Нова Україна та Рада Європи: чи багато "зради" у заявах Зе-команди про ПАРЄ

Понеділок, 12 серпня 2019, 18:05 — , Європейська правда
Фото: Council of Europe

Ті, хто цікавиться зовнішньою політикою і навіть у ці спекотні серпневі дні знаходить сили стежити за новинами, навряд чи могли не помітити "серіал" за участі Володимира Ар’єва та Богдана Яременка.

Перший – член команди Порошенка, чинний народний депутат та голова делегації України в ПАРЄ. Другий – в минулому кар’єрний дипломат, новообраний депутат від "Слуги народу" та найімовірніший керівник комітету ВР у закордонних справах.

Серіал, сповнений образ та звинувачень, натяків про здачу інтересів України та ледь не про співпрацю з РФ, завершився публічним спаленням мостів.

А оскільки витоком історії стала розбіжність позицій цих політиків щодо діяльності нової української влади у Раді Європи (зокрема, у ПАРЄ), є сенс проаналізувати: то чи є "зрада"? Чи її багато? Якими є небезпеки для нашої держави у разі якщо (або "коли") політика та дії офіційної України у ПАРЄ та у інших організаціях зміняться не лише на словах, але й на ділі?

Та, нарешті, чи є підстави прогнозувати справді радикальні зміни не лише щодо Ради Європи, а й за іншими напрямками?

Осінь асамблеї

Перш за все, варто коротко нагадати сценарій цього зовсім не дипломатичного серіалу, а також події у Раді Європи, що йому передували.

Яременко дав "Інтерфаксу" коментар, з якого виходить, що українська делегація восени майже напевно відновить роботу в ПАРЄ – попри болючу поразку України на червневій сесії асамблеї та колективний демарш депутатів кількох східноєвропейських держав.

Як відомо, наприкінці червня Парламентська асамблея Ради Європи зняла санкційний тиск з РФ та дозволила росіянам повернутися до роботи у Страсбурзі без жодних обмежень стосовно них. Відчайдушний спротив делегації України та кількох держав-друзів, що тривав до глибокої ночі, не зупинив рішення, яке проштовхувала більшість європейських столиць, включно з Берліном та Парижем.

Того ж дня українська делегація оголосила про демарш: на знак протесту депутати залишили залу асамблеї та пообіцяли, що не братимуть участі у її роботі, окрім тих голосувань, що стосуються повноважень РФ. Термін дії цього рішення у заяві України тоді не уточнювався, хоча в розмовах депутати зізнавалися, що йдуть із зали лише до кінця літньої сесії – адже восени вже працюватиме новообраний парламент, за який вони не вправі будь-що вирішувати.

А після того, як зазнали фіаско й інші спроби накласти санкції на росіян, до українського демаршу доєдналися представники ще низки країн, які заявили про наміри координувати свої подальші дії з Україною.

Та повернемося до нашого політичного "серіалу".

Його "герої" і раніше не приховували взаємного скептичного ставлення, тому нічого дивного, що у заяві Богдана Яременка про майбутню діяльність України у ПАРЄ знайшлося місце для нехай невеличкого, але докору на адресу колеги з "Євросолідарності". За його словами, делегація, яку очолював Ар’єв, "часом свою важливу позитивну роботу неправильно акцентувала, дещо зміщувала акценти з політичною метою".

Володимир Ар’єв відповів значно жорсткіше: він зробив висновок, що "Слуга народу" "не збирається боротися за запровадження санкцій проти російської делегації в ПАРЄ", і пішов ще далі, заявивши, що його опоненти з фракції Зеленського тим самим демонструють, що "готові змиритися з Росією в ПАРЄ, далі з Росією в Криму", "готові прийняти і порушення принципів Ради Європи" тощо (повний перелік висновків та звинувачень значно довший).

Яременко не забарився з відповіддю на цей "наїзд".

Його реакція виявилася ще жорсткішою (хоча, здавалося б, куди більше).

Попередивши, що пише без дипломатичних еківоків, він поклав особисто на Ар’єва провину за поразку України в асамблеї. Слова "брехун", "лузер" та "прикидається дурнем" були далеко не найжорсткішими в його коментарі – у деяких словах навіть довелося заміняти букви на крапочки задля дотримання меж цензурності.

Полеміка продовжилася, та описувати всі пости немає сенсу. Головну характеристику дав сам Яременко: відтепер мости спалені. "Сподівався залишити мости для співробітництва в новій Верховній раді. Але як ні, то й ні", – написав він.

А ще майбутній нардеп прокоментував та обґрунтував свої слова з коментаря "Інтерфаксу", від якого почалася ця історія. І мимохідь звинуватив усю українську делегацію у роботі над "віртуальними" задачами – мовляв, уся тематика санкцій у Раді Європи була "висмоктана з пальця". Варто зазначити, що невдовзі в інтерв’ю "Цензору" він скоригував позицію, пояснивши, що мав на меті зачепити не всіх, а лише "двох-трьох людей", і що його слова були реакцією на образи з їхнього боку, а інші "працювали системно"...

Але вийшло вже так, як вийшло.

Чи зрадить Зе-команда довіру друзів України?

Взаємне обливання брудом політиків, які і без того ворогували, не стало би приводом для такого детального аналізу, якби не один нюанс: ще у своєму першому повідомленні Володимир Ар’єв, серед іншого, звинуватив "Слугу народу" в тому, що її позиція зруйнує коаліцію на підтримку України, що була утворена у асамблеї.

Йдеться передусім про делегації Грузії, Польщі та трьох країн Балтії, а також окремих депутатів зі Словаччини, Швеції та Британії, які публічно заявили про готовність координувати з Києвом свою подальшу роботу в ПАРЄ.

Ар’єв наполягає, що повернення України буде зрадою довіри друзів. (ОНОВЛЕНО. Згодом у коментарі Ар'єв уточнив ЄвроПравді, що критикував не повернення як таке, а протрактував слова Яременка як нібито неготовність боротися за відновлення санкцій). Яременко з цим категорично не погоджується.

Питання не буденне. Втрата підтримки держав-партнерів була би для нас дуже болючою.

Тож варто розібратися, де закінчується реальність і де на її місце заступають політика та партійна боротьба.

Як зазвичай буває, правда посередині. Але вона значно ближча до позиції Богдана Яременка. ЄвроПравда має достатньо доказів на користь цього. Звісно, це не означає, що ризиків для України більше немає – але й перебільшувати їх не варто.

Почнемо з принципового. Чи має Україна в принципі повертатися до ПАРЄ, чи їй краще повторити російську тактику та припинити роботу в асамблеї (а може, й в усій Раді Європи) надовго (а може, й назавжди)?

Відповідь однозначна: втеча з ПАРЄ зашкодить передусім самій Україні. Якщо асамблея продовжить роботу за участі Росії і без участі України, ми дуже швидко станемо свідками рішень, що враховуватимуть думку Москви і суперечитимуть нашим інтересам.

А умовивши не їздити до Страсбургу також одну-дві інші делегації, ми лише полегшимо Москві роботу. Гримнувши дверима, відкинувши можливості нашого впливу, голосів та аргументів, ми можемо дочекатися навіть рішень ПАРЄ з м’яким визнанням анексії, із критикою "українських карателів" тощо.

І не варто тішити себе надією, ніби без України українські питання не розглядатимуть. Згадаймо, як ми свого часу самі просували резолюції з критикою росіян, які схвалювали в Страсбурзі у період бойкоту з боку російської делегації. Відсутність депутатів РФ у той час суттєво полегшувала Україні шлях до перемоги – у разі українського бойкоту те саме повториться дзеркально, проти нас.

І те, що вони – агресор, а ми – жертва, з точки зору процедур не має значення.

Читайте також
Кінець Ради Європи: що має робити Україна у відповідь на скандальне рішення ПАРЄ

До слова, те саме ЄвроПравда писала у своїх рекомендаціях до ВР ще у перший день після червневої поразки.

"Україна призупиняє участь у роботі ПАРЄ, але робить це тимчасово. Ми маємо повернутися до ПАРЄ найпізніше у січні 2020 року, щоби взяти участь у розподілі місць у комітетах, отримати вплив на ухвалення рішень тощо", – йшлося у статті "Кінець Ради Європи", датованій 25 червня.

Тоді цю логіку підтримали і українські дипломати, і більшість депутатів, з якими доводилося спілкуватися. Навіть стара українська делегація, коли влітку зважилася на демарш, пішла із зали не назавжди, а поверталася на розгляд питань, що стосуються України та Росії. То чому ж нині вимагати від новообраної ВР жорсткішого бойкоту?

Але що ж із нашими партнерами? Можливо, грузини, чи то литовці, чи то поляки дотримуються іншої думки? Можливо, чекають, що ми все ж вийдемо з асамблеї?

Запитання слушне, і тут до певної міри варто погодитися з Володимиром Ар’євим. ЄП доводилося бачити листування дружніх до нас депутатів-членів ПАРЄ з дружніх до України держав, які непокоїлися тим, що вони не розуміють позиції нової влади Києва і не знають, як їм діяти в ПАРЄ надалі. Із цим обов’язково треба щось робити – але ж не шкодити заради цього самим собі!

Одну з рекомендацій ЄП вже публікувала: на інавгураційне засідання ВР варто запросити депутатів з країн-друзів України. Обов’язково – із тих держав, які підтримали нас у Страсбурзі. І якщо Київ дійсно не змінює ставлення до РФ, то це знайомство дасть можливість переконати друзів у цьому. А ще – почути та врахувати їхню позицію. До слова, можна з певністю поставити на те, що вони також не будуть в захваті від ідеї йти з ПАРЄ, з власної ініціативи "віддавши" асамблею росіянам.

Між діалогом та конфліктом

Цей текст значною мірою присвячений ПАРЄ, але світ асамблеєю не вичерпується, а нову владу України чекає співпраця також з іншими країнами.

Тому було би чудово побачити на подіях 29 серпня не лише балтійців та поляків, а й інших наших сусідів (звісно, крім країни-агресора та його союзника по ОДКБ, Білорусі).

Приміром, молдаван, де нова влада сама шукає можливість для контактів з оновленою Україною.

Ніщо не завадить навіть запросити угорців та пояснити, що Україна і далі лишається цілісною та унітарною. Нехай покажуть, чи готові вони до діалогу; бо ж якщо відмовляться, то продемонструють, що конфлікту прагнуть саме вони, а не Київ.

Так, на цих зустрічах доведеться чимало пояснювати. Розтлумачувати свої слова. Можливо – сперечатися. Домовлятися.

Саме так працює світова дипломатія – через діалог (бажано на зручних для себе умовах), а не через конфлікти.

І дуже шкода, що українська політика працює зовсім інакше – через ворожнечу. Конфлікт Ар’єва з Яременком став ілюстрацією того, як легко розпалити конфлікт без жодного на те підґрунтя – і як зрештою це не приносить користі нікому.

Особливо засмучує те, що і перший, і другий політик за власним досвідом знають, як важливо працювати на міжнародному фронті. І перший, і другий не припускають навіть найменшого сумніву в тому, що вони є проукраїнськими. Обидва за останні роки зробили достатньо не лише заяв, а й дій для того, щоби відрізати шлях до співпраці з РФ. Але попри все це обидва публічно доводять, що інший є ворогом нашої держави. І розбиратися, хто з них більшою мірою правий, а хто меншою – справа марудна та даремна (хоча звертає увагу на те, що Яременко від початку пропонував старій делегації у ПАРЄ співпрацю – але ця теза чомусь лишилася поза дискусією).

На щастя, цей конфлікт зупинився на тому етапі, коли він (поки що) не зашкодив інтересам України.

Але є велике бажання, щоби всі без винятку політики нарешті зрозуміли, що вибори завершилися і настав час працювати на державу. Яка є очевидно важливішою за особисті образи та партійні антипатії.

Навіть якщо для цього доведеться відбудувати вже спалені мости.

P.S. Перший крок до цього Володимир Ар’єв, до речі, вже зробив, написавши пост про те, що буде готовий до припинення цієї війни, якщо побачить, що його припущення помилкове, і що в реальності "вони (нова влада) діятимуть на захист нашої держави". "Я щиро бажаю і Яременку, і його однопартійцям лише одного - твердо відстоювати інтереси України. Захищати її від агресії ворогів і конформізму партнерів", - додав депутат.

Звісно, у новому дописі Ар’єва відчувається образа. Його слова точно ще не є примиренням - але кроком у цьому напрямку. І лишається сподіватися, що цей крок матиме продовження. Що, якнайменше, обидві сторони зроблять висновок із штучно створеного конфлікту, який збудив наших закордонних партнерів та мимохідь підняв рівень ворожнечі у державі. І при цьому нікому не допоміг. 

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua