Зробити Україну зрозумілою для Європи: як працює культурна дипломатія

Вівторок, 22 червня 2021, 14:11 — , для Європейської правди
Фото пресслужби президента України
Візит Володимира Зеленського до Варшави на святкування ювілею Конституції 3 травня, 2021 рік

Як працює українська культурна дипломатія? І як визначити її ефективність?

Протягом 2020 року Український інститут у співпраці з Радою зовнішньої політики "Українська призма", дослідницькою компанією InMind та Європейською дослідницькою асоціацією ERA, а також з Міжнародним фондом "Відродження" організували та виконали дослідження сприйняття України та української культури цільовими аудиторіями культурної дипломатії у семи країнах – Німеччині, Польщі, США, Туреччині, Угорщині, Франції, Японії.

Ми прагнули визначити ставлення та рівень обізнаності митців, культурних менеджерів, залучених до культурної співпраці посадовців та дипломатів щодо України та української культури.

Це важливо, адже інформація, що про нас знають і як саме сприймають, дозволяє сформулювати максимально практичну й ефективну стратегію культурної дипломатії у відповідній країні.

У цій статті для "Європейської правди" проаналізуємо головні висновки з досліджень у чотирьох країнах ЄС – Франції, Німеччині, Польщі та Угорщині.

"Свої" чи "чужі"?

Сприйняття певної країни і її культури має не завжди очевидний, але незмінно глибокий вплив на її політичні перспективи, а надто у випадку регіональних інтеграційних об’єднань.

Ми часто цікавимося, приміром, який відсоток громадян європейських країн вбачає Україну членом ЄС чи НАТО, але значно рідше – чому саме вони вірять чи не вірять у перспективи нашої інтеграції. І відповідь на це питання лежить глибше, ніж виконання формальних критеріїв та необхідних реформ, чи навіть майстерне переконання скептичних урядів у дипломатичних переговорах.

Вона зводиться до того, наскільки європейці бачать нас, з одного боку, як "своїх", "близьких", "зрозумілих", а з іншого – наскільки вирізняють серед інших держав Сходу Європи у розрізі цінностей та культури.

Тож які образи виринають в уяві європейських респондентів при слові "Україна" і наскільки близько вони підводять нас до "єдності у різноманітті"?

Перша особливість полягає у тому, що коли респонденти говорять про свої асоціації з Україною, то позитивні кількісно переважають, однак вони є дуже розпливчастими, неконкретними, доволі поверхневими враженнями чи візуальними образами.

Для німецьких респондентів характерним є образ просторих ландшафтів, для угорських – церков із золотими банями, для французьких – враження привітних та гостинних людей, для польських – певні історичні чи родинні асоціації.

Негативні асоціації натомість значно конкретніші: європейці знають Україну як країну, де вирує війна, де панують бідність і корупція, звідки походить масова трудова міграція, де трапилася Чорнобильська катастрофа. Тільки в Польщі і частково в Угорщині з’являються асоціації з прагненням до свободи, утіленим у кількох революціях.

Відтак це дослідження явно показує, що конфлікт із Росією посилив видимість і впізнаваність України на міжнародній арені, політично виокремив її з російського контексту, у певному сенсі намалював на карті. Однак контекст, у якому Україна з’являється у європейських ЗМІ, частіше негативний, а це навіть більше впливає на сприйняття широких верств населення, ніж опитаних фахових аудиторій.

Але навіть більш важливим, ніж розпливчастість позитивних асоціацій і вкоріненість чітких негативних образів, є те, що культурний бренд України, по суті, не сформований, йому відверто бракує конкретних образів і яскравих асоціацій, які творили б обличчя нашої країни.

У спонтанних асоціаціях навіть у Польщі, не кажучи вже про інші країни, Україна не асоціюється з митцями, вченими, поетами чи іншими культурними явищами.

Два шляхи для культурної дипломатії

Звісно, коли спілкуєшся з французькими чи угорськими митцями, які вже мали досвід співпраці з українськими колегами, вони виказують чудову обізнаність у сфері своєї компетенції.

Однак поза вузькою спеціалізацією, скажімо, у сфері кіно, обізнаність з конкретними явищами, постатями й подіями української культури нижча, ніж ми собі уявляли.

Тож якщо перейти від спонтанних асоціацій до тестування обізнаності з конкретними явищами української культури, то виявляється, що багато з них невідомі, а відомі нерідко приписуються іншим культурам – передовсім російській, радянській, рідше польській.

Культурна дипломатія може працювати з такою невтішною ситуацією назагал двома способами.

Перший – намагатися відвоювати "своїх" митців та явища, провести межі між українською та іншими культурами чи принаймні окреслити український аспект вкладу у світову культуру. З одного боку, таких культурних воєн в епоху затятої боротьби за міжнародний культурний вплив та значних інвестицій у м’яку силу аж ніяк не уникнути.

І досвід останніх років свідчить, що такі культурні війни в різних контекстах можуть стосуватися спадку Анни Київської і приналежності борщу, міжнародного визнання Голодомору геноцидом чи транслітерації слова Київ латинкою.

Однак намагання виокремити український внесок чи аспект не завжди комфортне для цільових аудиторій, зокрема у Франції.

Чимала частина респондентів не надто прихильно сприймає політизацію культурних заходів, а намагання змінити національну атрибуцію певного діяча чи явища трактує як порядок денний позавчорашнього дня, як спробу присвоїти щось універсальне і загальнолюдське.

Це не означає, що від намагань виокремити елементи української культурної спадщини і їхнього внеску до світової культури треба відмовитися, однак таку чутливість цільових аудиторій варто все ж враховувати.

У низці країн респонденти говорили про потребу вийти з тем і форматів представлення української культури, які зберегла і надалі відтворює українська діаспора, або ж застиглих форм "шароварного" представлення українських традицій, які досі складають значну частину українського культурного експорту.

Це може свідчити про те, що українська культура стає цікавішою для ширших кіл, не лише для нащадків давніх емігрантів чи, у випадку Польщі, сучасної масової трудової міграції, які потребують нових способів представлення для максимально ефективного культурного діалогу.

Зрештою, все більше європейських митців схильні формулювати попит на Україну з чистого аркуша: вони очікують побачити сучасне, зрозуміле, трохи екзотичне, але неполітизоване мистецтво, з акцентом на багатокультурності України.

Німецькі респонденти говорили про те, що першою має йти якість, а вже за нею – національна приналежність.

І саме в контексті сучасної європеїзованої культури у цих країнах вже накопичився солідний досвід співпраці: деякі українські культурні феномени відомі фахівцям практично у всіх країнах, які ми досліджували, наприклад, гурт "ДахаБраха" чи театр "Дах" Влада Троїцького стали по суті експортними брендами.

* * * * *

Очевидно, що усі ці побажання і очікування варто співставити з власними цілями і стратегіями.

Очевидно також, що попит на те, що нам цікаво розповісти про себе світові, у багатьох випадках доведеться формувати ледь не з нуля.

Оптимізму на цьому шляху додає те, що у всіх згаданих країнах спостерігається велика цікавість, відкритість і готовність до культурного обміну з Україною, а наявний досвід співпраці характеризується дуже позитивно.

Втім, наскрізною ниткою досліджень є тема недостатнього фінансування культурної галузі в Україні. У різних країнах поширеною є ситуація, коли певний двосторонній проєкт відбувається, лише якщо його фінансування повністю бере на себе інша сторона. Це аж ніяк не сприяє сталості співпраці, іміджу України як надійного і передбачуваного партнера та сталості української культурної дипломатії.

А в ситуації значної асиметрії сил і засобів культурного впливу з Російською Федерацією будь-яка стратегія культурної дипломатії без адекватного фінансування приречена на поразку.

 

Автор: Надія Коваль

завідувачка інформаційно-аналітичного відділу Українського інституту

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua