про занепад демократії, його принизлива поразка на виборах має наслідки далеко за межами Угорщини.

Нинішня перемога партії "Тиса" Петера Мадяра, як і тріумф у 2023 році у Польщі "Громадянської коаліції" над неліберальною партією "Право і справедливість" ("ПіС") , означає не лише розворот, здавалося б, консолідованої системи, а й сигналізує, що такі режими можуть бути більш крихкими, ніж здається.

Урок не лише в тому, що неліберальні режими можуть програвати.

Сама логіка, яка підтримує такі режими, може зрештою привести до їхнього краху.

Неліберальні лідери давно виправдовують концентрацію влади, посилаючись на успіх "держав розвитку" Східної Азії. Послабивши інституційні обмеження, стверджували вони, уряди можуть діяти рішуче, координувати інвестиції та забезпечувати економічне зростання.

Але ця аналогія завжди була оманливою. Режими Пак Чон Хі в Південній Кореї чи Лі Куан Ю в Сінгапурі були ефективними не тому, що стикалися з меншими обмеженнями, а тому, що перебували під більшим тиском.

Геополітична небезпека і постійний ризик внутрішніх заворушень змушували їх забезпечувати широкі економічні здобутки — або ризикувати крахом.

Зменшення підзвітності не породжувало самозаспокоєння; воно породжувало дисципліну.

Загалом ефективна державна спроможність залежить від обмежень, які дисциплінують тих, хто при владі. Вони можуть мати різні форми.

У ліберальних демократіях таку дисципліну забезпечують конституційні стримування і противаги. В автократіях розвитку її створювала зовнішня та внутрішня вразливість.

Сучасні неліберальні режими діють у зовсім інших умовах. За відсутності тиску, подібного до того, що відчували Пак і Лі, послаблення підзвітності не створює потенціалу розвитку. Натомість воно відкриває можливості для привласнення доходів.

Влада стає ресурсом для підтримки політичних коаліцій, а не для забезпечення суспільних благ.

Стратегія, яка нібито має зміцнювати державну спроможність, перетворюється на систему вибіркового розподілу.

З часом ця логіка підриває економічні основи неліберального правління. Коли політична лояльність стає головним критерієм розподілу ресурсів, страждають ефективність та інновації.

Державні закупівлі винагороджують "своїх", а не найпродуктивніші компанії. Внутрішні підприємці стикаються з корупцією, невизначеністю та обмеженими можливостями для розширення.

Водночас стратегії зростання, засновані на іноземних інвестиціях, створюють робочі місця, але часто не забезпечують технологічного оновлення чи тривалого зростання продуктивності.

Саме це сталося з Угорщиною за Орбана. В міру погіршення економічних показників слабшала і здатність режиму утримувати свою підтримуючу коаліцію.

Повільніше зростання звужувало податкову базу та зменшувало ресурси для перерозподілу. Інвестиції в освіту, охорону здоров’я та соціальну мобільність застоювалися.

Угорці дедалі більше сприймали систему, яку представляли як стабільність, як систему закритості. Великі сегменти робочої сили стикалися зі зменшенням перспектив, стагнацією зарплат і обмеженими можливостями для просування.

На початку тривалого правління Орбана ці внутрішні процеси частково маскувалися фінансовими трансферами з Європейського Союзу. Але доступ до цих ресурсів дедалі більше залежав від прозорості уряду та незалежності судової влади — саме тих форм підзвітності, яким Орбан чинив опір.

Результатом стало самонав’язане обмеження:

відкидаючи зовнішній нагляд, режим обмежив власний доступ до фінансування.

У міру посилення таких обмежень не дивно, що Орбан звернувся до ще більш неліберальних партнерів, включно з Росією та Китаєм, обмінюючи регуляторну автономію на нові форми геополітичної залежності.

Проєкт, що починався в ім’я суверенітету, ризикував завершитися вразливістю.

Загалом Орбан показав, що навіть системи з глибоко захопленими інститутами можуть ставати політично вразливими. Механізми, які підтримували неліберальне правління, з часом могли перетворитися на джерела крихкості.

Модель Угорщини спиралася на хитку коаліцію транснаціональних компаній, пов’язаних із владою внутрішніх еліт та виборців, яким обіцяли стабільність і економічне покращення.

Але зі сповільненням зростання напруження в цій коаліції посилювалося. Внутрішній бізнес знаходив дедалі менше можливостей, а виборці стикалися зі зниженням рівня життя та заблокованим майбутнім.

Поразка Орбана стала можливою тоді, коли невдоволення поєдналося з організацією — коли переконливий претендент об’єднав фрагментованих виборців і перетворив розчарування на участь.

Там, де традиційна опозиція була слабкою або дискредитованою, це вимагало лідерства, здатного трансформувати соціальні скарги у широкий політичний рух, що мобілізує через класові та інституційні поділи.

Саме цього досягли Петер Мадяр і його партія "Тиса". Протягом років Угорщина служила доказом того, що демократичний відкат можна інституціоналізувати й підтримувати в межах формальної електоральної конкуренції.

Переконлива перемога Мадяра демонструє не менш важливе: такі системи не є незворотними.

Але поразка Орбана, як і поразка польської "ПіС" три роки тому, не означає кінця нелібералізму.

Структурні умови, що сприяли його зростанню — економічна нестабільність, соціальна фрагментація та політична недовіра — зберігаються в багатьох демократіях. Проте падіння Орбана підриває відчуття неминучості глобального відходу від ліберальної демократії.

Тепер починається складніше завдання: демонтаж укорінених патронажних мереж, відновлення автономії інституцій і відбудова державної спроможності без повторення помилок, які спочатку дозволили нелібералізму виникнути.

Мадяру також доведеться переосмислити, як відстоювати національні інтереси в межах Європейського Союзу, зміцнюючи внутрішні електоральні бази й водночас будуючи транснаціональні альянси, здатні просувати глибші та стійкіші форми інтеграції.

Перемогти нелібералізм на виборах було складно. Проте ще складнішим завданням може виявитися побудова стійкої ліберальної демократії — здатної забезпечити і підзвітність, і включеність.

Але одне зрозуміло: за цим уважно спостерігатимуть і друзі, і вороги демократії.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника