"Ми були надто наївними": як не повторити помилок Будапештського меморандуму

Середа, 20 червня 2018, 14:11 — , Європейська правда
Фото: radiosvoboda.org

Раз на кілька місяців в Україні виринає тема Будапештського меморандуму (БМ): про неї згадує то один, то інший політик, звинувачуючи США, Велику Британію, а часом ще й Францію у "невиконані зобов’язань перед Україною". Нова хвиля звинувачень здійнялася саме зараз – після низки заяв колишнього посла США Стівена Пайфера.

Та спитайте у тих, хто каже про порушення, якими ж були зобов’язання Заходу "за Будапештом" – і ви почуєте купу дуже різних версій щодо того, в чому ж полягали гарантії безпеки. Плюралізм думок з цього питання має просте, хоча й не для всіх приємне пояснення – як правило, всі вони далекі від реальності. Річ у тім, що Будапештський меморандум взагалі не містив гарантій безпеки для України. Жодних. Переконатися в цьому легко, і пояснимо це трохи нижче.

Понад 20 років тому, коли тривали переговори щодо БМ, Україна була надто слабкою і надто недосвідченою. В результаті вчисту програла "дипломатичну битву" і підписала геть невигідний для себе документ. А далі – так і не змогла переконати Захід, що БМ у його нинішньому вигляді загрожує не лише нам, а й усьому світові.

І тому особливо важливо стежити, щоби зараз, коли тиск на Україну стає звичною історією, ми не повторили помилки минулого.

Міф про гарантії

Днями, заради цікавості, автор цих рядків поставив FB-друзям запитання: чи виконали країни Заходу свої зобов’язання перед Україною за Будапештським меморандумом? Майже 90% відповіли, що документальні зобов’язання не дотримані. От тільки у деталях думки розійшлися.

Найрадикальніші вважали, що у 2014 році нас мала захищати армія США; інші казали, що за цим меморандумом нам мали надати озброєння; треті обрали варіант, що Будапештський меморандум зобов’язував Захід накласти на Росію такі санкції, які гарантували би Україні безпеку. А раз безпеки немає – то знову ж таки, Вашингтон та Лондон порушили зобов’язання.

У широкому суспільстві думка про будапештські гарантії безпеки України не менше укорінена. Це не дивно, зважаючи, що розповіді про них ми чули 20 років поспіль.

При цьому сам текст меморандуму мало хто читав. А дарма.

Цей маленький документ, всього на одну сторінку, не лишає сумнівів: гарантій не було.

Меморандум настільки короткий, що варто зацитувати всі його положення. 4 грудня 1994 року кожен із його підписантів (а це Росія, США та Велика Британія) пообіцяв:

- поважати суверенітет, незалежність та кордони України

- не погрожувати Україні та ніколи не використовувати проти нас зброю, в тому числі, окремим пунктом – ядерну зброю

- утримуватись від економічного примусу щодо України

- в разі агресії проти України – допомагати їй у Радбезі ООН

- "проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов'язань".

Все, крапка.

На цьому документ закінчується – і "гарантії" також.

До речі, останній пункт БМ зацитований дослівно, бо це – єдине нове зобов’язання "гарантів" в рамках меморандуму. Всі інші пункти і без того були для них обов’язковими, за іншими договорами.

І якщо Росія у 2014 році порушила всі положення БМ (крім, на щастя, пункту про ядерну атаку), то західні підписанти не напали на Україну; не вели торговельну війну; захищали нас у РБ ООН; і навіть ініціювали ті самі консультації на початку 2014 (без жодного впливу на реальність, бо Росія на них не прийшла). А отже, дослівно виконали всі зобов’язання.

А те, що вони погодилися накласти санкції, тиснути на РФ, допомагати Україні тощо – це все є їхньою доброю волею, яка до тексту БМ не має жодного стосунку.

Чому ми це підписали?

Навіщо Україна свого часу погодилася віддати величезний ядерний арсенал, що опинився у нашій власності після розпаду СРСР, в обмін на меморандум, який не мав і просто не міг мати жодної практичної користі у випадку збройної агресії?

Це питання цілком логічне. Частково відповідь на нього дає... рік підписання "Будапешта".

У 1994 році Україна була вкрай слабкою. Стрімка інфляція, розвал держави, зовнішні борги, неспроможність виконати вимоги МВФ чи інших донорів. А ще – деморалізованість та вкрай низький рівень патріотизму в армії. В тому числі – в елітних частинах.

І до цього варто додати жорсткий тиск з боку США, де поставили за ключову мету ядерне роззброєння держав колишнього СРСР (крім Росії, небезпеку якої тоді мало хто уявляв).

Українське керівництво не встояло під цим тиском.

Учасники цих подій зараз кажуть, що Київ хотів отримати принципово інший документ, не меморандум, а повноцінний міждержавний договір, із чітко та однозначно прописаними гарантіями безпеки.

В США також визнають цей факт. Це, зокрема, визнав колишній посол США Стівен Пайфер.

"Як частину домовленості про здачу ядерної зброї Україна розраховувала отримати безпекові гарантії і від Росії, і від США. Та ані команда президента Буша, ані Клінтона (прийшов на посаду у 1992. – ЄП) не були готові надавати такі гарантії... Врешті-решт, українська влада погодилася на формат "безпекових запевнень" (а не гарантій), усвідомлюючи, що американське військо не буде долучене, якщо Росія порушить свої зобов’язання за Будапештом", – розповів відставний дипломат, коментуючи днями тематику меморандуму.

Чи може Україна нині почуватися обуреною та обдуреною?

Звісно ж, так. І Пайфер прямо це визнає. Та й не лише він. "Думаю, українці відчувають, що їх "кинули" на третій чи четвертий за розмірами ядерний арсенал у світі", – вважає Александр Вершбоу, колишній заступник генсека НАТО.

Та й у Києві не приховують роздратування – як, приміром, колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко.

Варто зауважити, що відсутність гарантій у тексті "Будапешта" не стала новиною для офіційної України. Ще за "пізнього Ющенка", у 2009 році, Київ намагався домовитися із Заходом про новий, конкретніший договір, який став би заміною "Будапешта"... Але змінилася влада і українському керівництву це стало нецікаво.

"Коли в 1990-х роках Україна добровільно знищила третій за розмірами ядерний арсенал у світі, ми були переконані у верховенстві таких міжнародних принципів, як недоторканість міжнародних кордонів, а також територіальна цілісність і суверенітет... Але ми усвідомили, що вони не є сакральними для всіх. Ми були надто наївними", – розповів нещодавно глава МЗС України Павло Клімкін на обговореннях, присвячених нерозповсюдженню зброї масового знищення.

Український інтерес

Зараз американські експерти один за одним (і йдеться не лише про Пайфера) запевняють, що у Києва не було іншого вибору. Мовляв, якби українці не погодилися, іншим шляхом стала би політична ізоляція та перетворення на "державу-вигнанця" із ядерною зброєю на своїй території.

Але ці пояснення не є чесними.

Насправді між "чорним" та "білим" завжди є чимало відтінків. І Україна могла би виторгувати для себе проміжний варіант захисту – приміром, не захист американської армії, а постачання озброєнь, тощо.

Але Україна виявилася не готовою до таких дипломатичних битв – і просто погодилася на варіант, запропонований Штатами. Тоді, у 1994 році, в США це сприймали як свою перемогу. Та за 20 років, після нападу Росії, від цього програли всі – і Київ, і Вашингтон.

І це – головний урок, який нам варто винести з "будапештської історії".

Тиск Заходу – це неприємно. Це жорстко, це часом навіть політично "боляче". Але хай яким сильним він є – буває національний інтерес, яким неможливо жертвувати.

На щастя, зараз українська дипломатія є незрівнянно більш зрілою, і це помітно саме у конфліктних моментах.

Ми боролися за санкції у 2014 році, коли в них мало хто вірив (і зрештою вони стали реальністю). Ми б’ємося в міжнародних інституціях, навіть коли лишаємося в меншості, і нерідко перемагаємо. Ми так і не поступилися в суперечці з угорцями (і можна бути впевненими, що робитимемо це і надалі). І таких прикладів чимало.

І дуже важливо, щоби такий підхід був і надалі.

А що стосується ядерної України – на жаль чи на щастя, але цей потяг пішов. У 1994 році, ймовірно, ще можна було зберегти ядерний статус. Але відновити його зараз, не ставши країною-вигнанцем, неможливо.

І це також варто усвідомлювати.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.