Націоналізм останнього шансу: 5 аргументів проти незалежної Каталонії

Четвер, 5 жовтня 2017, 15:12 — , для Європейської правди
Фото: nytimes.com

З моменту проголошення Ірландської незалежності 1922 року жоден сепаратистський рух в країнах західного – або, якщо зовсім неполіткоректно, першого світу, – не досягав своєї остаточної мети.

Будь-яка спроба виходу зі складу держави, чи-то її здійснював великий громадський рух, чи маргінальне терористичне підпілля, завершувалася, як максимум, черговим компромісом з центральною владою. Поділу країни перешкоджали демократія, розвинені інститути, вільна преса, економічне процвітання, прозорість роботи силових відомств.

І це перша погана новина для прихильників каталонської незалежності – їм протистоїть типова демократія країни першого світу, здатна втопити в бюрократичних процедурах і демократичних ритуалах будь-який, навіть найбільш організований сепаратистський рух.

Друга погана новина для сецессіоністів полягає в тому, що всупереч вражаючому відеоряду з Барселони, попри реальне існування всіх цих тисяч людей, які вимагають незалежності, монолітного сепаратистського руху в Каталонії не існує. За незалежність регіону бореться імпровізована коаліція Junts pel si (приблизний переклад: "Разом для того, щоб сказати "так"), до якої входять і крайні ліві республіканці, і войовничі антикапіталісти, і консерватори.

Те, що центральний іспанський уряд досі не зміг вдало зіграти на протиріччях всередині табору сепаратистів, говорить лише про недалекоглядність Мадрида, а не про згуртованість руху за незалежність.

Якими б вульгарними не здавалися нескінченні паралелі з франкістською історією і громадянською війною, що ними рясніла світова преса, але хитка ситуативна коаліція в Барселоні дійсно віддалено нагадує дні Іспанської республіки, чиєю столицею Барселона так довго була.

Але чим фактично закінчилася республіка тоді? Повстанням одних лівих республіканців проти інших, ще більш лівих, республіканців.

Третя погана новина – це ті 90%, які сказали своє "так" незалежності. Електоральна демократія Західного світу не передбачає схвалення на рівні 90%. Тут не обирають абсолютною більшістю ні президентів, ні правлячу партію, і такої підтримки не буває на доленосних референдумах.

 

Підтримка в 90% – це порядок цифр для "референдуму" в ДНР або Південному Судані, виборів президента Зімбабве чи правлячої партії в М'янмі. Такий показник завжди повідомляє, що в події прихована якась скверна.

Як би не виправдовувались прихильники незалежності, що, не заважай Мадрид, референдум пройшов би в геть іншому ключі, це не скасовує того факту, що велика частина виборців участі в референдумі не брала. Зокрема, на дільниці не прийшли ті, хто проти відділення від Іспанії.

Неможливо розглядати референдум як такий, що засновує нову державність, коли майже всі противники цієї державності, що складають, за опитуваннями, половину населення, не вважали за потрібне (або не змогли) висловитися.

Чи не головним успіхом сецессіоністів стали фотографії та відео іспанської поліції і гвардії, що розганяють каталонських активістів.

В умовах, коли результати референдуму не визнають ні Вашингтон, ні Брюссель, глобальна "партія соціальних мереж", мабуть, залишається єдиним зовнішнім союзником каталонців в інформаційній війні.

Рішення спрямувати іспанську поліцію і гвардію на руйнування логістики референдуму було, очевидно, не найкращим, оскільки воно дало Барселоні можливість зображати іспанський уряд як репресивний і недемократичний.

 

Але це те, на що Мадрид змушений був піти, щоб не поступитися в грі іншого порядку, в грі на підвищення ставок, розпочатій самою Барселоною, коли та взялася проводити референдум всупереч судовим рішенням про його неконституційність.

Мадрид не зважився пропустити хід у цій грі. І як наслідок – відкрив деякий історичний шанс для Каталонії.

Шанс полягає в тому, що сторони будуть підвищувати ставки доти, доки процес відчуження Каталонії від Іспанії не стане незворотним.

Наступний раунд протистояння – проголошення каталонським парламентом незалежності. Центральному партійному керівництву в такому випадку залишається чи не єдино можливий симетричний крок – активація 155 статті конституції, яка встановлює пряме правління Мадрида.

І ось після цього ситуація може дійсно вийти з-під контролю.

Втім, можливий інший розвиток подій.

Наприклад, замість того, щоб приймати незворотне рішення, уряд просто йде у відставку і на його заміну з готовністю приходить кабінет, не обтяжений попередніми рішеннями.

Соціалісти (PSOE) як головна опозиційна партія з претензією на те, щоб стати правлячою, звичайно, підтримує територіальну цілісність Іспанії, але при цьому вони завжди готові проголосити правлячу партію винуватцем усіх бід і зайняти її місце на позачергових виборах. Але головною перевагою можливої ​​рокіровки в Мадриді буде навіть не прихід нової влади, не обтяженою помилками попереднього кабінету, а час, виграний цією процедурою.

За цей час почне забуватися драма протистояння 1 жовтня, а самі каталонці, які на той момент житимуть в режимі уявної незалежності, раптом виявлять, що голосують на загальноіспанських виборах.

І це зможе забити один з найбільших цвяхів у труну каталонської незалежності – коли раптом з'ясується, що у виборах до загальноіспанського парламенту взяли участь більше каталонців, ніж у не надто легітимному референдумі за незалежність.

 

За цих обставин логіка нормалізації повинна перемогти, і Мадриду з Барселоною доведеться домовлятися, йти на серйозні поступки, може, навіть змінювати конституцію, розширюючи права Каталонії.

Але з точки зору сецессіонізму це була б беззастережна капітуляція. Адже ближче, ніж зараз, Каталонія до незалежності, швидше за все, ніколи більше не наблизиться.

У довгостроковій перспективі час і демографія зроблять ту роботу, з якою не впоралися всі попередні іспанські уряди.

І це четверта причина, що перешкоджає утворенню нової держави. Населення Каталонії зараз становить 7,5 млн осіб, з них 5 млн припадає на агломерацію Барселони, і останній притаманні всі характеристики великого, багатого міста в ліберальній країні.

У корінних містян – невисока народжуваність, і демографічний дефіцит вже тривалий час компенсують мігранти, раніше – переважно з інших регіонів Іспанії, а зараз – з усього світу, з домінантою іспаномовних країн.

І вже зараз, на відміну від більшої частини Каталонії, основна мова на вулицях Барселони – іспанська, навряд чи половина мешканців міста володіє письмовою каталанською. А те, що у великих, гетерогенних міських агломераціях, з великою часткою немісцевого населення, націоналістичні сентименти є непопулярними, ми вже бачили хоча б по тому, як голосувало Глазго на шотландському референдумі і Лондон на референдумі щодо Brexit.

І нарешті, п'ятий аргумент не на користь Барселони. Фотографії з виборчих дільниць показують кількісне домінування пенсіонерів. Поки це спостереження не має під собою статистичної основи.

 

Однак ці спостереження вписуються в один із головних трендів останніх кількох років – реванш "партії останнього шансу", коли десятки мільйонів білих громадян, середнього та похилого віку, в країнах Заходу виявили себе на периферії нової світової глобальної економіки.

Саме ці поважні виборці "іржавого поясу" в США мобілізувалися, щоб відібрати владу у (як їм здавалося) агентів глобалізації, молоді та мігрантів і передати її Трампу. Щось дуже схоже ми бачили під час Brexit, коли старіюче населення, особливо Північної і Центральної Англії, голосувало на противагу великим містам і особливо – космополітичному Лондону.

І ось тепер ми бачимо всі ці емоції в Каталонії. Ці люди розуміють: якщо вони не відвоюють свою країну зараз, то цього не станеться вже ніколи.

Інакше з Барселоною буде те, що колись сталося з канадським Монреалем. Коли велике місто, колись – головна надія на відродження французької ідентичності і самовизначення Квебеку, остаточно перетворилося на глобальне, переважно англомовне місто, яке самим своїм існуванням поклало край перспективам незалежності франкоканадців.

Аналогічний процес йде в Барселоні. Тут уже почався зсув ідентичності – з міста, зацикленого на каталонській гіперкомпенсації за попереднє пригноблення, на один із центрів глобального іспаномовного світу і транскордонного Європейського Союзу.

 

Автор: Артьом Георганов,

докторант Університету Софії за спеціальністю "політологія"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua