Абсурдна авіакатастрофа, яка забрала життя глави найбільшої французької компанії Total та екіпажу його літака, багато в чому символічна. І йдеться тут не лише про банальне російське нехлюйство, коли на смугу, з якої кілька разів на тиждень злітає перший борт Росії, раптом виїздить снігоприбирач під керуванням водія сумнівної тверезості.

Ця подія знову змушує замислитися про цінність людського життя у двох протилежних системах – західній та російській.

Але спочатку – кілька слів про відмінності між європейським бізнесом та європейськими політиками чи громадськими діячами.

Якщо політики цілком залежні від думки своїх співгромадян, то бізнес завжди демонстрував готовність закрити очі на неприйнятні, здавалося б, речі.

Треба потиснути "сумнівну" руку? Немає проблем! Посміхнутися диктатору країни, чиї надра зберігають чимало чорного золота? Чого не зробиш заради прибутку акціонерів та зручності споживачів. Провернути сумнівну оборудку для підкупу чиновника, відповідального за видачу ліцензій на нафтовидобуток? Сам де Маржері був фігурантом декількох подібних скандалів.

Все це – просто витрати бізнесу в недемократичних країнах (а експортери нафти і газу – здебільшого такі).

Крістоф де Маржері, як і майже будь-який інший топ-менеджер транснаціональної компанії, цілком органічно виглядав кілька днів тому на засіданні Консультативної ради з іноземних інвестицій у Росії під головуванням прем'єр-міністра РФ Дмитра Медведєва. На цьому засіданні, за словами російського міністра економічного розвитку Олексія Улюкаєва, деякі західні учасники "трохи вибачалися за своїх патріотів", і всі підтвердили готовність працювати в Росії, незважаючи на мінливу зовнішньополітичну ситуацію.

Ніби не було Криму, не було Донбасу. Не було Лаврова, який заговорив про право Придністров'я самостійно вирішувати свою долю на тлі євроінтеграційних дій Молдови.

А є просто купка "західних патріотів", які все перебільшують.

З іншого боку, де Маржері, вочевидь, був не кон'юнктурним, а щирим (наскільки це слово можна застосувати до бізнесу) другом Росії, який вважав, що енергетична залежність Європи від Росії не становить проблеми, санкції, застосовані до РФ, несправедливі, а у французів і росіян чимало спільного.

Повторював він і поширену серед західних інтелектуалів тезу про борг Європи перед Росією.

І тут важко втриматися від спокуси асоціювати загибель глави Total із гальмуванням наведення цивілізаційних мостів між Заходом і Росією.

Адже таких гравців, як Маржері, у Франції суттєво поменшало. Більшість поміркованих інтелектуалів і навіть бізнесменів на Заході дотримується іншої позиції.

* * * * *

Але найбільш символічною, мені здається, стала майже рефлекторна реакція російської влади на те, що трапилося.

Прес-секретар Слідчого комітету Росії Володимир Маркін описав ситуацію так: "Нехлюйство одного за потурання інших – не тільки причина трагедії, але й удар по іміджу країни".

Іншими словами, головне в безглуздій смерті чотирьох осіб – удар по іміджу країни. А сама по собі смерть нічого не варта.

Просто випадковість.

Людина як така – це порожнє місце, беззмістовна абстракція, статистична одиниця. Ціна її випадкової смерті – копійка і кілька років позбавлення волі для стрілочника, якого скоро знайдуть або призначать.

Ціна загибелі субмарини "Курськ" (пам'ятаєте  – "вона потонула"?) – жменя монет. Ціна смерті Анни Політковської – нуль, ніщо.

Володимир Путін тоді сказав, що її смерть завдала країні більше шкоди, ніж життя.

Була б вона репортером районної газети, що критикував місцеве начальство і раптом зник – все було б нормально. Немає людини – немає проблеми. А так – удар по іміджу країни.

Ціна життя людини теж невисока.

Як написано в одному сучасному російському підручнику з адміністративного права, людина – джерело доданої вартості. Ось так, без "ліберального лушпиння".

Якщо ця додана вартість велика, як у Крістофа де Маржері, то життя твоє чогось варте. Ні – вибач. Бо почали торочити: гідність, права людини, свобода...

Таке ставлення до цінності людини, я думаю, – це не лише риса пострадянської суспільної свідомості, характерної в тому числі й для України. Воно формує кут зору на події в нашій країні. Уявлення про те, як "не треба", про тупиковий вектор громадського руху.

Справді, те, що сталося в Україні за останній рік – це плата за два десятиліття недолугого управління країною. Саме воно призвело в економіці до панування олігархії, коли ефективність бізнесу вимірюється доступом до державного "тіла" або дешевим газом, а в політиці – до потворної авторитарної клептократії.

Але це також і плата за безвольність суспільства, яке мовчки спостерігало за цими небезпечними процесами і проміняло народний суверенітет на пакет гречки, пляшку олії і новеньку лавку у дворі.

Це ще й повернення відкладеного боргу за незалежність, яка фактично просто сама впала нам до рук…

Безумовно, нам потрібна потужна країна – економічно і політично, незалежна, з власною суб'єктністю.

І, тим не менш, сильна (без жодних передвиборчих асоціацій!) Україна – не самоціль.

І сила, і міць, мені здається, не буде коштувати надто багато, якщо в такій Україні важливість життя людини залежатиме лише від того, як її життя або смерть оцінює держава.

Або – від того, чи вплинули вони на імідж країни.

* * * * *

Часто згадувана, доречно й недоречно, фраза Джона Кеннеді – "думай не про те, що країна може зробити для тебе, а про те, що ти можеш зробити для країни" – актуальна лише у світі, де людина відчуває свою значущість, незважаючи на посаду, зв'язки, марку або номери автомобіля та інші способи ідентифікації, звичні для пострадянського суспільства.

Суспільства з відсутніми або зруйнованими соціальними ліфтами, корумпованим державним апаратом, заснованого на відданості чиновників, а не на їхніх здібностях, свавіллі держави замість верховенства права і тому подібних традиціях.

Так, це складно.

Простіше впровадити демократичні інститути, ніж зрушити з місця ментальність суспільства.

Легше закріпити у Конституції України поділ влади, ніж домогтися реального обмеження і самообмеження влади. Чи можливо це в Україні? Я не впевнений. (Багато хто зараз говорить, що неможливо, і я мало що можу їм заперечити).

Однак я цілком впевнений, що держава, котра розглядає громадян лише як джерело доданої вартості або проблем для іміджу публічної влади (потрібне підкреслити) – це не та мета, заради якої українське суспільство вже так багато принесло в жертву.

І вже точно така держава не має права вимагати від своїх громадян подібних жертв.

Тому наше завдання – зробити цю державу іншою.

Автор:

Дмитро Вовк, юрист, кандидат юридичних наук,
Харків