Війна з імперією: навіщо протестувальники хочуть знести пам'ятник Черчиллю

П'ятниця, 12 червня 2020, 15:07 — , для Європейської правди

Громадські протести на етнополітичному ґрунті, що виникли в США, вже стали ключовою темою для обговорення в медіа.

Невдоволення своїм соціально-економічним становищем висловили й вихідці з Африки, що мешкають у Європі – результатом чого стало плюндрування пам’ятників імперським діячам.

Як не дивно, незважаючи на начебто дотримання умов карантину, досить швидко відбулася мобілізація незадоволених пануванням у публічному просторі наративу "білих колонізаторів".

І тепер проблема расизму з побутового рівня знову постала в політичній площині – хоча за сучасними претензіями ховаються образи за колоніальне минуле.

Монументальна боротьба

Першою реакцією протестувальників руху Black Lives Matter, які виступали за припинення расистської політики "білих людей", стало знищення пам’ятників діячам, які в минулому впливали на політику та економіку колоніальних імперій.

Йдеться про скинутий у річку бристольський монумент Едварду Кольстону, який працював в Африканській компанії наприкінці XVII ст. та був відповідальним за работоргівлю. 11 червня скинутий монумент виловили з річки – проте його подальша доля ще невідома.

 
Фото: independent.co.uk

Звісно, ніхто не скасовує травматичного досвіду вихідців з Африки, які стали складовою суспільств у колоніях, створених європейцями, та тривалий час експлуатувалися на плантаціях з вирощування цукру, кави, чаю та інших колоніальних товарів – тих речей, які кожен сьогодні може запросто купити в супермаркеті, але тоді ці товари були ексклюзивом, за доступ до якого боролися провідні держави.

Проте протести цим не обмежилися.

Написи, що той чи інший монумент поставлено на честь расиста, були зроблені на багатьох пам’ятниках по всій Європі.

Не обійшлося й без Вінстона Черчилля – відповідним чином було сплюндровано його монумент поблизу парламенту Великої Британії.

Наскільки обґрунтовані такі звинувачення?

Зокрема, беручи до уваги постать Черчилля, важливо розуміти, що всі звинувачення в організації голоду в Бенгалії під час Другої світової війни та інших подібних речах варто розглядати за певних історичних умов та пам’ятати, що, вивчаючи минуле, важко визначити когось однозначно героєм, а іншого – злочинцем. Це все набагато складніші речі, ніж видається на перший погляд.

Але британська ситуація тут не є унікальною – несприйняття пануючих поглядів на минуле спостерігається й у Франції, Бельгії та Нідерландах, які теж були імперськими метрополіями.

Показовою стала ситуація у Бельгії, де монументи королю Леопольду II, який влаштував геноцид у Конго – території, що була його особистою колонією, спокійно пережили минуле століття, проте можуть бути прибрані за результатами нинішніх протестів.

Майбутнє інших монументів поки залишається відкритим. Проте цілком очевидно, що будь-яке рішення, прийняте за результатами цих протестів, швидше за все, буде не остаточним.

Зрештою, це ставить перед "старою Європою" питання: яке місце займає їхня колоніальна історія в сучасному житті? І чи потребує це такого докорінного переосмислення?

Мистецтво під переглядом

Колоніальна історія XVI-XX сторіч для сучасного суспільства переважно вимірюється музейними експонатами.

Проблема з останніми полягає в тому, що значну частину експозиції сучасних музеїв Європи складають речі, вивезені колонізаторами з підкорених територій – важко собі уявити Лувр чи Британський музей без цього всього. 

І тепер африканські (й не лише африканські) країни піднімають питання про реституцію артефактів з колишньої метрополії до постколоніальних держав.

Як результат, мистецькі твори продовжують залишатися інструментом дипломатичного тиску та розмінною монетою в міжнародних переговорах.

Проте вплив колоніальної історії не обмежується музеями:

"скелети у шафі" продовжують впливати на всі аспекти сучасного життя.

Взагалі сучасне бачення колоніального минулого будується на двох підходах – ліволіберальному, де все, що пов’язане з колоніалізмом, означає абсолютне зло, яке має бути забуте та викреслене з публічного простору, та правоконсервативному, який означає більш зважений у порівнянні з попереднім підхід до дій європейців у минулому.

Тут як ніколи важливою постає сучасна практика таврування певних митців та літераторів як расистів, яким не місце в музеях та шкільних програмах. Але виникає питання: а хтось реально розуміє, що тоді були поширені такі ідеї в суспільстві, і кожен їх по-різному бачив та сприймав?

Наприклад, минулорічний скандал навколо Поля Гогена, якого куратори Британського музею подавали лише як расиста та гвалтівника, "забувши" про те, що він був геніальним художником, що зобразив побут тубільців Полінезії, мало кого вже цікавить.

Зрештою, деколонізація та постання нових держав на руїнах імперій відбулося відносно нещодавно – в межах двох поколінь, і для глибшого усвідомлення, що це були за часи, треба, щоб минув певний період.

Разом чи окремо?

Натомість дійсно практичним наслідком зникнення колоніальних імперій для Європи стало формування мультикультурних суспільств з числа мігрантів – вихідців з колишніх колоній.

Різні причини лежали в цих діях європейських метрополій, але загальна була одна – дефіцит робочих рук для відновлення економіки після Другої світової війни.

І тому французи радо запрошували арабів та африканців до себе на сезонні роботи, а їхній вклад в економічну реконструкцію став джерелом буму французьких товарів 1950-1960-х років.

З часом мігранти стали повноправними громадянами держав, які раніше ними управляли, проте певна настороженість щодо них залишилася.

В 1990-х роках теоретичні напрацювання щодо того, яким чином триватиме співіснування людей різних національностей та релігій, вилилися в концепт, а згодом й практичні дії, що отримали назву мультикультуралізму.

Тогочасні політики гадали, що, мешкаючи на Заході, вихідці з Африки та Азії можуть самостійно асимілюватись та набути європейських цінностей. Однак на початку 2010-х років така політика була визнана провальною з боку самих очільників країн Європи – Ніколя Саркозі, Девіда Кемерона та Ангели Меркель.

Як виявилося, значну частину бойовиків "Ісламської держави" складали громадяни країн ЄС – причому далеко не у першому поколінні. Проте навіть той факт, що ці люди від народження живуть у Європі, не зробив їх прихильниками європейських цінностей. А відчуття відчуженості від суспільства, де вони мешкали, зробив їх мішенню для пропагандистів ІДІЛ.

Зрештою, кризу мультикультуралізму посилила навала біженців, яку спостерігає Євросоюз від 2015 року.

Проте криза існуючої моделі співіснування не означає, що проблема перестала бути актуальною.

А тих, хто волів би забути про проблему, привели до тями нинішні протести.

Автор: Єгор Брайлян,

історик, редактор Toynbee Prize Foundation

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua