Еволюція популіста: як антисистемний лідер завершив кризу та примирив Грецію із ЄС

П'ятниця, 6 березня 2020, 13:45 — , для Європейської правди
Фото: ekathimerini.com
Алексіс Ципрас принципово не пов'язував краватку до виходу грецької економіки з кризи

Чи здатні політики, що прийшли до влади на популістських гаслах, послідовно впроваджувати непопулярні реформи, які викинули з політичної авансцени їхніх попередників? А якщо ці політики, власне, стали біля стерна завдяки обіцянкам скасувати згадані реформи і повернути усе як було?

Таких прикладів справді небагато. І найбільш яскравий та близький до України – це Греція.

Алексіс Ципрас пройшов складний шлях від популіста-революціонера, який погрожував докорінно змінити статус-кво не лише у Греції, а й у всьому ЄС, до політика, який всупереч власній ідеології впровадив найжорсткіші заходи бюджетної економії та спромігся вивести свою країну з меморандумів з кредиторами. А на кінець своєї каденції він здійснив немислимий зовнішньополітичний крок як для грецького політика, який хоч трішечки переймається власними рейтингами: вирішив "македонське питання".

"Європейська правда" продовжує серію публікацій про європейські країни, де відбулося оновлення влади з обіцянками глибокого перетворення держави.

Перша наша стаття була присвячена Еммануелю Макрону та його поки що незавершеним реформам. А друга – змінам у Греції, які стали справжнім землетрусом для її політичної та соціальної системи та навіть національної ідентичності.

Про те, як їм це вдалося – у нашій новій статті.

Запит на революцію

Багатотисячні мітинги протесту, поліцейські колони, довгі черги до пунктів роздачі безкоштовного харчування, заколочені вітрини магазинів, розбиті вітрини банків, революційні графіті на стінах будівель: саме такий образ Греції почав переважати у світових медіа з початку 2010-х років.

Читайте також
Турборежим Макрона: як почав та як загальмував реформи французький кумир Зеленського

Все почалося зі світової фінансової кризи 2008 року, яка невдовзі брутально перервала ідилічний період поступового зростання економіки та добробуту громадян попередніх кількох десятиліть активної європейської інтеграції Греції.

Однак зростання соціальних стандартів і безпрецедентні витрати на оборону (з огляду на конфлікт з турецькими сусідами по НАТО) відбувалося швидше, ніж це дозволяв об’єктивний стан порівняно слабкої економіки. Решту забезпечували масштабні зовнішні позики, реальний рівень яких у 2000-х роках приховувався, щоб не виказати порушення правил зони євро.

Втім, коли внаслідок економічної кризи світового масштабу залучення нових міжнародних позик суттєво загальмувало, приховувати розмір реальних бюджетних дірок стало неможливо.

При цьому як країна зони євро Греція не мала змоги провести девальвацію власної валюти, дефолт загрожував стабільності інших членів ЄС, не кажучи вже про можливість виходу держави з єврозони, який у європейському законодавстві взагалі не передбачався. 

Утворилася патова ситуація, до вирішення якої взялися зовнішні гравці, зацікавлені в тому, щоб і вберегти єврозону від руйнування, і змусити Грецію виплатити борги.

Була сформована надзвичайна інституція – так звана "тройка" (European troika) у складі представників МВФ, Європейського центробанку та Єврокомісії. Саме вони у свідомості багатьох греків стали символом "зовнішнього управління" їхньою країною. 

"Тройка" пропонувала Афінам позики в обмін на дуже болючі реформи.

Афіни були змушені погодитися на максимальне скорочення державних витрат і створення суттєвого профіциту бюджету (до 4,5% на рік). З 2010 по 2018 рік грецькі уряди провели 14 раундів таких реформ, які незмінно піднімали пенсійний вік та знижували пенсії, підвищували ставки окремих податків та вводили нові, форсовано приватизовували державне майно, обмежували чисельність, оплату праці та права службовців у державному секторі, обрізали витрати на освіту, медицину та інші галузі. 

Греки вкрай негативно сприйняли такі реформи, що вдарили по добробуту кожного. Вже на кінець 2014 року рівень безробіття зріс до 25%, а серед молоді – до понад 50%, пенсії та зарплати подекуди зменшилися втричі, тисячі підприємств, в тому числі невеликих сімейних бізнесів з багаторічною історією, збанкрутували.

У країні суттєво зросла кількість безхатьків, а також рівень депресії та суїцидів.

Наслідком цього стала маргіналізація основних грецьких партій та наростання антиєвропейських і антинімецьких настроїв. Греки звинувачували як власні політичні еліти в корумпованості, нечесності та неефективності, так і зовнішніх гравців у тому, що вони дбають передовсім про фінансове здоров’я власних банків і підприємств, а в результаті плата за це лягає тягарем на плечі простого люду.

Не дивно відтак, що від суспільного запиту на справедливість найбільше здобули популісти. 

Новий курс для ЄС

Серед усіх нових сил різного рівня радикальності, які з’явилися за останнє десятиліття, найефективнішою виявилася СІРІЗА ("Коаліція радикальних лівих") під проводом Алексіса Ципраса.

Її популярність зросла вибухово: від 4,6% на парламентських виборах 2009 року до близько 36% у 2015.

Ципрас і його сила позиціонували себе як нові обличчя, які протиставлялися кланово-сімейному грецькому політичному мейнстриму із провальною політикою, підтасованою статистикою та готовністю виконати кожне побажання зовнішніх кредиторів. 

Мовляв, "колишні" завели Грецію у боргову яму, а ми вас звідти врятуємо.

Як ліворадикальна партія СІРІЗА невтомно критикувала хижацький неолібералізм, здирницький капіталізм та нестримну глобалізацію. Її політична програма у редакції 2014 року повністю відкидала політику суворої ощадності та обіцяла повернути та навіть збільшити доходи та соціальні привілеї, втрачені за роки реформ.

Партія Ципраса обіцяла зменшити чи навіть скасувати податки, повернути бонуси та доплати, відновити мінімальну зарплату на рівні 751 євро, збільшити допомогу з безробіття, створити 300 тисяч робочих місць, зупинити приватизацію, надати безкоштовну електрику та доступну медичну допомогу найбіднішим.

Звідки взяти гроші на це? Відповідь СІРІЗА складалася з кількох компонентів: позбутися боргу (хоча б частково), відмовитися від заходів ощадності та зосередитися на стимулюванні зростання економіки, подолати корупцію та неефективний збір податків.

Борг держави перед іноземними кредиторами сягнув настільки великих розмірів (близько 320 млрд євро), що частину його СІРІЗА пропонувала просто списати, проводячи аналогію зі списанням боргів повоєнній Німеччині на Лондонській конференції 1953 року. А борг, що залишиться, пропонували виплачувати тільки тоді, коли економіка достатньо оздоровиться завдяки інвестиціям, загальному зростанню, боротьбі з олігархатом, контрабандою та корупцією. СІРІЗА також розраховувала на виплати від Німеччини, посилаючись на примусову "позику" з Грецького національного банку під час Другої світової війни.

Новаторські ідеї партії не обмежувалися Грецією.

Амбіції СІРІЗА простягалися аж до реформування усього ЄС, якому СІРІЗА пропонувала рухатися в бік більшої соціальної солідарності на противагу нав’язаній німцями ощадності.

Партія відстоювала необхідність запровадити так званий "Європейський новий курс" (за аналогією з Новим курсом Франкліна Рузвельта, що вивів Штати з Великої депресії 1930-х років, власне, завдяки інвестиціям та інфраструктурним проєктам, а не затягуванню пасків) та змінити усю європейську фіскальну філософію: від ощадливості до стимулювання зростання і навіть соціального вирівнювання.

Без зміни курсу

Популістська програма партії та стрімке зростання її популярності серед пересічних грецьких виборців шокували ЄС та створили апокаліптичні очікування, аж до негайного виходу Греції з зони євро.

Але СІРІЗА здивувала Європу вдруге.

Читайте також
Варуфакіс: ціна німецького успіху – це фактично провал решти Європи

Щойно вигравши вибори, вона відклала вбік передвиборчу програму та суттєво змінила тактику. Замість шантажу дефолтом переговорна команда уряду спробувала домовитися з кредиторами про принципову зміну подальшого підходу. Очолив цю команду призначений міністром фінансів економіст Яніс Варуфакіс, який у своїй книзі охарактеризував власне скептичне ставлення до описаної вище передвиборчої програми таким чином:

"Алексіс (Ципрас) виголосив у Салоніках програмну промову, яка окреслила економічну платформу СІРІЗА. Я був вражений, прочитавши текст. Хвиля нудоти й обурення пройняла мене до кісток. […] Насправді це була настільки недолуга програма, що я навіть не завдав собі клопоту критикувати її по пунктах".

Варуфакіс, звісно, був яскравим противником ощадності та меморандумів, але і популізм вважав нереалістичним і непродуктивним поза виборчими кампаніями. Його цілями залишалися реструктуризація боргу, відмова від багатьох заходів ощадності на користь економічного зростання, обмеження вимог щодо профіциту бюджету – словом, він хотів м’якої революції.

Щоб продемонструвати свою добру волю, вже у лютому 2015 року грецький уряд погодився на виконання усіх попередніх зобов’язань за меморандумом із МВФ, підписаним "злочинними попередниками", поки не буде досягнуто нової, прогресивної домовленості.

Втім, європейські бюрократи не були налаштовані на суттєві поступки, тим більше, якщо вони стосувалися зміни самої філософії підходу до вирішення економічних криз та могли сприйматися як визнання помилок. 

Так, у якийсь момент МВФ непрямо визнав, що перегнув палку з вимогами ощадності, коли ВВП Греції після п’яти років антикризових заходів скоротився на чверть, а відсоток боргу до ВВП не лише не зменшився, а й підскочив до фантастичних 179%. 

Однак відмовлятися від стратегії в довгостроковому плані ніхто не збирався.

Ципрас спробував знайти альтернативні джерела економічної чи принаймні політичної підтримки, звертаючись то до Китаю, то до РФ (згадаймо активні заяви грецького уряду щодо необхідності скасування санкцій проти Росії у першій половині 2015 року), то до США – але і це не дало результату.

СІРІЗА лишилася сам на сам з європейськими інституціями. 

Затиснутий між вимогами кредиторів і реальним станом економіки, Ципрас здавав одну переговорну позицію за іншою.

Наприкінці червня "тройка" запропонувала Афінам новий меморандум, із класичними вже вимогами: подальше посилення принципів ощадності та безжальне зниження бюджетних витрат. Видавалося, що радикальні передвиборні вимоги Ципраса тільки зцементували європейську позицію: вони вирішили не лише не поступатися ні на міліметр, а й певним чином покарати грецький уряд за норовливість.

У відповідь на вимоги кредиторів Ципрас пішов на відчайдушний крок: оголосив 5 липня референдум, на якому сам грецький народ мав вирішити: погоджуватися на подальші жертви чи ризикнути.

Європейські лідери та опозиція агітували "за" домовленість, малюючи апокаліптичні картини у разі відмови. Для більшої переконливості Європейський центральний банк припинив надавати гроші грецьким банкам, а ці в свою чергу обмежили зняття готівки з банкоматів до 120 євро на день та позакривали відділення. 3 липня на головній площі столиці відбувся масовий мітинг спротиву диктату кредиторів, на якому палко виступив Ципрас, стверджуючи, що Греція хоче залишитися в Європі, але з гідністю, а не на умовах МВФ.

До сьогодні точаться дискусії, наскільки щирим був його виступ. 

Але попри те, що 61% учасників референдуму проголосували за стрибок у невідоме, відкинувши пропозицію кредиторів, Ципрас не лише не став використовувати цей аргумент, а вже за кілька днів підписав запропонований кредиторами документ і забезпечив його ратифікацію. 

По суті, він лише роздратував і грецького виборця, якому спочатку подарував хибну надію, а тоді викинув її у смітник, і європейських спостерігачів, які трохи перенервували від такого кульбіту. 

Найнепопулярніші кроки

Такий стрімкий політичний розворот призвів до проблем у партії влади. Чимало однопартійців Ципраса сприйняли його дії як зраду інтересів трудящого класу. 

Для виходу з кризи прем’єр подав у відставку, оголосивши дострокові вибори. Однак на них Ципрасу, попри відкол найрадикальніших соратників, вдалося знову перемогти та сформувати урядову коаліцію у тому ж складі. 

Номінально ліворадикальна, СІРІЗА потрохи рухалася до центру. І хоча вона й надалі намагалася точково підтримувати найзнедоленіші верстви, від більшості соціальних заходів довелося відмовитися. За умовами третього меморандуму, СІРІЗА підвищила мінімальний пенсійний вік до 67 років, додатково обмежила пенсії, підняла ПДВ до рекордних 24%, наклала нові податки на фермерів та суднобудування, погодилася на приватизацію ключових об’єктів на кшталт Афінського аеропорту чи Салонікського порту.

Втім, видавалося, виборці змирилися з безальтернативністю виконання вимог МВФ, віддаючи Ципрасу належне хоча б за те, що він спробував поборотися за альтернативу, а тому не одразу відплатили йому за порушення передвиборчих обіцянок, хоча відновлення економіки було дуже повільним і непевним.

Та історія змін у політиці Ципраса не завершилася на цій капітуляції. Він знову спромігся здивувати і ЄС, і власних громадян.

Тепер його дії стосувалися не лише гаманців, а й національної ідентичності греків.

Тут варто нагадати, що у січні 2015 році ліворадикальна СІРІЗА, якій не вистачило лише два голоси для більшості, створила коаліцію із праворадикальними "Незалежними греками".

Їх об’єднало бажання позбутися диктату кредиторів, однак СІРІЗА погодилася на деякі поступки, зокрема не педалювати вирішення так званого "македонського питання".

З початку 1990-х років Греція – серед багатьох інших санкцій – послідовно блокувала вступ колишньої югославської республіки Македонія до НАТО та ЄС, оскільки вважала, що все, що пов’язане з назвою Македонія, її історією і символами, становить грецьку національну спадщину, а їхнє використання сусідньою державою прирівнювалося ледь не до територіальних зазіхань. Проте ліва інтернаціоналістична СІРІЗА жорстко критикувала націоналізм правих і центристських партій та виявляла готовність говорити із сусідами про компроміс. 

Наприкінці другої каденції Ципрас наважився порушити неписану основу своєї коаліційної угоди, щоби досягти історичного порозуміння.

Македонське питання стало чи не єдиним, у якому ідеологічні преференції СІРІЗА та побажання західних партнерів збіглися. Воно також стало найбільш антипопулістським рішенням уряду, адже абсолютна більшість греків сприймає македонське питання як справу національної ідентичності.

Протести проти Преспанської угоди 2018 року, за якою Афіни дали згоду на те, щоби сусідня держава мала назву "Північна Македонія" та пообіцяли не блокувати її вступ до НАТО та рух до ЄС, були чи не чисельнішими, ніж проти меморандумів із МВФ. 

Для багатьох греків, особливо на півночі крани, такий компроміс був синонімом національної зради. 

Не допомогло навіть те, що за цією угодою колишня югославська республіка визнала конституційно, що не має жодного відношення до держави Александра Македонського. 

Самого лише узаконення використання слова "Македонія" у назві сусідньої держави було достатньо для частини грецького суспільства, щоби відчути себе приниженими. 

Ратифікація угоди вартувала Ципрасу коаліції, останні пів року його уряд функціонував як уряд меншості.

Зрештою, після непереконливих результатів СІРІЗА на виборах до Європейського парламенту у травні 2019 та на місцевих виборах Ципрас оголосив дострокові вибори у липні 2019 року, на яких втратив владу на користь оновленої та поправілої "Нової демократії".

* * * * *

У новітній грецькій історії розпочалася нова сторінка. 

Проте ні розворот від ідеологічної ригідності до прагматизму й реалізму, ні вирішення македонського питання попри народне несхвалення не "поставили хрест" на СІРІЗА. 

Дійсно, вона втратила владу – проте в абсолютних цифрах її підтримка на виборах спустилася лише на 4%, з 36% у 2015 до 31% у 2019 році. Трохи поступившись радикально лівою риторикою, партія міцно зайняла центральне місце у політичній системі Греції.

 

Автор: Надія Коваль

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"

Матеріал підготовлений "Європейською правдою" в рамках фінансованого Європейським Союзом проєкту Keeping Focus on Reforms Ahead of Elections and Beyond. Оцінки та думки журналістів та дописувачів ЄП можуть не збігатися з позицією Євросоюзу

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua