Протягом десятиліть значна частина Європи розглядала військову взаємодію крізь призму НАТО або Європейського Союзу. Саме ці структури довго формували уявлення європейців про конфлікти, стримування і безпеку. Але війни в Україні та на Близькому Сході показали, що такий підхід має межі.

З появою тріщин у традиційних альянсах нові "коаліції рішучих", партнерства та гарантії безпеки для країн, що не входять до створених раніше стратегічних утворень, формують гнучку та змінну архітектуру європейської безпеки, де держави пов’язані одна з одною багатьма незалежними зобов’язаннями.

Україна є найбільш яскравим прикладом цієї еволюції.

Замість укладання офіційного союзу з нею, європейці сплели заплутану павутину договорів і зобов'язань, що пропонують різний ступінь гарантій і фінансування. Загалом понад 20 двосторонніх угод у сфері безпеки стоять за військовою підтримкою України і створили "коаліцію рішучих", яка сприятиме її безпеці після припинення вогню.

Аналогічно, на Близькому Сході європейські країни розгорнули війська у спробах захистити інфраструктуру Перської затоки і підтримати регіональну стабільність. Найбільш вагому роль грає Франція, однак Велика Британія і Нідерланди також надіслали кораблі, системи протиповітряної оборони, літаки та інші засоби для захисту Катару, Об'єднаних Арабських Еміратів і Саудівської Аравії.

Тим часом широке коло країн – серед них Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Данія, Латвія, Словенія, Естонія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Чехія, Румунія, Литва і деякі партнери за межами ЄС – взяли на себе зобов'язання допомогти забезпечити свободу судноплавства і регіональну безпеку після війни.

Така реакція Європи вказує на кілька нових тенденцій.

Спеціальні коаліції, що виникають, дедалі частіше виходять за межі усталених кордонів альянсів.

Країни НАТО і ЄС не лише діють разом в рамках таких угруповань, як Об'єднані експедиційні сили, Нордично-Балтійська вісімка, Веймарський трикутник, Бухарестська дев'ятка та різні інші структури всередині НАТО. Вони розширюють зобов'язання в галузі безпеки, в тому числі стосовно країн, що не є членами Альянсу. Таких як Україна, Катар, ОАЕ і Саудівська Аравія. Логіка зрозуміла. 

Та безпека України стала ключовою для всієї Європи та її інфраструктури. 

Якщо Росія виграє війну, якщо вона відновить наступ після припинення вогню або вирішить атакувати когось іще в регіоні, загроза для Європи буде негайною і серйозною. Підконтрольна Росії Україна з усіма її природними ресурсами, людським капіталом, промисловим потенціалом – особливо з її новою передовою оборонною промисловістю – стала б екзистенціальним стратегічним викликом.

І не лише для Польщі та Німеччини, а й для Франції, Норвегії, Іспанії та решти Європи.

Ця ж логіка пояснює нещодавню залученість Європи на Близькому Сході.

Стабільність монархій Перської затоки безпосередньо впливає на енергетичну безпеку, економічні перспективи та політичну динаміку Європи. Європейці повинні брати участь скрізь, де їхні інтереси безпосередньо зачіпають, в тому числі за межами традиційного периметра Альянсу.

Недостатньо захищеними в цьому світі гнучких коаліцій і мінливих альянсів залишаються країни-кандидати на вступ до ЄС. Такими собі стратегічно важливими "сірими плямами" на карті.

Найважливішою тут є Молдова. 

Враховуючи значення цієї країни для європейської безпеки, після надання Україні та монархіям Перської затоки різноманітних гарантій – для Європи було би цілком логічно розробити подібну архітектуру для забезпечення миру і для неї.

Події останніх місяців показали, чому такі європейські гарантії безпеки є необхідними.

У березні російський удар по греблі Дністровської ГЕС спричинив масштабний розлив нафти в річці Дністер, що призвело до забруднення основного джерела водопостачання Молдови. Бельці, друге за величиною місто, та кілька районів залишилися без чистої води на кілька тижнів – поки Румунія та інші члени ЄС не прийшли на допомогу.

Згодом російські безпілотники пошкодили частину лінії електропередачі між Румунією і Молдовою, які проходять українською територією. Це ще більше підкреслило ризики від війни для Кишинева. А Росія, очевидно, вирішила, що їй нічого за це не буде.

Незважаючи на цей тиск, Молдова залишається непохитною.

У березні вона офіційно розпочала процес приєднання до коаліції на підтримку України – видатний крок для конституційно нейтральної країни. Ця нова позиція відображає важко здобуте розуміння того, що безпека навіть нейтральних держав залежить від солідарності та взаємної оборони.

Іншим ключовим регіоном є Західні Балкани. Зі зростанням витрат на оборону і поглибленням геополітичних розломів не можна виключати ризику дестабілізації і там.

Тож створення коаліцій, готових надати запевнення або зобов'язання щодо колективної безпеки всім країнам, що вступають до ЄС, могло би допомогти зберегти стабільність і зменшити тривожність. Європа повинна офіційно гарантувати чинні кордони в регіоні, що зміцнить її власний авторитет як гаранта миру – як всередині ЄС, так і в сусідніх країнах.

Інакше кажучи, європейський порядок безпеки потребує відновлення. У світі, де альянси розпадаються, тісніші безпекові партнерства з ширшим колом держав, хоч би якими малими вони не були, дедалі більше ставатимуть джерелом сили. 

Це дозволить Європі відстоювати свої інтереси, де б їм не загрожували. Поглиблення оборонних зв'язків з країнами, що вступають до ЄС, і надання їм гарантій безпеки мають стати головним пріоритетом.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника