За останні роки двосторонні відносини між ЄС та Китаєм деградували та стали більш напруженими.

Питання прав людини, неоднозначна позиція Пекіна щодо російської агресії проти України, дискримінація європейського бізнесу на своєму ринку – ось дуже скорочений перелік проблем, що непокоять ЄС.

Про те, як зараз Євросоюз сприймає Китай та яке майбутнє у європейсько-китайських відносин читайте в статті головної консультантки Національного інституту стратегічних досліджень Аліни Гриценко Проблемний партнер: як ЄС будує нову стратегію відносин із Китаєм.

Традиційно основним драйвером розвитку європейсько-китайських відносин була торгівля, проте останнім часом очевидною стала тенденція до їхньої політизації.

Євросоюз, який сповідує ліберально-демократичні цінності та велике значення надає питанню дотримання прав людини, минулого року погодив введення санкцій щодо Китаю за систематичні порушення. Зокрема, це стосувалося геноциду уйгурів та представників інших етнічних та релігійних меншин у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, а також у Тибеті.

Китай запровадив санкції у відповідь, а Європейський парламент відклав ратифікацію угоди про двосторонні інвестиції, яка була результатом багаторічних переговорів між Китаєм і ЄС.

Таке погіршення відносин сприяло сіноскептицизму серед європейських політичних еліт.

Суперечності поглибилися після обрання Джо Байдена президентом США, а також із приходом до влади нового уряду в Німеччині та його прагненням – зокрема, "Зелених" – відійти від прагматичного підходу до Китаю, характерного для Ангели Меркель.

Поворотним моментом стало повномасштабне вторгнення РФ в Україну, оскільки КНР не засудила агресивні дії російського керівництва та продовжує інформаційно підтримувати Москву.

Деградація політичних відносин явно проявилася на саміті ЄС-Китай, який відбувся 1 квітня цього року та не мав суттєвого успіху.

Також зміни відображаються і в офіційній риториці.

Парадоксально, проте негативна тональність політичних відносин між ЄС та КНР супроводжується стабільними економічними зв’язками.

Тут найбільше занепокоєння ЄС викликає асиметричність торговельного балансу з Китаєм: минулого року він був найбільшим постачальником товарів на європейський ринок.

На ЄС зараз припадає трохи більше ніж 15% зовнішньої торгівлі Китаю. Євросоюз також виступає одним із ключових джерел прямих іноземних інвестицій у Піднебесній.

Однак Китай обережно ставиться до розширення доступу європейських прямих інвестицій до країни.

КНР своєю чергою активно користується значно вільнішим доступом на ринок ЄС, особливо у країнах Центральної та Східної Європи.

Ще одна важлива особливість економічних відносин ЄС та КНР полягає у неготовності Китаю йти на поступки європейським партнерам у сфері захисту прав працівників.

За таких умов держави ЄС практично одностайно виступають за захист європейського ринку від зростаючих обсягів дешевого та неякісного експорту з КНР.

З цієї причини європейці не лише ввели антидемпінгові мита на окремі види китайської продукції, а й відмовлялися надати КНР статус ринкової економіки в рамках СОТ.

Водночас ЄС, як і раніше, готовий до взаємодії та співпраці, враховуючи вирішальну роль Китаю у розв’язанні глобальних проблем.

Європейський підхід до Китаю є багатошаровим. Піднебесна є "партнером зі співробітництва у різних напрямках політики".

Пекін – це й "партнер з переговорів", з яким необхідно знайти баланс інтересів, наприклад у боротьбі зі змінами клімату.

Водночас це "економічний конкурент", який прагне технологічного лідерства, та "системний суперник, що просуває альтернативні моделі управління" (боротьба демократії та авторитаризму).

Китай більшою мірою, ніж ЄС, зацікавлений в активізації двосторонніх політичних контактів.

Натомість у політиці ЄС щодо Китаю домінують ціннісні орієнтири у політичному вимірі та прагматичний економічний інтерес.

Докладніше – у матеріалі Аліни Гриценко Проблемний партнер: як ЄС будує нову стратегію відносин із Китаєм.