Останній шанс для Росії в Страсбурзі: хто замінить Ягланда на чолі Ради Європи

Понеділок, 14 січня 2019, 11:43 — , , Європейська правда
Фото: Delfi.lt

Наприкінці минулого року Росія – за сприяння генсека Ради Європи Турбйорна Ягланда – впритул наблизилася до зняття санкцій у цій організації. Тоді найгіршого сценарію вдалося уникнути, але ця історія вкотре продемонструвала: у європейських структурах вдосталь високопосадовців, готових йти на компроміси з Кремлем.

Та цього року Рада Європи отримає нового керівника.

Новому генсеку залишається непростий спадок, адже Росія завела організацію в глибоку кризу. Наступнику Ягланда, цілком можливо, доведеться просувати рішення про виключення Росії з європейського клубу – або ж навпаки, гальмувати його. Тим більше, що з Москви вже надходять сигнали про те, що без бою вона не відступить.

Вибори відбудуться в червні, а в п’ятницю у Страсбурзі оприлюднили перелік кандидатів на посаду генсека – з Литви, Хорватії, Греції та Бельгії. "Європейська правда" розібралася, хто з них має шанси на перемогу та що це означає для України.

 

Російське завдання

Мандат Турбйорна Ягланда як генерального секретаря Ради Європи добігає завершення: з 1 жовтня до роботи має стати його наступник (або наступниця, і нижче ми пояснимо, чому це важливо).

Вже від перших днів цій людині доведеться зануритися у російську проблему. Тим більше, що в останні місяці роботи Ягланда "російська криза" має суттєво загостритися.

Нагадаємо, РФ з 2017 року не платить внески, які складають аж 7% бюджету Ради Європи. Кремль поставив ультиматум: грошей не буде, доки з РФ не знімуть санкції. І якщо це не зміниться, то вже 30 червня тривалість російських неплатежів перевищить два роки. За статутом Ради Європи це означає, що РФ перетворюється на злісного неплатника і має стикнутися з новими обмеженнями чи то у ПАРЄ, чи то в Комітеті міністрів.

Новий виток санкцій має стати точкою неповернення у відносинах Росії та Ради Європи. 

А може й більше – Росії та Заходу.

Ще рік тому західні політики і чути не хотіли про можливість виключення РФ з європейського клубу. Мовляв, "що би не робила Москва, а діалог – понад усе".

Після "року Скрипалів", на фоні триваючої війни проти України та шантажу в Страсбурзі це поволі змінюється.

Навіть Ягланд, якого часто називають «другом Москви», вже натякає, що в разі продовження неплатежів Росії доведеться вийти з Ради Європи. "Абсолютно неприпустимо толерувати, щоби країна, яка досі тут, не платила внески. Не можна бути наполовину членом, наполовину ні, це було би катастрофою для всієї конвенції", – заявив генсек минулої осені.

Ця заява була доброю новиною, але є і не дуже добрі.

Обрання нового генсека здатне змінити чимало. А тому не виключено, що росіяни "забудуть" про свій ультиматум та повернуться до ПАРЄ, щоби взяти участь у виборах нового керівника організації. В Держдумі вже почали підготовку ґрунту для цього: якщо у грудні там категорично називали передумови свого повернення, то тепер категоричності вже немає. Натомість депутати обіцяють дослухатися до думки МЗС, яке рекомендує відновити роботу у Страсбурзі – хай навіть ціною чергового приниження росіян та поновлення санкцій.

Наступні дні будуть вирішальними, адже визначитися з форматом участі у ПАРЄ Росія має не пізніше 20 січня.

 

"Шукайте жінку", або Генсек української мрії

Процедура виборів генерального секретаря Ради Європи – доволі тривала. Спершу своїх кандидатів пропонують уряди держав-членів РЄ, цей етап вже завершений. Як правило, висувають двох-трьох претендентів; цього року їх аж четверо.

Вже від січня претенденти будують коаліції на свою підтримку та приїжджають на співбесіду до ПАРЄ. У березні на них чекає урядова співбесіда у Комітеті міністрів Ради Європи. При цьому КМРЄ може навіть викреслити частину кандидатів зі списку (так було 2009 року, коли в РЄ переміг Ягланд, а двох його опонентів прибрали з перегонів). А ще комітет може визначити когось із кандидатів як пріоритетного, найбільш рекомендованого для обрання.

А на останньому етапі (як правило, в червні) генсека таємним голосуванням обирають на сесії ПАРЄ.

Варто визнати, що найбільш бажаний для Києва кандидат (точніше, кандидатка) генсеком не стане.

Торік Україна пішла на безпрецедентний крок і наперед, ще не знаючи кандидатів, оголосила: новим генеральним секретарем має стати жінка, з країн Східної Європи. Так, це був ризик (приміром, російська, угорська чи сербська кандидатка формально відповідала би українським вимогам!), але в МЗС вирішили ризикнути.

Ця вимога, за даними "Європейської правди", мала як формальні, так і неформальні причини.

Перші – пролунали публічно. За 70 років існування Ради Європи генсеком 13 разів ставали чоловіки, і лише одного разу – жінка. А східноєвропейські політики взагалі жодного разу не були на чолі цієї організації, хоча РЄ розширилася на схід вже 25 років тому. "Хоч ми і переконані, що найкращий і найсильніший кандидат має перемогти у прозорій та чесній боротьбі, ми наполягаємо, що жінки Європи мають отримати ще одну можливість скеровувати Раду Європи крізь бурхливі часи", – йдеться у минулорічній заяві МЗС України з цього приводу.

Неформальні та непублічні аргументи – не менш переконливі.

За даними ЄП, Україна мріяла побачити на цій посаді не абстрактну жінку, а цілком конкретну – Далю Грибаускайте. Президентка Литви, колишній єврокомісар, політик із незаперечним авторитетом у Європі і водночас щирий друг України – вона мала би стати фаворитом виборів. Але попри умовляння, Грибаускайте так і не захотіла перейти на роботу до Страсбурга (нагадаємо, її президентський термін добігає завершення цього літа).

Є ще одна неформальна причина українського прагнення побачити на посаді генсека саме жінку.

За рік у Страсбурзі має змінитися також заступник генсека. І хоча друга особа у Раді Європи має надвисокі адміністративні та кадрові повноваження, її зазвичай обирають без обговорень та без уваги медіа. У якості безальтернативної кандидатури пропонується хтось із топ-керівників директоратів РЄ, при цьому діє чітке правило: за генсека-чоловіка його заступницею призначають жінку, і навпаки.

Але жінок серед топ-керівників РЄ – вкрай мало. Тому якщо генсеком оберуть чоловіка, тим більше якщо це буде чоловік із Західної Європи, то його заступницею може стати... представниця Сербії Снєжана Самараджич-Маркович, яка нині очолює гендиректорат з питань демократії. Є підстави припустити, що Україна, лобіюючи жінку-генсека, одночасно намагалася зупинити це призначення.

 

То хто ж стане генсеком?

Отже, зараз є чотири офіційні претенденти на посаду генерального секретаря, серед яких є як дуже бажані для України, так і ті, на кого ставитиме Росія:

– колишній прем'єр-міністр Литви та член литовського Сейму Андрюс Кубілюс;
– віце-прем’єр та міністр закордонних і європейських справ Хорватії Марія Пейчинович-Бурич, яка ще донедавна була чинною головою КМРЄ;
– колишній міністр закордонних справ Греції та чинний депутат грецького парламенту Дора Бакоянніс;
– віце-прем'єр, міністр закордонних справ та оборони Бельгії Дідьє Рейндерс;

Цікава деталь: три перших кандидати представляють Європейську народну партію, останній – групу лібералів. Партійна належність має неабияке значення, адже у підсумку вибір робитимуть депутати. (Примітка: у початковій версії статті Бакоянніс помилково була названа представницею лібералів, редакція перепрошує за цю помилку)

Бакоянніс не має вагомих шансів на успіх – вона суттєво поступається вагою своїм однопартійцям. А от між литовським кандидатом та хорватською кандидаткою може розгорітися серйозне суперництво за лідерство у групі ЄНП.

Аби лише у боротьбі один з одним "народники" не поступилися бельгійцю, обрання якого є найбільш бажаним для росіян.

Два мільйони для кандидата

Рівно місяць тому, 14 грудня, бельгійський віце-прем’єр Дідьє Рейндерс приїхав до Страсбурга, щоби особисто привезти документ, вкрай важливий для Ради Європи. Це було рішення бельгійського уряду про перерахування 2 мільйонів євро – добровільного внеску до бюджету організації.

 
Дідьє Рейндерс

Як відомо, Рада Європи нині потерпає від жорсткої фінансової кризи: через несплату Росією свого внеску (а це – 33 млн євро) у бюджеті утворилася чимала дірка. Частково її закрили заходами економії, але цього недостатньо. Ягланд вкрай потребував грошей для збереження роботи свого секретаріату, а тому несподівана допомога з Бельгії була дуже доречною.

А за пару тижнів з’ясувалося, що уряд Бельгії офіційно висуває Рейндерса кандидатом на посаду генсека. І звісно ж, з двома мільйонами це не було пов’язано – просто збіг. Але позитивне тло для бельгійського кандидата ці гроші, поза сумнівом, створили.

До речі, в Україні таке важко уявити, але це реальність: Рейндерс працює в уряді Бельгії вже 19,5 років безперервно, змінюючи одну міністерську посаду на іншу та переживши шістьох прем’єрів. На початку, 12 років поспіль, він був міністром фінансів, більшу частину цього терміну – в ранзі віце-прем’єра. З 2011 року він – незмінний голова МЗС Бельгії. А з грудня 2018 – додатково виконує обов’язки міністра оборони, через проблеми у бельгійській урядовій коаліції.

Отже, він є справжнім важковаговиком європейської політики.

Та є одна проблема: для України його кандидатура навряд чи є прийнятною.

Варто підкреслити: Бельгія не є проросійською державою, а Рейндерс не є проросійським політиком у традиційному значенні цього слова. Це не Ле Пен, не Сальвіні і навіть не Орбан.

Та попри це, є враження, що бельгійський політик, попри свій досвід, не розуміє Україну, не вірить у неї. Достатньо згадати, що у 2015-17 роках Бельгія (разом з Францією та Нідерландами) всіляко гальмувала надання Україні безвізового режиму і допомогла відтермінувати старт роботи безвізу.

Натомість Рейндерс налаштований на розширення діалогу з Росією. Він неодноразово бував у РФ з візитами в останні роки (в тому числі проігнорував бойкот чемпіонату світу з футболу). Та й росіяни не приховують, що саме Рейндерс – той кандидат, якого вони підтримують.

А тому в разі перемоги бельгійця ми можемо отримати на посаді генерального секретаря нового Ягланда, можливо, навіть гіршого. А його заступницею, яка курує всі кадрові питання у Раді Європи, напевно стане сербка, про яку йшлося вище – тобто представниця держави, відверто дружньої до РФ.

Чи можливо запобігти цьому сценарію? Так, цілком. Попри авторитет Рейндерса, проти нього грають два фактори.

По-перше, він є представником партії, яка входить до Європейського альянсу лібералів та демократів. Це не найвпливовіша фракція, де вдвічі менше депутатів, ніж у лідерів, ЄНП чи соціал-демократів.

Другий мінус – те, що він є представником Західної Європи. Східноєвропейські держави, що ніколи не мали свого генсека, можуть не горіти бажанням знову підтримувати "чужого" кандидата, нехай і авторитетного.

Ще одна деталь, яка може зіграти проти нього – скандал 2017 року, викликаний тим, що Бельгія підтримала включення до комітету ООН з прав жінок Саудівської Аравії, яку часто критикують за порушення прав жінок. Таке рішення зашкодило іміджу Рейндерса як ліберала.

Кого підтримує Україна?

На це питання неможливо відповісти однозначно. Український уряд ще торік обмежив себе у маневрі, оголосивши про підтримку кандидата-жінки зі Східної Європи. А така жінка серед претенденток одна: представниця Хорватії Марія Пейчинович-Бурич.

У п’ятницю, коли став відомий перелік кандидатів, в МЗС повторили цю позицію, хоч і додали, що це рішення – не остаточне. "Кандидатам ще належить поділитися з країнами-членами, в тому числі Україною, своїм баченням і підходами щодо ролі РЄ", – пояснив заступник міністра Сергій Кислиця.

От тільки кінцевий вибір належить зробити не урядам, а депутатам. А у Верховній раді мають інше бачення, яке геть не стосується гендерного балансу, а натомість відштовхується від того, хто з кандидатів є більш дружнім до нашої держави.

А таким, поза сумнівом, є представник Литви Андрюс Кубілюс.

"Більшість української делегації давно визначилась (щодо його підтримки)", – заявив голова делегації у ПАРЄ Володимир Ар’єв.

Сам Кубілюс також налаштований на боротьбу за цю посаду. "Чекаємо шість місяців дуже інтенсивної роботи. Свята закінчені", – так Кубілюс прокоментував у facebook висунення його кандидатури. Литовський політик додав, що питання агресії проти України та подальших відносин з Росією стануть ключовими у подальшій роботі генсека – і він готовий до цього.

 
Андрюс Кубілюс

Нагадаємо, депутат литовського Сейму, а в минулому – двічі прем’єр Литви (1999-2000 та 2008-2012), Андрюс Кубілюс є одним із найзавзятіших лобістів України в ЄС. Він є ключовим ідеологом та лобістом створення "плану Маршалла для України" – масштабного проекту фінансової підтримки з боку ЄС, який мав би компенсувати неготовність Євросоюзу надати Києву перспективи членства. Причому завзятість литовця у підтримці України на цьому шляху значно вища, ніж з боку українського керівництва.

Згодом Кубілюс виступив зі ще однією ініціативою – Литва разом із Польщею підтримали ініціативу "Україна-2027".

"Її мета полягає в тому, щоб в 2027 році, коли Литва вдруге стане головуючою країною в ЄС, ухвалити рішення про майбутнє членство України (а також Грузії і Молдови) через надання Україні статусу країни-кандидата в члени Європейського Союзу, готовності відкрити перші розділи переговорів і складання їх чіткого графіка", – пише про цю ініціативу Кубілюс у статті "Зруйнувати план Путіна: як Україні отримати перспективу членства в ЄС до 2027 року", що вийшла на ЄвроПравді.

А ще Кубілюс не має жодних ілюзій щодо дій РФ та російського лідера. "Захід має остаточно відкинути ілюзію, що агресивність Путіна можна приборкати привабливою пропозицією – наприклад, про всеосяжну торговельну угоду. Агресивна політика Кремля стримується тільки коли Путін вважає, що західний світ готовий і здатний відстоювати свої інтереси. Тоді він починає поважати супротивника", – пише він у статті "Чотири елементи стримування Путіна: якою має бути стратегія Заходу щодо Росії".

Та за іронією долі, саме критична налаштованість Кубілюса до РФ може стати перепоною його обранню у ПАРЄ. Але прогнозувати це наразі зарано.

Хорватська загадка

Натяки МЗС про можливість підтримки "жінки", тобто Марії Пейчинович-Бурич, не є безпідставними. Віце-прем’єр Хорватії також має шанси виграти ці перегони та посісти перше місце на виборах в червні.

 
Марія Пейчинович-Бурич

Її перевага – те, що вона не литовка, а її недолік – те, що вона хорватка. І це – не жарт.

Якщо литовець Кубілюс може втратити голоси через напружені відносини Вільнюса та Москви, то для Пейчинович-Бурич ця проблема не настільки актуальна.

Та в той самий час обрання генсека з Балкан буде не до душі країнам Західної Європи з іншої причини.

Торік у Раді Європі обирали комісара з прав людини. Тоді боснійка Дуня Міятович у напруженій боротьбі перемогла кандидата від Франції. Французи сприйняли це як ляпас, а тепер напевно згадають, що Балкани вже мають одну топ-посаду в Раді Європи, а тому не годиться давати їм іншу.

І це – дуже серйозна проблема.

Та нас найбільше цікавить інше: чи задовольняє Пейчинович-Бурич Україну?

На думку "Європейської правди" – швидше так, хоча й не без нюансів.

Кандидатка працює в уряді Андрея Пленковича (однозначного друга України), є його соратницею по партії, і це не дозволяє припускати її проросійські настрої. Втім, її досвід на чолі МЗС свідчить також, що відвертого адвоката інтересів України ми в її особі можемо і не побачити.

Та головна небезпека зараз в іншому.

Пейчинович-Бурич, як і Кубілюс, входить до ЄНП. Жоден з них не має наміру знімати свою кандидатуру. А це означає, що замість підтримки єдиного кандидата європейські "народники" будуть вимушені розриватися між двома.

Лишається сподіватися, що передвиборча боротьба двох прийнятних для України кандидатів зрештою не призведе до перемоги третього – того, кого хоче побачити Росія.

Автори: Сергій Сидоренко, Юрій Панченко,

"Європейська правда"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua